ЄВДОКІЯ – ХОРОБРЕ СЕРЦЕ

Побачила  у неділю, 21 грудня, у «Хоробрих серцях» по 1+1 Євдокію Кулінич. Ще раніше прочитала про неї пост у Фейсбуці – про бійців, які  назвали на її честь свій танк.  До речі, її образ сьогодні на передовій у Щасті – це дійсно  символ і оберіг. Образ  натхнення і мотивації  перемоги для багатьох бійців: за нашою спиною – Євдокія.

Проїжджаючи трасою з волонтерською допомогою повз Шульгинку, ми теж часто бачили цю загорнуту в національний прапор дівчину із прапорцем у руці. Вона і нам помахувала прапорцем, коли ми їй із вдячністю сигналили. Але  бажання познайомитись і висловити своє захоплення її громадянською позицією виникло, певно, після  фейсбучного посту. І знаєте, розмова з Євдокією ще і ще раз переконала мене, що наша нація сьогодні формується саме з таких  особистостей: з тих, хто не боїться самотужки змагатися за рідне поле. Це реально самотні воїни на полі війни –  вольові і відповідальні люди незалежно від віку, статусу і місця проживання. Парадоксально, але факт: сьогодні можна народитися і жити в селі на Луганщині і бути при цьому ціннісно й інтелектуально розвиненішою особистістю, ніж у столиці з її мегакультурними можливостями. І це тому, думаю, що не з інформаційного чи раціонального, а з ціннісного духовного джерела виростає нині особистість. Із здатності людини вирізняти, де Правда і де брехня, в які б супер- пупер- блискучі обгортки цю брехню не замотували. І захищати Правду, чинити опір брехні, чого б це людині не вартувало.

Хіба десятки і сотні десятикласників тієї ж нашої т. зв.  «першої столиці», які готуються покоряти оксфорди і кембріджі, і щоб не зіпсувати собі випускні бали, терплять своїх совкових наставників, які продовжують втирати їм про ВОВ і «трибратню колиску» – вони не пристосуванці? А чи пристосуванця варто назвати особистістю,  нехай був би вундеркіндом? Боягузи і страуси залишаються такими,  маючи хоч сім, хоч сто сім цалів у чолі.  Особистість же формується вчинком, за яким стоїть вибір – часто-густо всупереч власному комфорту.

Відмінниця Шульгінської середньої школи, десятикласниця Євдокія відмовилася від навчання. Вирішила, що  вчитись в атмосфері брехні для неї принизливо. Коли  її фото у класному червоному кутку однокласники підписали «Бандерівка» – на це можна було і не реаґувати, бо діти відтворювали позицію батьків  і цим вони висловили ставлення до неї самої. Інша річ, коли в кабінеті української мови і літературі вони, зірвавши плакат з гімном України, проколюють слова і літери, топчуться по намальованим українському прапору і калині. І коли в кабінет заходить учителька української мови й літератури і з’ясовується, що цим актом вандалізму керував її син,  вона схвально на це реаґує:  «Правильно. Ніякої цілісної України вже нема.Тепер ми живемо в Новоросії. Завтра нас звільнять російські війська».

Такі настрої, за словами батька Євдокії,  пана Анатолія, панують десь у сімдесяти відсотках мешканців Шульгинки, яка розташована перед Новоайдаром. Анатолій – високий, міцної статури чоловік, батько чотирьох дітей, з яких Євдокія наймолодша, говорить, що в цьому заснованому українськими козаками старовинному селі споконвіку жили його діди і прадіди. У часи Голодомору майже все корінне населення вимерло і порожні українські хати заселилялись переселенцями з Росії. Звідси в головах людей так багато полови і мало зерна. Відсутнє коріння. І пам’ять впирається у совок. Але в українській родині Куліничів усе інакше. Вони один одного підтримують і готові тримати удар, бо відчувають Божу підтримку і шанують своїх пращурів, котрі жили й помирали на цій рідній для них землі.

Не так у мене. Поділюся найсвіжішими враженнями від спілкування з близькими і земляками у Мелітополі, де я народилась і куди тепер ось приїхала перед новорічними святами.

Розмова у лікарняній палаті. Прийшла провідати старшого брата. Чують українську мову і дорікають усією палатою:

– Ви зі своєю Америкою навіть Діда Мороза в нас відбираєте. А нам ваш американський Санта Клаус не потрібен!

