When:
24/09/2015 all-day
2015-09-24T00:00:00+03:00
2015-09-25T00:00:00+03:00

Преподобна Феодора Олександрійська

Очі Господні набагато світліші є сонця, прозирають-бо всі дороги людські і роздивляються в таємних місцях: перш, ніж сотворене було, все відкрилося йому. Не знаючи цього, одна шляхетна жінка, на ймення Теодора, у місті Олександрійському, послухала ворога, що нашіптував і говорив, що гріх у тьмі чинений, котрого не бачить сонце, — про нього не довідається Бог. Але коли збагнула, що не утаїться нічого перед Богом, від цього наповнилася великим покаянням. Вона-бо із своїм чоловіком, чесно живучи, прийшла до такої спокуси: один багатий чоловік, молодий літами та розумом, надихнутий дияволом, накинув оком на неї, і всіма засобами намагався привести її до перелюбства, посилаючи їй великі дари, а ще більші обіцяючи, і словами зваблював також. Не змігши сам щось сотворити, ужив собі такого способу: найняв одну чарівницю-звабницю, щоб звабила цнотливу Теодору, приводячи її до замисленого його лихого діла. Та, маючи помічника сатану, знайшла зручний час і оповіла Теодорі про того юнака, Теодора ж рече: “О, коли б мені позбутись цього чоловіка, що мені надокучає немалий час! Коли ж послухаю його, то саме сонце, що світить на нас, буде свідком мого гріха перед Богом”. Відповідає звабниця: “Ти коли сонце зайде і ніч настане темна, у таємному місці сотвори волю юнакові і ніхто не довідається про діло ваше, ані посвідчить перед Богом: ніч-бо глибока, і тьма все покриє”. Рече ж Теодора: “О, коли б не дізнався Бог про гріх, творений вночі, добре було б!” Відповідає звабниця: “Так воно є: справді бачить Бог гріхи, що їх сонце освітлює, а творене у тьмі, як може побачити?”.

Цим словам звабниці пойняла віру Теодора, як юна жінка, проста й нехитра, до того ж і бісівська спокуса багато може, оскільки сила її міцна, природа ж наша пристрастна і сила наша квола. Послухала тож поради лукавої Теодора і після беззаконня у тьмі нічній зі сходженням ранкового світла зійшло світло швидкого милосердя Божого у її серці, бо, пізнавши гріха свого, каялася, б’ючи лице і рвучи волосся своє, сама себе соромилася і сама собою гидувала. Так ото Божа милість, не бажаючи смерті грішника через попередню її цноту, збудила її до швидкого покаяння і постання: попускає-бо Бог часом на людину певне падіння, щоб, поставши, більшу працю і справлення дбало показала Богові, котрий гріхи прощає.

