When:
28/07/2015 all-day
2015-07-28T00:00:00+03:00
2015-07-29T00:00:00+03:00

 

st-prince-vladimir-1926-2-192x300

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ

Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Воло­димира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він не тільки сам прийняв святе Хрещення, але охрестив увесь наш народ. Тим актом він прирівняв нашу державу з християнськими народами Сходу й Заходу.

Князь Володимир вирішився прийняти святу віру не із Заходу, а зі Сходу, у візантійському обряді, бо як з Візантією, так і з Болгарією його пов’язували тісні політичні, культурні й економічні відносини. Крім того, ця віра принесла зі собою богослужбу і святі книги зрозумілою для народу мовою. Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім’я Василія.

Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Воло­димир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик. За його наказом охрестився столичний город Київ та ввесь народ. “Він наказав, — каже митрополит Іларіон, — по всій своїй землі хреститися в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, щоб явно і голосно славилося по всіх городах ім’я Святої Тройці, та щоб усі стали християнами: малі й великі, раби й свобідні, молоді й старі, бояри і прості, багаті і вбогі. І ні один чоловік не противився його благо­честивому повелінню. Хрестилися, якщо хтось і не з любови, то із страху до того, хто наказав… І в одному часі вся наша земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом… Він навернув з блудної до­роги ідолопоклонства не одного чоловіка, і не десять городів, але всю свою область” (Митр. Макарій. История русской церкви, Τ. І, с. 5).

Святий Володимир Великий відійшов до вічности 15 липня 1015 року. Його поховали у Десятинній церкві, у каплиці святого Климента, де вже спочивала його жінка Анна, яка померла ще 1011 року.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ

Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх кня­жих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму “Слові” каже: “По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів”. А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй “Похвалі” на честь князя Володимира пише: “Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами”.

Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: “А блаженний князь Володи­мир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав”. Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявля­ється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у “Слові” так славить його доброчинність: “Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують”. А монах Яків говорить: “Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі”.

Никонівський літопис свідчить, що Володимир “показав багато добрих справ, правду, довготерпіння, любов, смирення, милосердя, а до Бога і божественної віри горів духом, наче вогонь, і був дуже страшним для тих, які не вірили в Господа Ісуса”. 

Хоча Володимир Великий ще за свого життя мав славу хрес­тителя і просвітителя Руси, все-таки після смерти його ім’я довгий час не було внесене до списку святих, і він не мав свого празника. Головною причиною було те, що при його гробі не діялися чуда, які є необхідною умовою канонізації. Монах Яків у своїй Похвалі захищає Володимира: “Не дивуймося, любі, коли він не творить чудес після смерти, бо багато святих праведних не ділали чудес, а вони святі”. І за святим Йоаном Золотоустим він повторює, що “святу людину можна пізнати за її справами, а не за чудесами”.

Відзначення дня смерти Володимира було встановлене десь після 1240 року, але не в Києві, а в Новгороді.  Іпатіївський літопис під 1254 роком уже називає Володимира святим. А Лаврентіївський літопис під 1263 роком згадує про празнування його пам’яти як святого. У 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого на одній з брам свого Софійського кремля.

Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Могили. У 1635 році, відбудовуючи Деся­тинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила дав до Києво-Печерської лаври.

 

(Переглянуто 41 разів, 1 переглядів сьогодні)