Опубліковано: Нація і держава. – 2015. – 5 листопада.

На питання Ольги Різниченко відповідає архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко).    

 1. Владико, напевно, можна перераховувати десятки видимих причин, що підвели Вас до рішення звернутись навесні цього року до Української Греко-Католицької Церкви з пропозицією сопричастя й адміністративної єдності з Нею нашої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Я ж думаю, може, за цими видимими причинами стоїть втілення Божого плану, який поки багатьом незрозумілий? Незрозумілий через незнання і стереотипи, накинуті українській свідомості з московським ярмом?

Дуже характерно, що і патріярх Святослав Шевчук, і митрополит Любомир Гузар, щойно почувши про ухвалу єпархіяльного собору в Харкові, згадали про незбагненну дію благодати Святого Духа. Тільки дуже примітивний, зіпсований «історичним матеріялізмом», розум дошукується в цій ухвалі політичних інтриг. Ще за пару днів перед собором я не знав, що діяти. Адже з 1990 року й досі наша харківська спільнота УАПЦ (а з 1992 р. – і  вся відроджена Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ) уявляли себе невід’ємною частиною єдиної УАПЦ, відродженої 1942 р. І ось за кілька днів до собору раптом з’ясовується, що діяспорна частина УАПЦ таки не бажає визнати свою єдність із Харківсько-Полтавською єпархією. Що робити? Повертатися з покаянням до однієї з юрисдикцій, котрі виросли з московської синодальної традиції? Чи не буде це зрадою автокефального руху, що проходив у ХХ ст. під знаком відновлення ідентичности укранського, київського православ’я?

Ось тоді й почала формуватися думка про пошук нової моделі єдности разом із УГКЦ як найближчою до київської традиції частиною нашої помісної християнської спільноти. Остаточно ж пропозиція, винесена на єпархіяльний собор, була сформульована буквально напередодні його проведення. У ній ідеться не про переходи в іншу конфесію чи приєднання до неї. Ми звернулися до єпископату УГКЦ з проханням про братні поради щодо відновлення євхаристійної та адміністративної єдности між нашими церквами. І я безмежно вдячний за те, що наше звернення,  попри його цілковиту несподіваність для УГКЦ, було прийняте з прихильністю, розумінням і пошаною до нашої позиції. Архиєрейський синод УГКЦ у вересні 2015 р. створив комісію для підготовки відповіді на це звернення. Зараз триває праця згаданої комісії.

     2. Це ж ніби така проста і зрозуміла логіка. Єдиним християнським народом ми стали після хрещення Руси-України.  Але потім були розколи 1054 року і Берестейська унія. Й відтоді Київська церква опинилась у двох конфесійних вимірах. І очевидно, що повернути собі статус одного з найуспішніших народів Європи, як це було за часів єдиної Київської Церкви, ми можемо лише, коли подолаємо нав’язані колись нам розколи. Хіба не символічно, що цей перший крок до єднання двох гілок Київської Церкви зроблений напередодні 1000-ліття успіння рівноапостольного князя Володимира?

– Будьмо відвертими: найбільший удар по єдності Київської церкви було заподіяно підпорядкуванням нашої православної митрополії Московському патріярхові, а потім – «Святішому Синодові» на чолі з царем Петром І. До кінця XVII ст., зайшовши до українського храму, Ви б не зрозуміли, уніятський він чи православний. Але розпочатий зі входженням Гетьманщини під владу московського царя процес викорінення автентичних київських звичаїв  і традицій, як і латинізаційні процеси на Правобережжі, частково кодифіковані Замойським синодом 1720 р., спричинили відцентровий розвиток богослужбової культури. Тим більше, коли з середини XVIII ст. розпочалася інтенсивна й цілеспрямована русифікація церковного життя не лише на Лівобережжі, а й на пізніше приєднаних до Росії Київщині, Волині й Поділлі. Без свідомого розмосковлення нашого обряду й церковного устрою будь-які об’єднавчі ініціятиви лише фіксуватимуть модель церкви, що склалася в ту трагічну для України добу. УГКЦ ж з кінця ХІХ ст. успішно проходить процес відновлення автентичного київського обряду.