Жаліла ж Теодора про учинений гріх і плакала, мало утішаючи думку свою, кажучи подумки: “Не знає Бог гріха мого, а хоч і не знає, сором мені і болість”. Щоб розбити собі тугу, пішла в дівочий монастир до ігумені, щоб її відвідати, бо зналася з нею. Ігуменія, бачачи її пресумну з обличчя, запитує її: “Яка в тебе печаль є, дочко моя, чи може, чоловік образив?” Вона відповідає: “Ні, сестро, але не знаю, пощо мені ниє серце!” Хотіла ж ігуменія утішити її, почала, як од Божого Духа надихнута, говорити їй про користь душі і книги читати. Коли читала їй якесь слово, дійшла до вислову євангельського такого: “Бо немає нічого таємного, що не відкриється, ні схованого, що не виявиться, тому все, що казали ви потемки — при світлі почується, що ж шептали на вухо в домах — на дахах сповіститься”. Почувши ці євангельські слова, Теодора вдарила в груди свої, кажучи: “Горе мені, окаянній, тепер загину: звабилася, гадаючи, що не пізнає Бог гріха мого!” — і почала битися, плачучи і ридаючи. Тоді ігуменія збагнула, що було в неї гріхопадіння, і почала настійно розпитувати, що їй приключилося. Вона ж, від плачу ледве можучи говорити, розповіла їй усе докладно і впала в ноги, кажучи: “Помилуй мене, сестро, загиблу, і наставлення дай, що маю чинити? Чи можна спастися чи навіки загинула? Чи сподіватися на милість Божу чи відчаятися? Ігуменія ж почала їй говорити: “Недобре учинила ти, дочко, моя, ворога послухавши, недобре тямила ти про Бога, гадаючи, що потаїшся перед Ним, а він, спитуючи серце й утроби, знає помисли людські здалеку і несодіяне бачить око Його, і ніяка ніч і жодне потайне й темне місце не може сховати грішника перед усевидячим оком Його. Недобре вчинила ти, дочко моя! Бога бо ти прогнівила і чоловіку не дотримала ти віри, і тіло своє осквернила ти, і пошкодила душу свою! Чому мені раніше не повідала цього, коли в немалому часі зваблювана була, щоб я допомогла тоді і навчила тебе берегтися від сітей ворожих? Але оскільки таке сталося, то відтепер уже виправся і припади до милосердя Божого, молячись із покаянням: хай простить тобі гріха твого. Не падай у відчай, дочко моя, бо хоч і великого гріха учинила ти, одначе більшим є милосердя Боже, і нема гріха, що пересилює людинолюбство його, тільки ти встань і врятуєшся!” Це і подібне говорячи їй, ігуменія напоумила її і навчила, наставила її на шлях покаяння, утішила її, звіщаючи про милосердя Боже і про невимовні його добродійства, що Він готовий приймати тих, котрі каються і прощати тих, котрі грішать. Згадала їй і про грішну євангельську жінку, що сльозами ноги Христові омила і волоссям голови своєї витерла, і дістала від Бога прощення гріхам своїм. Теодора, прийнявши ж ті всі добрі слова від наставниці і, в серці своєму поклавши, — рече: “Вірую Богові моєму, пані, що відтепер не буду такого гріха учиняти, але і про учинений, наскіль можу, дбатиму”. І, взявши в серце певну відраду, повернулась у дім свій. Соромлячись же поглянути на лице чоловіка свого, маючи в себе сумління, що викривало її, і мислячи, в який спосіб умолити Бога, хотіла до монастиря піти жіночого, але, знаючи, що чоловік те заборонить, щоб відтак утаїтися від чоловіка свого і всіх знайомих, намислила річ таку. Коли чоловік її відійшов із дому на яісусь справу, вона глибокого вечора обстригла волосся голови своєї, одяглась у чоловіче вбрання і, віддавши себе Божій волі, потайки від усіх вийшла тихо з дому і подалася швидко, як птиця, що із сітки вилетіла. Дійшовши до одного пустельного монастиря, названого Октодекат, що відстояв од міста на вісімнадцять поприщ, постукала у двері, а, побачивши дверника, сказала: “Сотвори любов, отче, піди скажи ігумену, щоб прийняв мене в монастир, чоловіка грішного, хочу-бо каяття вчинити зі злих діл моїх і через це сюди прийшов: хай омию ноги ваші святії і служитиму вам день-ніч у кожному ділі, яке мені накажете”. Пішов воротар сповістити ігумену, він же рече: “Випробувати його випадає, чи від Бога наставлений до нас прийшов? Не давай йому відповіді до ранку і не впускай до монастиря. І побачимо: коли не відійде, знудившись, але перетерпить при дверях монастирських, жадаючи помилування, тоді пізнаємо, що істиною та дбалістю прийшов до нас служити на Богові. Зроби так, воротарю, не зважай на нього, зневажаючи, як раба непотрібного”. Вона ж сиділа біля воріт і плакала. Була-бо ніч і мимо ходили звірі, була-бо та пустеля повна звірів, одначе, за Божою благодаттю пробула неушкоджена, озброївшись як щитом, молитвою та хрестом. На ранок приник воротар до віконця, побачив, що сидить вона при воротях, і рече: “Чого ради тут затримався, чоловіче, не приймемо тебе, непотрібний ти нам є!” Вона ж рече: “Хоч би тут, при дверях, помру, не відійду, доки не змилосердитеся наді мною і приймете мене до монастиря”. Тоді воротар, бачучи її терпіння та смирення, відчинив двері і повів її до ігумена. Ігумен же запитав її: звідкіля і як зветься і чому прийшла. Вона ж рече: “З Олександрії я, отче, ім’я моє — Теодор, сповнений є гріхів та беззаконня; отямившись же і пізнавши свої гріхи, захотів каятися і прийшов до вашої святині, щоб прийняли мене до чину свого і спасли грішника, котрий гине, — прийміть-бо мене, отче, як Господь прийняв розбійника, і митаря, і блудного сина. Тоді ігумен почав викладати їй труд монастирський та подвиг великий і рече: “Не зможеш, дитино, понести це, бачу тебе юного і вихованого на насолодах мирських, монастир же наш не має ніякої відради, і чин нам визначає жорстке життя, і співбуття наше вимагає великої повстримності та посту, і братія наша в послушанні великі праці виносить, не полишаючи й церковного правила полунощниці та утрені, часів же і вечірні, багатьох келійних молитов та поклонів, і частих усенощних стоянь у молитві. Ти ж звик-бо до плотського задоволення і не сила тобі носити з нами тяготу іночого подвигу; і хоч, бачу, прийшов сюди із дбалістю, одначе боюся, щоб не змінив своїх помислів: багато бо людей часто починають добре діло із старанням, але швидко, знудившись, відходять од доброго почину і стають ледачіші. Раджу тобі тож повернутись у світ, і хай Бог влаштує спасіння твоє, як хоче”. Тоді Теодор, упавши в ноги ігуменові, з плачем рече: “Не відкидай мене, отче, від святої вашої обителі, не позбавляй мене ангельського вашого співжиття, не жени мене у світ, од нього-бо так само, як од Єгипту втікши, знову до нього не повернуся ніколи. І не сумнися, отче, через юність мою, маю-бо святими вашими молитвами звикнути до всілякої повстримності, і всі понесу праці помічникові-Богові, і що звелите мені, все робитиму дбало й старанно, тільки прийміть мене, того, котрий бажає плакати за гріхи свої”. Упрошений був ігумен, прийняв його і звелів проходити всі монастирські послушання. Жила-бо серед чоловіків жінка в образі та імені чоловічому, ніхто-бо не знав її таємниці, тільки сам Бог: багатотрудне її життя хто оповість! Бачила братія її труд у послушанні терпіння у повстримності, смирення у повинуванні, сокровенні таємні подвиги її, всенощні молитви, зітхання сердечні, сльози, уклякання, рук піднесення — сам тільки Бог бачив: день-бо і ніч припадала до щедрот його, ніби друга блудниця, що омивала Господні ноги слізьми. І більше було її покаяння, як гріх учинений, — вся-бо розіп’ялася на хресті умертвлення, всім повергла себе під ноги смиренням, всю свою відсікла волю відвергненням себе самої — і була ангелом у плоті. Тіло ж її, раніше осквернене, було потім трудами покаяння і теплими слізьми очищене, храм Божий святий Святому Духу, що жив у ній.

