У 2015 році  Свято-Дмитрівська парафія підтримала прийняту на XXV  соборі Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ стратегію на зближення з дружньою Українською Греко-Католицькою Церквою. Це рішення було прийняте внаслідок обговорень,  розгляду різних варіантів розвитку єпархії і нашої парафії в її складі. Поруч  з архієпископом Ігорем і настоятелем храму о.Віталієм Зубаком у нарадах брали участь члени парафіяльної управи, активні парафіяни тощо. Тоді ж і сформувалося прийняте згодом на парафіяльних зборах наше загальне бачення. Його можна окреслити такими позиціями.

З 1990-х років і по цей день Свято-Дмитрівський храм є нашою спільною з Богом домівкою. В ній поруч моляться харків’яни – вихідці зі слобідського регіону і всієї України. Навіть коли до нашого міста  приїжджають  українці з Америки,  Європи –  чуємо від них: «Ми у вашому  храмі – ніби вдома, у своїй церкви». Пояснити це можна тим, що в нас від зовнішнього оздоблення до структури богослужінь, –   в усьому панує давня традиція Київської Церкви. І цю глибинну спорідненість одразу відчувають українці зі всіх кутків України і світу.

І так, між іншим, могло би бути не тільки у нас у храмі. На початку 1990-х років перспектива поєднання УАПЦ  з українськими православними спільнотами світу уявлялася цілком досяжною. Її пов’язували з митрополитом і невдовзі патріархом Мстиславом та його поверненням в Україну після довгих років вигнання.

Але цей Богом даний  Україні шанс  був, як мішень, прицільно знищений. На початку 1990-х проти УАПЦ спільним фронтом виступили колишні ідеолог КП(б)у  Кравчук і митрополит РПЦ Філарет. Це їм належав проект УПЦ Київського Патріархату як українізованої моделі синодального російського православ’я. Одночасно і в управління УАПЦ з метою невідворотної дискредитації в очах громадськості  були введені особи з кримінальним минулим і скандальною репутацією. Внаслідок цього вже у 2000-х рр. українці дивилися  на УАПЦ в цілому, як на щось маргінальне  і віджиле.

Тим часом Харківсько-Полтавська єпархія  залишалася єдиною висотою, яку не вдавалося деморалізувати гібридному «русскому міру». Москва через своїх місцевих агентів застосовувала проти нас різну зброю: від чорного піару, принижень і оббріхувань до рейдерських атак. Скільки їх було – спроб підірвати, підпалити, захопити  наш Свято-Дмитрівський храм?! Від пострадянської харківської влади, Московського Патріархату, підісланих п’яних попів УПЦ КП із сокирами у 1990-ті до братків під час Помаранчевої революції і тітушек в добу Революції Гідності… І от нарешті до цих рядів із закликами знов відібрати у нашої парафії храм долучилися нині… і хто б міг подумати?! Представники харківської  «Просвіти»  разом вже із новоспеченою ПЦУ. І що найболючіше –  серед них  є і висвячені в різний час владикою Ігорем священики, які на наших храмових святах привселюдно і з пафосом визнавали його визначну роль у своєму житті.

Невимовний жаль охоплює від розуміння того, як шкодить нашій країні оця безвідповідальна емоційність, інфантильна залежність від пліток і  навіювань, типовий малоросійський патерналізм і головне, небажання вибратися на світло зі своїх нутряних, печерних стереотипів, століттями прищеплюваних російською пропагандою!

А логіка того, що Свято-Дмитрівська парафія одноголосно підтримала рішення ХХХІ єпархіяльного собору 18 березня 2020 р., проста і прозора. Від початку свого існування наша парафія сповідувала принципи християнської відкритості і соціального служіння, ініційованих і підтриманих громадами різних християнських конфесій. І особливо плідною у всі ці роки була наша дружня співпраця із спільнотами УГКЦ. У важкі роки становлення Колегії Патріарха Мстислава на початку 1990-х першими відгукнулися допомогти  з організацією богословської освіти  викладачі греко-католицьких освітніх установ  Галичини. Десятки, якщо не сотні спільно проведених з УГКЦ в нашій церкві конференцій, семінарів, презентацій християнських книг і часописів, фестивалів… І в них зазвичай беруть участь  харківські інтелектуали з багатьох навчальних і культурних закладів Харкова. А хто з харківської патріотичної молоді не пам’ятає масову акцію «Різдво разом» у Львові під час Помаранчевої революції, організовану нашою церквою разом з Українським Католицьким Університетом? Пліч-о-пліч наші парафіяни стояли із своїми братами, греко-католиками, на київському Майдані. Протягом років війни на Донбасі наша парафіяльна волонтерська група «Доброчинець» здійснює спільні з УКУ проєкти допомоги військовим, освітнім закладам, цивільному населенню. Хіба це  щире молитовне і соціальне співслужіння  у Христі не є проявом дійсно єдиної для нас з греко-католиками національної християнської ідентичності, відданості отій спільній давній традиції Київської Церкви?! І хіба не логічно було нам у цьому контексті звернутися до УГКЦ про законне оформлення наших стосунків, враховуючи важкий тридцятирічний фідбек у  підконтрольному  політикам псевдоправославному середовищі?! Цим, власне, і вмотивована одностайна  підтримка нашою Свято-Дмитрівською парафією  ухвали  ХХХІ єпархіяльного собору  про самоліквідацію єпархії та приєднання її установ до УГКЦ.

І ніхто крім нас, парафіян, які щотижня протягом років відвідують храм, сповідаються і причащаються в ньому, не має жодного права  вказувати нам: з ким бути, звідки йти і до кого приєднуватись.

Тому просимо уклінно всіх палких диванних вболівальників за долю нашого храму заспокоїтися і краще поміркувати в великопосній і карантинній самоізоляції на тему: «Нехай прилипне язик мій до піднебіння мого, коли не буду споминати тебе, коли не ставитиму Єрусалима початком усіх радощів моїх» (Пс.136:6). Амінь!

 

Харків, 5 квітня 2020 р.

(Переглянуто 469 разів, 1 переглядів сьогодні)