Я:

– Та це ж Сталін нам, українцям, того Діда нав’язав під час кампанії проти «опіума для народа». Це ж совково-пропагандивний образ. А в нашій українській християнській традиції споконвіку святого Миколая вшановували. Хіба це не природно, коли в Україні відновлюються власні традиції?

Відповідь:

– Це ми, народ, а не ви. А ми хочемо Діда Мороза. Ви ж – проти свого народу і ви «русскоязичному населению» геноцид влаштували. І війну  розв’язали.

Я:

– Та ви в себе вдома хоч заваліться своїми дідами морозами. Хто вам заважає? Чи хтось вам ваш язик ущемлює? Тут же в Мелітополі українську мову й не почуєш…

Палата:

– Так це зараз. А що у майбутньому? Ви ж наших дітей, онуків і правнуків своєю мовою вчити будете і вони від нас відцураються!

–  «От де собаку зарито! – кажу, – ви не хочете для своїх нащадків іншого життя. Хочете, щоб і вони на схилі років лежали, як і ви, по двадцять людей у палаті брудно-зеленого кольору, вдихаючи аромат із тумбочок  часів «розвиненого соціалізму».  Так, брате, і ви всі, дорогіє товарищи, пішла я далі вас геноцидити, розпинати і пити кров з ваших рускоговорящих младєнцев. Інакше, видно, з вами – ніяк.

Гримнула дверима і пішла геть. Ввечері телефонує брат.

– Ти вибачай нас, сестра, що тебе засмутили. Ми просто о-о-очень скучаєм за своїм совєтським дєтством.

Бачите, в чому причина? В тому, що і в родинному вихованні і в школах, взагалі, у бюджетних установах, принаймні на Сході і Півдні України, залишається панівним совок. І цю масову дрімучість, аґресивність люди старшого покоління передають, прищеплюють своїм дітям й онукам. Альтернативою совку в родинах могла бути школа, але там те ж саме. Ну що можуть дітям дати вчителі, яких яники, гепи, допи, як бидло, ще вчора ганяли на підтримку себе любимих? Кого вони виховають – таких самих цинічних пристосуванців, як вони самі?! І ці пристосуванці далі породжуватимуть собі подібних й будуть пертися у владу на керівні посади?

Тому я вважаю, що середня школа і дитячі садки – це сьогодні найважливіші стратегічні сфери, від яких залежить майбутнє нашої держави.  І якби від мене щось залежало, я, по-перше, відправила б на пенсію всіх учительок, які досягли відповідного віку, по-друге, провела би переатестацію і тестування вчителів передусім за  критеріями фундаментальних цінностей у ставленні до основ власної національної держави. І я не думаю, що найвизначніший знавець хімії чи фізики має працювати в школі, якщо він ставиться до української культури як до фактору меншовартости. Бо без любови до мови, історії і культури титульної нації України – всяке інше знання є «гучними цимбалами» (Пс. 150:5).

Повертаючись до Євдокії. Всіх цілей, які вона перед собою ставить, дівчина досягне. Не наступного року, так за рік закінчить десятий, а потім і одинадцятий клас і стане, ким схоче.  Бо вона вміє стояти на своєму і в неї хоробре та любляче серце. Вона – дійсно самотній Воїн на полі бою, але це її рідне поле, поле її роду і нації. Світу і Україні цікаві саме такі Воїни, а не об’єкти маніпуляції і пропаґанди сусідньої Імперії зла.

– А ким ти хочеш бути, Євдокіє?»

– Ще не вирішила. Бійці радять вивчитися на психолога, – сміється, – щоб, коли закінчиться війна, проходити в мене курс психологічної адаптації до мирного життя.

– А що, – подумала я, – це справді найближчим часом буде дуже актуально: курси адаптації ветеранів російсько-української війни до наших буднів. Терпіти хамство чиновників, зверхність диванних мудрагелів і подвійні стандарти в суспільних стосунках буде їм ох як важко.

Так що треба негайно, поки бійці нас захищають, змінюватися самим  і реформувати своє життя.. І звісно ж Євдокія має якнайшвидше вивчитися на психолога. Нехай кожного Різдва Новонароджене Дитя здійснює її мрії!

23.12.2014 р.

титар Свято-Димитрівського храму Ольга Різниченко

(Переглянуто 47 разів, 1 переглядів сьогодні)