По восьми літах не стало єлею в монастирі і послано було святу в місто Олександрійське з верблюдами, щоб купити єлею.  Чоловік її так і не довідався, куди відійшла жінка його і що з нею сталося; багато шукав її і, не знайшовши, нарікав день і ніч, старанно молячися Богові, щоб явив йому, де є його дружина. В одну ніч побачив ангела у видінні, який сказав: “Не тужи за жінкою своєю, служить Богу серед слуг Його. Коли ж їїбажаєш бачити, завтра піди і стань при церкві святого Петра і там її побачиш, коли йтиме повз церкву і привітає тебе, — ото і є жінка твоя! “Радий же був чоловік через видіння ангельське, що оповіло йому про дружину і що уздріть її має. И подався вранці до церкви святого Петра і, там ставши, дивився направо й наліво, бажаючи уздріти бажане. Стояв-бо він отак, і тут блаженна Теодора іде з верблюдами, одягнена в чоловічу чернечу одежу. її, побачивши, чоловік не впізнав, бо годі було впізнати і через одежу чоловічу і через змінене лице її, бо раніше була лицем світла, але від посту і трудів іночих потемніла краса її. Вона ж здалеку пізнала його, просльозилася подумки і каже: “О, горе мені, грішній! Через гріх супроти чоловіка свого милості Божої позбулася!” Ідучи ж повз нього, поклонилася йому, кажучи: “Доброго тобі дня, пане!” Також і він поклонився їй, кажучи: “Іди здоровий, отче!” — і так розійшлися. Стояв той чоловік мало не весь день і повернувся в дім сумний, не діставши бажаного; видіння ж, що його бачив, за звабу прийняв і молився із плачем, говорячи: “Господи, уздри печаль мою і почуй молитву мою і звісти мені, чи живе жінка моя чи ні, чи на добрій дорозі пробуває чи на лихій?” Наступної ночі знову бачить у видінні ангела, котрий сказав: “Чого плачеш, чоловіче, чи ж не бачив ти дружини своєї вчора, як сказав був тобі?” Він же рече: “Не бачив, Господи мій!” Ангел же рече: “Чи ж не сказав я тобі, що коли поклониться тобі мимо йдучий дорогою і привітає тебе, то і є жінка твоя”.

Тоді збагнув чоловік, що бачив дружину свою, але не пізнав її й подякував Богові, що жінка його жива є і Богу служить, сподіваючись і сам спастися її молитвами. Також і блаженна Теодора дякувала Богові, що побачила чоловіка і що не впізнав її чоловік. Повернувшись до монастиря, повернулася до спасіння свого, постячись спершу день, потім два, також три й чотири, іноді й цілу седмицю пробувала не ївши, старанно молячись за прощення свого гріха.