  3. Я б хотіла спитати у Вас, Владико, про стереотипи. От від нашої єпархії відійшли 15 священиків із своїми парафіями. Більшість цих священиків закінчили нашу Колегію Патріарха Мстислава. І здавали іспити з історії Церкви. Вони ж не можуть не знати того, що ми з греко-католиками належимо до одної київської традиції. І тим не менш, сприймають єдину Помісну Церкву в Україні виключно православною. В чому тут причина?

– Не хотів би оцінювати їхні учинки, аби не вдаватися до осуду. Очевидно, справа не лише в теоретичному знанні історії, але й у особистому переживанні її, у відчутті себе частиною спільноти, що творить історію, дослухаючись волі Божого Провидіння. Це вимагає мужности, здатности до нетривіяльних рішень, вміння цінувати спільноту й шанувати свою належність до неї.

Є така хвороба – «агорафобія», коли людина боїться відкритого простору, боїться громади. Інфікований вірусами «малоросійства», православний священик остерігається самостійного пошуку. Його духовна культура вторинна, зіперта на чужу традицію з культом Казанської ікони, московських «блаженних стариць», з сакралізацією царської влади. Вихід поза фарватер, прокладений Російською Православною Церквою, лякає його і здається єрессю.

А ще священик часто переживає спокусу «младостарчества», тобто приписування собі особливих духовних дарів, трактування пастирства як індивідуальної місії, незалежної від ієрархічної структури Церкви, що нібито дає йому право на волюнтаристське втручання в життя мирян. Біля кожного «батюшки» неодмінно з’являються шанувальниці різного віку, які роздмухують його самовпевненість. Вони несуть із собою психологію півпоганської народної релігійности, сформованої за часів російського панування та примусової атеїзації населення СССР. Це обплутує духовно незрілого священика, ніби павутинням, з якого так важко виборсатися…

Крім того, є ще чинник суто матеріяльний, пов’язаний зі страхом за втрату парафіян. Розрахунок на консервативну паству, уявлення котрої про церкву й релігійне життя сформовані зросійщеною культурою, змушує духовно пасивну частину клиру підлаштовуватися під її смаки. Штовхає на пристосовництво: не вести паству, а йти в її фарватері, сподіваючись на винагороду – пожертви на будівництво храму, платню за треби, світські посади, державні нагороди тощо.

Однак Боже Провидіння чинить чуда. І я не втрачаю віри в те, що чесна оцінка церковної ситуації в Україні та критичний погляд на стан, у якому опинилася заблукана частина нашої єпархії, допоможе їй згодом виправити вчинену помилку.

   4. Ви сподівались, що позбутися цих чужеродних нам рудиментів можна за допомогою православної Церкви діаспори. Чому ці сподівання не справдилися?

– СССР захитався, коли українські православні церкви діяспори вже переживали кризу. Практично не стало нових покликань. Старше покоління священнослужителів і активних мирян відходило. Митрополит Мстислав Скрипник уже ввійшов у десятий десяток віку. Не було кому приїхати в Україну для місійного служіння, поділитися досвідом влаштування церковного життя у вільному світі. Рятівним для нового покоління церковних лідерів здалася зміна юрисдикції; і щойно в Україні почалося відродження національної Церкви, спершу УПЦ в Канаді (1990), а потім УПЦ в США та УАПЦ (1995) приймають зверхність Константинополя. Вони й надалі намагаються чимось допомогти, але було б нереалістичним сподіватися на їхнє більш активне втручання в українську церковну дійсність. Та й не певен я, що це втручання було б корисним для української церкви.

   5. Прикметно, що після Помаранчевої революції 2004 року і революції Гідності 2013-2014 років (а наші священики і миряни були активними учасниками обох Майданів) Харківсько-Полтавська єпархія переживала несподівані потрясіння. Якщо згадати початок 2005 року – рейдерське захоплення Патріархії у Києві, розгром, викрадення ікон, церковних документів, здається, і Ваших особистих речей з кабінету на Трьохсвятительській… І все це тоді було з мовчазної згоди керівництва країни, приведеного до влади Майданом. Цього разу про неможливість єдності з нашою єпархією чільні представники УПЦ в США повідомили Вас під час приїзду до Києва для зустрічей з державними мужами. Наскільки я розумію, нова постмайданівська влада знову наступає на граблі попередників, наділяючи себе церковно-об’єднавчими повноваженнями? Чи не є взагалі втручання чергових «кесарів» у справи Церкви причиною того, що не відбувається закладеної обома Революціями духовної трансформації у суспільстві?

