Проповідь на день пам’яти прп. Нестора Печерського

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 9 листопада 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми ще живемо спогадами про вчорашнє велике свято нашої парафії – день пам’яти її небесного покровителя великомученика Димитрія Солунського. Але, крім того, сьогоднішній день нагадує нам і про соратника великомученика Димитрія, який також постраждав за віру, – про мученика Нестора Солунського. Його ж ім’я, в свою чергу, носить один із наших найбільш відомих письменників і, водночас, праведників, що прославилися у київських печерах, – преподобний Нестор Печерський, якого назвали літописцем за те, що саме він уклав найвідоміший наш історичний твір і головне джерело наших знань про минуле – Повість временних літ.

Нестор не був тільки літописцем. Він залишив нам два прекрасні житія, в яких він намагався не просто показати образи загиблих за віру Бориса і Гліба та фундатора Києво-Печерського монастиря преподобного Феодосія Печерського. Він досліджує їхні життя. Нестор намагається показати, чому саме ці святі так прославилися на Русі, в чому полягає сенс їхньої святости і необхідність їхнього прославлення.

Нестор показує себе людиною, яка досліджує досвід святости не як учений з академічної відстані, а як людина, яка сама в своєму житті намагається простувати шляхом Христовим. І саме це відкриває перед цією людиною досвід інших, досвід її попередників.

Вони не були такими вже далекими: Борис і Гліб загинули майже на сто років раніше, ніж працював над їхніми житіями Нестор. Але пам’ять про їхній подвиг продовжувала жити. І їхні нетлінні мощі було відкрито в той час, коли Нестор готувався до прийняття монашого сану. Преподобний же Феодосій Печерський був знаний сучасникам Нестора. І коли він прийшов до монастиря, то жив у атмосфері спогадів про цього великого преподобного. Саме цей досвід святости пробуджує в Нестора бажання відкрити його світові, дослідити на власному житті і водночас – описати.

І ось Нестор помічає у подвизі Бориса і Гліба те, на що, мабуть, не звернули уваги його попередники: він бачить їх жертвами у величній споконвічній боротьбі добра і зла, боротьбі диявола за володіння Руською землею. Бо Нестор не має сумніву: тільки диявол може збуджувати чвари на Русі, може спонукати Святополка убити своїх братів, аби забезпечити собі місце правителя.

А коли Нестор описує життя Феодосія Печерського, – описує дуже зворушливо, використовуючи спогади матері, яка жила неподалік в монастирі, і з якою зустрічався інший печерський монах, – то насамперед показує, як у боротьбі з усіма життєвими перешкодами визріває людська особистість, як прагнення до Христа наділяє несподіваною силою цього юнака, – боярського сина, котрий скромно, але водночас твердо і неухильно намагається йти за голосом свого сумління, йти за покликом Христа. І він перемагає! Перемагає не тільки тих, хто не давав йому прийти в монастир.Феодосій Печерський перемагає навіть владу, яка намагається змусити монахів жити, керуючись суспільними цінностями. Він доводить князеві, що вищі євангельські цінності не підвладні земним правителям. Навпаки – земні правителі мають коритися законові Євангелія. Нестор, розкриваючи життя Феодосія Печерського, дає нам приклад мужнього сповідання Христа у світі і гідного навчання сильних світу цього без огляду на небезпеки, які можуть від них спіткати церковну спільноту.

Збагачений працею над житіями святих Бориса, Гліба і Феодосія, Нестор береться до християнського аналізу історії нашої держави від початку – від Ноєвих синів, до нащадків яких він відносить і наших з вами предків. Нестор показує, як поступово йшла Русь до Христа, як обережно князь Володимир вивчав нову віру, як гинули перші мученики, варяги Федір і Йоан, перед загальним хрещенням. І нарешті доводить оповідь до своїх часів, щоб показати небезпеку чвар, які тоді охопили Руську землю.

А про себе Нестор нічого не пише! І ми дізнаємося про нього тільки з побіжних згадок. Він скромно відходить убік. Ми не знаємо навіть дня упокоєння Нестора, вшановуючи його пам’ять у той день, коли він відзначав свої іменини. Але історія сама прославляє Нестора Літописця. Не тільки у його працях, які дійшли до нас, а в його особистому досвіді, у тих молитвах, які спрямовувалися до Нестора і на які молитовники діставали відповідь. У тій новій ролі, яку дали Несторові наші науковці ще в дев’ятнадцятому столітті, визнавши його покровителем національної історії.

Уже в наш час, після здобуття Україною незалежности, в день пам’яти Нестора Літописця ми почали відзначати День української писемности. Сам Нестор навряд чи знав слово український в сучасному сенсі. Він користувався тим словом, яке означало український в його часи: руський. І Нестор намагався у своїй мові використати не тільки досвід церковнослов’янської, але і ввести елементи живої руської, тобто, української, мови у свій літопис. Оскільки ж Нестор – найвідоміший нам письменник тих часів, то саме його ми і визнаємо за покровителя нашої мови і писемности.

Нині це набуває нового сенсу. Церква несподівано стала осередком мовної боротьби. Прихильники архаїчної церковнослов’янської мови богослужіння протистоять тим, хто, продовжуючи досвід наших святих праведників, розширює використання нашої руської мови, яка стала зараз називатися українською, бо новий, інший народ, який мав дуже опосередковане відношення до спадщини Київської Руси, перебрав собі нашу історичну самоназву руський. Виникає опозиція використанню мови Нестора Літописця у церковній практиці. В церквах Московського Патріярхату ще й досі вистачає неосвічених фанатиків, які доводять, що українською мовою не можна відправляти богослужіння, бо вона надто зрозуміла для людей. Тільки церковнослов’янською мовою, виходить, можна молитися Богові. Тож, виходить, що ці люди не вірять у Бога, бо вони не вірять, що Бог може зрозуміти будь-яку мову! Виходить, що вони не вірять у чудо П’ятдесятниці, коли дар говоріння різними мовами був даний апостолам, даний Церкві, а через Церкву переданий кожному із нас.

Отже, розширення використання української мови, впровадження її у церковне життя, її захист є не просто боговгодною справою, а є прямим продовженням місії Нестора Літописця, здійсненням величної місії, довіреної апостолам: «Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19) – не іншою, незрозумілою для народів мовою, а навчіть їхньою мовою, отже, для нас – українською.

Таким чином, і сьогоднішній день – День пам’яти преподобного Нестора Літописця – це не тільки день спомину про великого подвижника минулого. Це день переживання безперервної тяглости зв’язків із ним, із його спадщиною, із усією християнською культурою Київської Руси, яка є органічним початком нашої української писемної культури. А водночас це день, який закликає нас до захисту української мови, до впровадження її у наш з вами повсякденний вжиток, до захисту її від принижень і зневаги з боку неосвічених і часто безбожних людей. День, коли у нас повинна пробудитися добра християнська гордість за Божий дар, даний українцям. Не за себе самих, не за наш народ, а за те, що Бог дає нам такий коштовний дар, освітлюючи шлях українців через історію образами таких побожних мужів, як преподобний Нестор Літописець.

Хай же і нам Бог дасть мудрости цінувати цей дар, захищати його і плекати його у нашому повсякденному житті, продовжуючи в нашій мовній практиці, в нашій власній творчості місію, яку передав нам преподобний Нестор Літописець – небесний покровитель нашої української писемности. Амінь.

(Переглянуто 87 разів, 1 переглядів сьогодні)