Було поблизу того монастиря озеро, у ньому жив звір-крокодил, що виходив часто з озера і людей та худобу хапав, що мимо йшли. Єпарх же Григорій, що від царя Зенона був поставлений над Олександрією, поставив сторожу на дорозі, що вела повз озеро, щоб не пускали нікому йти тією дорогою через звіра. Ігумен же, бажаючи звідати в Теодорі наявну Божу благодать, прикликав його й рече: “Брате Теодоре, мені потрібна озерна вода, візьми-бо горщика та йди, зачерпни води з озера і принеси мені”. Вона ж, як добрий послушник, узявши посудину, пішла. Сторожа їй каже: “Не ходи тут, отче, по воду, з’їсть-бо тебе звір!” Вона ж рече: “Отець мій ігумен послав мене і творю, що веліли мені!” Коли ж вона прийшла на берег озера, тут крокодил прийшовши взяв її на хребта свого і виніс її на середину озера, а коли зачерпнула води, знову звір виніс її на берег. Вона ж, обернувшись, закляла звіра, щоб відтоді не шкодив нікому, і відразу ж звір мертвий став. Сторожа ж, побачивши те чудо, звістила ігумену, повідала і в місті князеві, і всі славили Бога. Дивувалася братія, що не пошкодив звір блаженній, і похваляли силу послушання. Деякі од братії, навчені від диявола (ніхто-бо не є від ворожих спокус вільний), не повірили тому, що сталося, й почали ненавидіти її, кажучи: “Це ми, стільки літ проживши в монастирі, знамень не творимо, цей же вчора прийшов і чудодіє — чи хоче більший за нас бути? Чи не звабою якою умертвив звіра?”. Був там і другий монастир, що відстояв од їхнього на кілька поприщ у глибокій пустелі; ненависники ж написали якусь грамоту до того монастиря і пізнього вечора, таємно від ігумена, прийшли до келії блаженної, кажучи: “Брате Теодоре, велить тобі ігумен, візьми це писання і неси швидко до того монастиря, потрібно-бо це”. Теодора, вставши, взяла грамоту і подалась уночі до того монастиря. Це ж ненависники вчинили через те, щоб була з’їдена звірми в пустелі, були-бо там звірі безчисленні і годі було комусь пройти тією дорогою вночі через звірів, що там блукали. Таке-бо ненависники поміж себе казали: “Побачимо святця того, якому повинуються звірі, чи ж повернеться цілий?” Пішла ж Теодора дорогою, аж тут звір великий її зустрів, поклонився їй і, пішовши перед нею, привів її аж до воріт монастирських. Постукала у ворота, і відчинив дверник, і пішла свята до ігумена. Дверник же не зачинив монастирських воріт, і зайшов звір до монастиря, побачив дверника, що йшов, схопив його й почав, нищачи його, з’їдати. Закричав-бо дверник: “Горе, горе, поможіте мені!” І збудилися всі на той голос, і збагнула свята, що сталося, прибігла із келії від ігумена до брата, якого поїдав звір, схопила ж звіра за горло і звільнила людину від зубів його, сказавши: “Чому дерзнув ти на образ Божий і хотів його умертвити? Тож сам будь мертвий!” І тоді впав звір перед ногами її та й здох. Брата ж, пораненого звіром, помазала єлеєм із закликом імені Христового, і ознаменувала хрестом рани його, і зробила цілим та здоровим. Усі ж, бачачи здійснене чудо, поклонилися блаженній і прославили Бога, що покорив диких звірів рабу своєму Теодору. Бувши відпущена з того монастиря, подалася до своєї обителі вельми рано і, прийшовши, нікому не сказала, де була чи що сотворила. Назавтра ж прийшли ченці до цього монастиря із якимсь приносом і повідали ігумену та всій братії, що сталося, і кланялися ігумену, дякуючи, що учень його Теодор збавив воротаря їхнього від зубів звірячих і сцілив його від ран, а звіра умертвив. Це почувши, ігумен і всі чорноризці вельми дивувалися і, відпустивши братію, що приходила, зібрав ігумен усіх чорноризців і запитав їх: “Хто посилав брата Теодора в той монастир?” І всі відмовлялися, кажучи: “Не знаємо!” Запитав ігумен і саму Теодору, кажучи: “Хто тебе посилав, брате, у ніч цю в той монастир?” Вона ж, бажаючи утаїти своїх ненависників, що посилали її, рече до ігумена: “Прости мені, отче, задрімав у келії і не знаю, хто зайшов, твоїм повеліваючи іменем, щоб ніс швидко грамоту до того ігумена, і пішов, здійснюючи послушання”. Тоді ненависники, пізнавши благодать Божу в блаженній Теодорі, каялися на злобу свою і припадали до неї, просячи прощення. Вона-бо, бувши незлобива, нітрохи на них щодо того не сердилася, ані звістила нікому про них, але себе осуджувала як грішну й недостойну любові братньої.

Якось же, коли творила діло своє в послушанні, явився до неї біс, кажучи із гнівом: “Ти, погана перелюбнице, що покинула чоловіка свого, чи прийшла сюди на мене постати?” Отож вирию тобі рова, щоб не тільки їси свого іноцтва, але й Розп’ятого відкинулася — і втечеш од місця цього. Не думай, що нема мене тут, не залишу-бо тебе, доки не припну сіть до ніг твоїх і не вкину тебе до ями, якої ти не сподіваєшся”. Вона ж ознаменувалася хрестним знаменням і рече: “Бог хай сокрушить силу твою, дияволе!” І невидимий став біс.

За деякий час була нестача в монастирі, і знову послана була з верблюдами в місто Теодора, щоб купила пшениці на потребу обителі. Відпускаючи її в дорогу, рече ігумен: “Дитино, коли застане смеркання в дорозі, зверни до Єнатського монастиря і там переночуй із верблюдами”, — був-бо на шляху тому поблизу міста монастир, названий Єнат. Ішла Теодора до вечора в дорозі і за повелінням отця свого завернула до того монастиря і поклонилася там ігумену, котрий тоді був, просячи благословення: хай прихистить верблюдів у їхньому монастирі, доки день настане. Ігумен же дав їй місце у гостиннім дворі, де була загорожа на верблюди. Була ж там дівиця, немала літами, дочка того ігумена, що прийшла поклонитися батькові своєму і навідати його. Та дівиця, бачачи молодого ченця, блаженну Теодору, через бісівське дійство спокусилася на неї і прийшла вночі до Теодори, що спочивала при верблюдах, не знаючи, що це жінка є, а не чоловік, почала безсоромно до неї приставати і вабити до гріха. Теодора ж бо каже: “Відійди від мене, сестро, бо незвичне мені діло це, адже я дух лихий у собі маю і боюся, щоб не забив тебе!” Вона ж, відійшовши із соромом, іншого знайшла гостя і з ним учинила беззаконня і зачала в череві, Теодора ж, коли настав день, пішла до міста і, учинивши своє послушання, повернулася до монастиря, і трудилася у спасінні своїм. Після шести місяців пізнала ота дівиця, що вагітна, і били її свої, запитуючи: хто звагітнив її. Вона ж, навчена дияволом, поклала вину на блаженну Теодору, кажучи: “Теодор Октодекатський, коли з монастиря свого ішов до міста з верблюдами, переночував у гостиннім дворі — той до мене уночі прийшов і учинив насилля і зачала від нього”. Це почувши, батько її, ігумен єнатський, послав чорноризців своїх до монастиря, що звався Октодекат, сваритись із ігуменом, бо чернець його осквернив дівицю їхню і вагітною учинив її. І прийшовши, ченці сварилися з октодекатським ігуменом, кажучи: “Чернець твій Теодор зґвалтував дівицю нашу і утяжив її. Отакі ви є, чорноризці!” Ігумен же прикликав Теодору й запитав її: “Що учинив ти, брате, ночуючи в Єнатському монастирі?” Вона ж рече: “Нічого не учинив, отче!” Ігумен же каже: “Чи не чуєш, що кажуть люди ці, на тебе повідають, що дівицю їхню зґвалтував ти і є вона вагітна?” Теодора ж говорить: “Прости мені, отче! Бог свідок, що не чинив я того!” Не бажав ігумен вірити оповіді чорноризців, що прийшли, знаючи брата Теодора за чистого в житті і святого, ніби ангела Божого.