– З дивовижною систематичністю все нові й нові претенденти на державне лідерство демонструють брак розуміння необхідности духовних передумов успішного простування української нації в майбутнє. Та й чи потрібне їм це майбутнє? Адже партії та блоки, що перемагали на виборах, забезпечували собі перемогу обіцянками мінімізувати зміни. Церква цікавить їх як консервативна сила, що тримає народ у межах традиційної для Східної Європи пошани до влади – легітимної або навіть позірно легітимної. Таку модель церкви, успадковану під сталінського СССР, вони готові підтримувати за умови її готовності до співпраці. Церква, яка плекає в громадянах почуття гідности, кличе їх у майбутнє, заохочує до суспільної активности, виявляє власну позицію, нетотожну офіційній державній, викликає відчужену настороженість. До того ж, потрапляючи в кабінети на Банковій чи Грушевського, чиновники та депутати чомусь припиняють відчувати себе частиною пастви – вони воліють бути провідниками, контролерами, приміряють на себе роль стратега. Що з цього виходить – свідчить реально відцентровий рух у церковному житті, фіаско старих проєктів і брак справжньої перспективи. А тим часом у суспільстві поволі наростають антиклерикальні настрої…

     6. В чому ж Ви бачите справжню перспективу церковного життя?

У творенні того Царства Небесного на землі, про яке говорять Отці Церкви. Конкретніше – у формуванні духовної альтернативи світові корупції, брехні, пристосованства, кар’єризму. Формуванні не словами, а реальністю власного життя.

    7. Сьогодні, як на Вашу думку, Владико, чи не більш актуально говорити про вибір моделі і формату Київської Церкви чи Московської, а не лише зазначати конфесійну приналежність?

– Навряд чи варто пропонувати таку альтернативу. Але дуже важливо усвідомити вирішальну роль автентичної київської церковної традиції у подоланні комплексів меншовартости й «малоросійства».

      8. Чим загрожує суспільству наростання антиклерикальних настроїв?

Втратою моральних орієнтирів і новими духовними блуканнями, якщо справедливе невдоволення способом життя окремих, хай і непоодиноких, представників церковного клиру поширюватиметься на кожного священнослужителі й Церкву в цілому.

      9. І чи може Київська Церква допомогти революційні перетворення, започатковані Майданами, перевести у формат духовного піднесення всього українського суспільства?

– Церква прийшла на Майдан, аби підказати напрямок реальних перетворень. Пригадайте, що надихало Майдан? Щоденні богослужіння, щогодинні молитви, постійно відчинена каплиця. І це не було формальним декором. Тисячі людей уперше опинилися на Майдані біля священика, висповідалися, причастилися. Дехто навіть хрестився й вінчався. Небесну Сотню також проводжали у вічність із Майдану.

Духовна віднова в Христі – ось той «формат змін», який відкрила на Майдані Церква. Церква як цілість, солідарна попри конфесійні поділи. З цієї солідарности виростає і справжня єдність.

Чому далі події розвивалися не в цьому форматі, чому окремі священнослужителі й навіть конфесії почали сприймати Майдан як стартовий майданчик у змаганні за преференції – це інша тема. Демократичний процес неминуче передбачає партійну боротьбу, змагання за голоси виборців. Поза християнською системою цінностей, без віри і братньої любови цей процес загрожує перетворитися на згубну конкуренцію. Тому, ініціюючи діялог із УГКЦ, що має привести до сопричастя й адміністративної єдности, Харківсько-Полтавська єпархія виявляє віру в силу християнської солідарности, – єдину силу, здатну вивести суспільство з посткомуністичної перманентної кризи.

(Переглянуто 567 разів, 1 переглядів сьогодні)