Коли ж народила дівиця дитину чоловічої статі, чорноризці єнатські із дитиною прийшли до монастиря Октодекатського і кинули її посеред монастиря, докоряючи ченцям, котрі там мешкали, і кажучи: “Вигодуйте, коли народили!” Тоді ігумен, побачивши дитя, повірив усьому і вельми образився на неповинну й чисту серцем та тілом. Зібрав отож братію і, закликавши Теодору, запитав: “Скажи нам, окаянний, що це ти учинив, навів-бо безчестя на монастир наш і ганьбу на іночий чин наш, не побоявся-бо Бога. Ми тебе знаємо як ангела, ти ж учинив як біс! Признайся нам у ділі своїм беззаконнім!” Блаженна ж Теодора, дивуючись напасті, мовчала, нічого іншого не кажучи тільки: “Простіть мені, отці святії, грішний є!” Вони ж, раду вчинивши, вигнали її із монастиря із безчестям та ранами, вклавши їй у руки дитя. О дивне терпіння блаженної! Могла ж бо одним словом виказати неповинність свою, але не бажала своєї таємниці виявити, що вона жінка є, а зволила страждати під покровою цього чужого собі гріха за колишній свій. Взяла дитину, сіла під ворітьми монастирськими, ридаючи як Адам із раю вигнаний. Учинила перед монастирем халупу малу заради дитини і, просячи в пастухів молока, годувала малого продовж семи літ, у голоді, і спразі, і голизні зиму і спеку терплячи, а сама пила із моря і диким зіллям харчувалася.

Диявол же, не терплячи такого її терпіння, захотів звабити її в такий спосіб: перетворивсь у чоловіка її і зайшов у халупу, де вона із дитиною сиділа, і рече їй: “Тут ти сидиш, пані моя! Я ж стільки літ труджусь, із плачем шукаючи тебе, ти ж не турбуєшся за мене, пані моя! Чи ж не знаєш, що я заради тебе залишив батька й матір, а ти мене покинула. Хто тебе звабив прийти на місце це, де краса лиця твого? Навіщо так висушила себе? Прийди, о кохана моя, давай повернемося в дім наш. Коли ж бо хочеш чистоту зберігати, то і вдома можеш, я ж бо не буду тобі в цьому дорікати. Згадай любов мою пані, і ходи зі мною в дім наш”. Отак казав біс і не впізнала блаженна, що то біс є, а гадала, що насправді то чоловік є її, і каже йому: “Неможливо мені повернутися до тебе у світ, од нього я втекла через гріх свій, боюся, щоб не впала у гірше зло”. А коли знесла руки свої із хрестним знаменням на молитву, то відразу ж щез диявол. Тоді блаженна пізнала, що то диявол був і рече: “Ледве не звабив мене, дияволе!” — і каялася, що вдалася у бесіду із дияволом, і відтоді обережніше хоронилася від бісівських підступів. Але не перестав диявол воювати на неї, зібрав-бо велику кількість бісів, що, перетворившись у всіляких звірів, найшли на неї, по-людському мовлячи: “З’їмо перелюбницю цю!”. Вона ж бо, перехрестившись, каже: «Ті, що найшли, обступили мене і іменем Господнім спротивляюся їм», — і одразу щезли. Потім біс сріблолюбством хотів її звабити, показав їй безліч золота й людей, що збирали його, але і те все від знамення хрестного зникло. Тоді став князем, і численна кіннота, що кудись ішла, проходила повз її халупу і кричала: “Князь іде, князь іде!” І наказували кіннотники Теодорі: “Поклонися князеві!”. Вона ж відповіла: “Я єдиному поклоняюся Богові!” Вони ж бо витягли її із халупи і повели до начальника тьми, так Бог попустив їм доторкнутися святої, щоб, ніби золото в горнилі, випробувана була, — і принуджували, щоб поклонилася князю. Вона ж не захотіла, говорячи: “Я Господу Богу своєму кланяюся і йому єдиному служу!” Били ж її вороги без милості і, залишивши ледве живу, відійшли. Пастухи ж, прийшовши до Теодори, знайшли її: лежала ніби мертва, і, гадаючи, що померла, взяли й понесли її в халупу та й поклали. Звістили в монастир, кажучи: “Чорноризець ваш Теодор помер, візьміть тож тіло його і поховайте!” Прийшов-бо ігумен із братією до халупи її і побачив, що душа її у ній ще є, тож сказав: “Залиште його, житиме!” — і повернулися до монастиря. Опівночі отямилася Теодора, почала плакати й бити у груди свої, кажучи: “Горе мені, грішному, горе мені безпомічному, о як карає мене Бог через гріхи мої!” І, звівши руки до неба, голосом гучним закричала: “Боже милосердний, збав мене від руки диявольської і забудь гріхи мої!” Пастухи ж, що ночували поблизу, почули як молилася блаженна, дивувалися, що ожила, адже гадали, що мертва вона, і хвалили Бога. Після цього повелів ігумен узяти від неї дитину в монастир, через що вельми пораділа блаженна, що звільнилась від праці й турбот на прогодування дитини. І ходила пустелею усамітнено. Почорніла на ній плоть її від морозу та спеки, і очі її потемніли від гіркого плачу, і жила із звірми, що, ніби вівці, корилися їй і покірливі були.

Ще раз покусився на неї диявол, побачивши її вельми голодну: з’явився в образі воїна, що ніс на тарелі добру їжу, й казав: “Князь, котрий тебе бив, зараз кається щодо того і прислав тобі їжу цю, молячи, щоб простила його і прийняла це від нього”. Вона ж бо, пізнавши звабу бісівську, знаменалася хрестом і рече: “Бог хай знищить і розрушить підступ твій, враже, не зможеш мене звабити. Бог мені допомагає!” І відтоді покинув спокушати її диявол.

Коли минуло сім років такого життя її жорсткого, розчулилися ченці й прийшли до ігумена, кажучи: “Помилуй, отче, брата Теодора, уже-бо здійснив покаяння за гріх свій, вибач йому і прийми до монастиря”. Відповів на те ігумен: “Воїстину, братіє, цієї ночі звістив мені Бог, що прощений є гріх братові Теодорові, ходіть пошукайте його і приведіть сюди”. Знайшли її в пустелі в усамітненні, привели до монастиря і каже їй ігумен: “Брате Теодоре, простив тобі Бог гріха твого, що його учинив ти, живи вже з нами у монастирі і подвизайся, не виходь відтак нікуди із монастиря, щоб знову не вкинув тебе диявол у напасть. Навчай і сина свого, хай буде ревнильником подвигам твоїм!” І дав їй келію, звільнивши її від усіляких монастирських робіт, щоб з миром молилася Богові і спочила по стількох трудах. І прожила в келії тій два літа із гаданим сином своїм Теодором, навчаючи його грамоті і страху Божому, смиренню, послушанню та іншим іночим чеснотам.

В одне літо впала велика суша і висохли в монастирі колодязі, і озера висякли, і настала велика нестача води. Тоді рече ігумен деяким духовним братам: “Ніхто інший не вмолить Бога, щоб подав нам воду, тільки отець Теодор, великої-бо благодаті Божої є наповнений. І, прикликавши до себе блаженну, рече ігумен: “Отче Теодоре, візьми посудину і зачерпни нам води із колодязя”, — а був колодязь сухий, не мав води ані краплини. Вона ж рече: “Благослови, отче”, — і йде до криниці. Звісивши посудину, набрала повну чистої води й принесла ігумену, що сидів із братією. Це бачачи, всі почудувалися. Пішли ж до колодязя, в якому давно висохла вода і, приникши, побачили повний води, і славили Бога. Було тієї води достатньо усій потребі монастирській, але доки не пішов дощ і наповнив водами всі сухі рови. Блаженна ж, будучи смиренна духом, говорить братії: “Не через мене це сталося, а через отця нашого ігумена, що з вірою, яку має до Бога безсумнівно, послав мене, я ж повелене мені вчинив, сподіваючись на молитви отця нашого”. І пробував Теодор у келії своїй, молячись Богові і навчаючи гаданого свого сина.

Одного вечора, взявши перед усіма дитину, зачинилась із ним у келії і почала його повчати. Ігумен же, духом скерований, послав кількох із братії, щоб тихо послухали біля келії, про що бесідують Теодор із дитиною своєю. Вона ж, узявши хлопчика до грудей своїх цілувала його й казала: “Сину мій улюблений, час мій надійшов, кінець мій наблизився, і вже я відходжу від тебе, ти ж не плач за мною і не кажи собі: сирота я є, Бога бо маєш, Отця, що покриває тебе благодаттю своєю, Його ж і я (коли здійсниться дерзновення моє перед ним) буду про тебе молити. Послухайся останніх слів моїх і напиши їх на серці своїм: полюби Бога більше будь-якого творіння і більше себе самого і до нього всім серцем приліпися і не зупиняйся, хвалячи його, молячись вустами та серцем, язиком та розумом. Правила соборного ніколи не полишай, а з іншими братами ходи до церкви на перший час, і третій, і шостий, і дев’ятий, на вечірню, полунощницю та утреню. Всі твої молитви хай будуть із сердечним сокрушенням та сльозами і зітханнями: плач перед Богом в усі дні, щоб сподобитися вічної втіхи. Послушливий будь ігумену та братії, відкинься волі своєї, беззлобність плекай віднині і до кінця життя свого. Загороди вуста свої мовчанням, дбай, щоб не осудити кого і щоб не посміявся над чужим гріхом; але, бачачи того, котрий грішить, помолися за нього до єдиного безгрішного Бога, щоб виправив його, і тебе від гріхопадінь та спокус ворожих хай збавить. Не кажи нічого даремно, чи погано, чи огудно — хай не вийде таке слово від уст твоїх, бо про нього тобі доведеться дати відповідь у день судний, покірливий же і смиренний будь серцем; усіх бери в батьки і добродійники свої, себе ж май як підніжжя всім. Коли почуєш, що хтось із отців болящий, не лінуйся відвідати його і послужити йому дбало і всіляку дану тобі службу здійснюй без нарікання, убогість і некорисливість люби як багатоцінного скарба, поминай моє життя, як із тобою усамітнено жив. Що здобув у халупі моїй перед огорожею монастирською: їжу чи одежу, чи якийсь інший скарб? Та ж нічого, тільки Бога! Що ж бо більше людині потрібно окрім Бога й любові Його божественної — Він є скарб наш, Він багатство, Він харч і пиття, Він одежа й покрова, Він здоров’я наше і кріпость, Він веселощі наші й радість, Він надія й уповання наше, — оце здобути потрудися, сину мій! Коли ж бо Бога єдиного здобудеш, досить тобі, і більше з-за нього веселися, аніж би коли весь світ здобув би ти, дбай берегти чистоту свою, як тепер є чистий тілом і духом, так і до кончини нехай пробудеш. Доглядай, дитино моя, щоб не образити Духа Божого, що живе в тобі і не прожени його від себе солодколюбством і плоті догодженням, умертви уди свої, не дай спокою й ослабу тілові своєму, смиряй його, як осла непокірного, голодом, спрагою, роботою і ранами, доки не поставиш душу свою Христу як наречену чисту. Остерігайся пильно і від бісівських підступів, тверезися й бадьорися — диявол-бо не зупиняється, шукаючи, як би ковтнути кожного, хто трудиться Богові, від нього-бо поміч Божа хай тебе захистить. Ще ж бо, дитино моя, і про мене поминання твори: хай милість знайду в праведного Судді, що не тільки гріхи, але й правоти має судити. Перед ним постати оце відходжу”. Дитя ж розумне було й рече: “Чи ж уже відходиш од мене, отче мій, залишаючи мене сиротою? Що ж бо маю без тебе чинити, горе мені, бідному, горе мені, сироті, що позбуваюся тебе, отче мій добрий!” Вона ж, утішаючи його, проказала: “Казав тобі, щоб не говорив: “Сирота я”, — Бога-бо маєш, котрий береже тебе і печеться про тебе; Він тобі батько й мати, учитель і наставник, покровитель і керівником до спасіння буде”.

Тоді встала й почала із плачем молитися, кажучи: “Боже, що знаєш гріхи мої та покаяння, ти відаєш хворобу мойого серця, тим же не перестаю плакати про те, що прогнівив Тебе, Господи! Ти знаєш труди мої, якими смиряв грішне тіло моє за те, що осмілився беззаконне сотворити і опечалити благість твою. Ти відаєш печаль душі моєї, я ж бо, відколи пізнав гріха, не перестаю всі літа нарікати й гірко ридати, що образив доброутроб’я твоє. Нині ж почуй стогін мій, прихились до молитви моєї, побач серце моє, що як віск топиться, випробуй утроби мої, побач сльози мої і помилуй душу мою окаянну. Відпусти мої беззаконня, прости мої гріхи, не поминай лихих діл моїх, за милістю своєю пом’яни мене заради благості своєї, Господи. Прийми покаяння моє, прийми молитву й ридання моє, прийми й душу мою”.

Так молилася довго, і не все було чутно сказане в молитві, тільки долинав плач її і в груди биття. Плакало ж із нею вкупі і хлопча, ридаючи за сирітство своє. І по тому знову втішала його і знову молилася. Нарешті з радістю сказала: “Дякую тобі, премилосердному Творцеві мойому, що почув і помилував мене і збавив душу мою від смерті і очі мої від сліз!” — і інші слова подячні на веселощі душі проказавши, замовкла (віддала-бо, як можна гадати, в той час душу свою святу в руки Господа свого) і вже більше не було її чути, тільки дитина плакала. І в той час почали клепати на утреню. Вони ж, ті, що підслухували, пішли до ігумена й повідали йому все. Він же, почувши їх, почав говорити із плачем: “Я, діти мої, вночі задрімав і бачив видіння: прийшли-бо два мужі світлоносні, ведучи мене на висоту небесну, звідки прийшов до мене голос, що промовив: “Прийди і поди вись, що уготував благій нареченій моїй Теодорі. Побачив же світлоносний рай, його ж краси неможливо описати. Введено мене до середини, показано мені світлицю, а в ній ложе золоте послане, і ангел при ньому стояв, оберігаючи. Спитав я тих, що вели мене: “Кому світлиця ця і ложе приготовлене є?” І відповіли мені: “Зажди трохи й побачиш славу Божу”. І невдовзі побачив чини ангельські, і мучеників, і преподобних, що ішли до світлиці із чудовими піснями, солодкості їхнього гласу годі описати. Посеред них побачив жінку прегарну у славі великій, її довели до світлиці, посадили на ложі, співаючи пресолодкі пісні. Я ж поклонився зі страхом чесній тій жінці. Рече ж мені ангел: “Чи знаєш, хто то є?” відповідаю: “Ні, Господи мій!” Він же мені рече: “Це є чернець твій Теодор, жінка-бо за природою, чоловік же за образом. Вона в подружжі мало проживши, залишила світ заради Бога і трудилась у вашому монастирі і оббріхана була за дівицю, що народила дитину, не сказала, що вона не чоловік, але приховала, що є вона жінкою. І вона, як рідний батько, прийняла дитину й вигодувала її. Вигнана ж із монастиря вашого, багато постраждала, зілля ївши і воду морську пивши, зиму, і спеку, й оголеність терплячи, напасті численні від бісів переносячи. За це все так пошанував її милостивий Бог, возлюбив-бо як наречену свою і вчинив її спадкоємицею царства свого із усіма святими”. Це почувши, я почав плакати, бо не відав тайни цієї, а пойняв віру брехні, озлобився на святу, з безчестям її із монастиря вигнавши, і в цьому плачі прокинувся зі сну. І тепер, діти мої серце моє наповнене радості й болю. Радію, що сподобився преславне побачити видіння і почути пресолодкі гласи святих пісень, яких вухо моє не чувало, а болію ж і плачу, бо не пізнав раби Божої і нареченої Його улюбленої, що посеред нас, грішних, жила, а не знаючи, кривдив її довгий час”.

Потім зібрав ігумен братію, пішов до келії блаженної, постукав у двері, кажучи: “Отче Теодоре, благослови!” — але не було відповіді, переставився до Господа. Дитина ж, плачучи над нею, заснула, і ледве змогли її розбудити» Коли ж, вставши, хлопець відчинив двері і ввійшли до келії, знайшли її, що на землі лежала, руки маючи до грудей складені й заплющені очі, лице ж сяяло добротою, як лице ангельське. Опрятуючи ж святе тіло, відкрив ігумен груди її, висохлі від чернечого посту, і з цього всі пізнали, що жінка це була, і здивувалися, й плакали вельми. Повелів ігумен, щоб нікому не розкривали таємниці, доки не закликані будуть ті, що наклеп на преподобну нанесли щодо дівиці і щодо дитини. Послав же ігумен братію до єнатського ігумена, кажучи: “Молимо любов твою, отче, прийди до нас із братією своєю, свято-бо нам нині велике є і хочемо, щоб посвяткував із нами”. Прийшов-бо єнатський ігумен, узявши з собою ченців своїх, і повели його до святого тіла блаженної Теодори, кажучи: “Отче, чоловік дочки твоєї вмер!” — і показали йому тіло преподобної і спитали: “Чи не це є Теодор?” І рече єнатський ігумен; “Той є воїстину!” Запитали й ченців, що прийшли з ним, кажучи: “Чи знаєте його?” Вони відповіли: “Та ж добре знаємо, це є псевдочернець Теодор, що осквернив дівицю нашу, хай воздасть йому Бог відповідно до діл його”. Тоді октодекатський ігумен відслонив груди її і показав груди її жіночі й рече: “Чи чоловіча це є плоть? Нею ви, отці, звабилися, гадаючи, що чоловік є, але жінкою вона була природою, ім’я і образ змінивши, як ангел посеред нас, грішників, живучи, ми ж не знали таємниці її і численні від нас напасті прийняла, тепер же кінець її показав, що було і що є, що праведна й преподобна є і Христу, Богові нашому, улюблена. Бачив-бо я її в палаці небесному в славі та світлі великім, як веселилася із ликами ангельськими і з усіма святими”.

Тоді всі, що там стояли, жахнулися і здивувалися на тайну цю велику, посоромилися вельми ті, що оббрехали її в грісі, йому ж бо не була повинна, і плакали всі вельми, кажучи: “Горе нам, що ображали немалий час рабу Божу!” — і припадали до її святих мощів, зі сльозами кажучи: “Прости нам, раба Божа, що через невідан ня згрішили тобі”. По тому явився ангел Божий ігумену того монастиря, кажучи: “Візьми коня й рушай до міста і кого першим зустрінеш собі, того візьми й приведи сюди!” Виїхав ігумен швидко, як повелено йому було, й побачив чоловіка, що дорогою йшов йому назустріч, спитав його: “Куди йдеш, чоловіче?” Він же відповів: “Чув, що жона моя померла в якомусь монастирі і йду розшукати її й побачити”. Ігумен же узяв чоловіка цього із собою і, посадивши його на коня, дісталися до монастиря. І привели його до тіла святого преподобної; коли ж побачив її чоловік, то почав гірко ридати й битися над мощами її, аж ніяк утішити його не можна було. Про все це прочули в довколішніх монастирях, зібралася величезна кількість іноків зі свічками й кадилами і, опрятавши тіло її святе, поховали її чесно в тому монастирі, в якому добре трудилася. І сотворили свято велике на багато днів, славлячи Христа-Бога і величаючи улюблену його наречену преподобну Теодору. Чоловік же її після поховання випросив собі келію ту, в якій дружина його жила як Христова наречена, і там, постригшись, мешкав у пості, молитвах і сльозах, поминаючи труди преподобної Теодори, і невдовзі помер добре, перейшовши до Господа. Хлопець же той, на ім’я Теодор, якого преподобна мала за сина, успадкував поведінку, труди, подвиги і все чеснотливе життя гаданого батька свого, власне кажучи, матері своєї преподобної Теодори, і в таку досконалість прийшов, що після смерті ігумена монастиря того всіма іноками був вибраний на ігуменство, і був отець добрий, наставляючи чад своїх на шлях спасіння. Ним-таки і сам пішов услід преподобній Теодорі і з нею в обителях небесних перебуває. Молитвами святих твоїх, Господи, не позбав і нас небесного царства свого. Амінь!

За “Житіями святих” Димитрія Туптала

(Переглянуто 43 разів, 1 переглядів сьогодні)