When:
28/09/2015 all-day
2015-09-28T00:00:00+03:00
2015-09-29T00:00:00+03:00

Вмч. Никита

Коли знамення перемоги, чесний і животворящий хрест Господній, у висоту вознісся, тоді тезоіменитий перемозі святий Микита під знамення те прийшов. Учора-бо святкували Воздвиження хреста святого, що є світові непереможна перемога, нині ж пошановуємо святого Микиту, його ж бо ім’я тлумачиться: “перемога”. Добрий той воїн Ісуса Христа став ніби під хоругвою під хрестом, щоб воювати супроти ворогів хреста святого за честь Розп’ятого на хресті. Хто ж воює за царя земного, хто за своє життя і марнотну славу, хто за тимчасові багатства; Микита ж святий воював за єдиного Господа свого Ісуса Христа, що є Царем усілякій істоті і славою лицю нашому, і багатством, що ніколи не висякне. Де ж і яким чином цей воїн воював за Христа, послухай.

Коли в часи святого рівноапостольного царя Константина Великого почала віра по цілому всесвіту поширюватися, тоді і в країні Готській, зобабіч ріки Істразасіяло, як світло в темряві, святе благочестя. В тій-ото країні народився, виховався і дістав освіту святий Микита. Теофіл же, єпископ готський, що і на Першому Нікейському соборі бувши, догмати православної віри язиком та рукою утвердив, той Микиту світлом віри святої просвітив і в троїчне сповідання охрестив. Невдовзі прадавня злоба, диявол, не терплячи зріти розширення віри святої і примноження християнського роду посеред варварської землі, помороченої ідолобіссям, підняв брань та гоніння велике на тих, що ісповідали ім’я Христове та вірили в нього, і напустив був князя землі тієї, на ім’я Атанарих, щоб убивав християн і знищував пам’ять їхню на своїй землі. У той час було готам розділення і війна міжусібна і розділилися навпіл: одна частина мала вождем Фритигерна, а друга Атанариха, лютого мучителя. Коли ж обидва ті купнорідні й одноплемінні сторони на брань із собою зійшлися та велику січу вчинили, тоді Атанарих, маючи більшу силу та хоробрість, здолав Фритигерна і переміг воїв його, і прогнав. Бувши переможений, Фритигерн утік у Грецьку країну до христоненависного царя Валента, шукаючи в нього допомоги. Валент же повелів усьому воїнству, що було в Тракії, іти на поміч Фритигерну супроти Атанариха. Зібрав-бо Фритигерн рештки своєї сили, й грецьке воїнсьво взяв від Тракії, і пішов на супостата “Дунай”, свого. Переходячи ж ріку Істр, зробив знамення хреста святого і повелів носити перед полками своїми, і так на Атанариха найшов. Учинивши брань велику, силою хрестною здолали християни Атанариха і все його воїнство перемогли: одних мечами посікли, а інших живими взяли; Атанарих же з малою дружиною заледве втік. Відтоді почала більше примножуватись у готах православна християнська віра; бачачи-бо хрестну нездоланну силу, що була у бою, багато повірило у розп’ятого на хресті Господа.

Коли ж помер єпископ Теофіл, настав після нього Урфіл, муж добророзумний і благочестивий, — це він винайшов готське письмо і численні книги із грецької мови на готську переклав і ростив у варварів день у день святу віру у Христа. Сприяв же в тому дбанням своїм і святий Микита, був-бо великорідний і славний у тій землі, багатьох до Христа привів образом благочестя свого і богоодушевленими словами. Невдовзі нечестивий Атанарих знову на своє місце повернувся, владу й силу узяв і за наущенням бісовим підняв люте в своїй землі гоніння на християн, відомщуючи ганьбу свою, що від християн переможений та посоромлений був на брані. Тоді святий Микита ревністю до Бога розпалився, вийшов на брань супроти обох ворогів, супроти видимого й невидимого: воював на невидимого ворога, приводячи невірних до віри, вірних же укріплюючи до мученичого подвигу; воював і на видимого ворога, коли мучителя Атанариха викривав і докоряв у такому безбожжі та нелюдськості, адже безмежне множество вірних людей різним віддавав мукам. І переміг обох: і диявола побив, і мучительську суворість здолав — всі-бо види мук витерпів од тих, що намагалися страждальця доброго від Христа відвернути, і мучитель почудований був, що всією своєю силою не може одного раба Христового, як стовпа кріпкого й нерушного, до свого прихилити безчестя. І що ж чинить беззаконний? Замислив вогнем заморити його, не мігши вбити численними ранами, плоті терзанням та вудів дробленням. Але чого досяг нечестивий? Себе більшою ярістю спалив, аніж мученика, він-бо, хоч і в огні великому був, одначе не згорів тілом, душею ж, як Фенікс із попелу, на ліпше нове і безсмертне життя відродився, а мучитель і без вогню безбожжям згорів, душею омертвів і кісткам своїм уготував при пеклі в попіл розсипатися. Так Микита святий під знаменням хрестним за Христа воював і вийшов переможцем іменем та славою. Тіло ж його, від вогню неушкоджене залишено без поховання і лежало безчесно кинуте. Один же муж, на ім’я Маріян, родом із країни Киликійської, від міста Мопсвестія, вірою християнин благочестивий, той прийшов із якоїсь своєї потреби у землю Готську і затримався в ній на немалий час. Познайомився був із святим Микитою і дружню з ним любов мав, а найбільше тоді полюбив його, коли бачив, що міцно, аж до крові, за віру Христову стояв. Коли ж лежало кинуте святе тіло його, помислив Маріян, як би взяти те тіло улюбленого свого друга та мученика Христового і віднести його на батьківщину свою, але не міг через страх перед князем: заповів-бо князь, щоб ніхто не дерзнув піддати мученика похованню. Надумав же Маріян таємно його взяти вночі, тож коли настала ніч, наготувався вийти на замислене діло, але незручна йому була дорога, ніч-бо вельми випала темна та й дощ, через це у великій пробував печалі — не бачив куди йти і де знайти бажане. Печалився від того дуже, але Бог, котрий певного часу волхвів зорею до Вифлеєму скерував, то й Маріяна втішив у скорботі і, щоб знайти мучениче тіло, зручний шлях показав. Послав-бо певну небесну силу в образі зорі, що перед Маріяном засяяла і повів його як треба було. Отож та зоря, попереду Маріяна йдучи, нічну йому темряву просвічувала, він же із радістю за нею слідував. А дійшовши до тіла святого мученика, зоря стала вгорі. Маріян же, обвивши тіло святого чистою плащаницею, взяв його та й поніс, при тому його вела з’явлена зоря і провела Маріяна, що повертався, аж до воріт дому і зробилася невидима. Так Маріян дістав скарба свого, несучи із собою тіло святого мученика, дійшов-бо до міста Мопсвестія, поховав його чесно в домі своєму. Благословив Бог дім Маріянів заради страстнотерпця свого святого Микити, як колись дім Пантефрієвий через Йосипа і дім Аведдарів через кивот численними багатствами благословив. І був наповнений Маріянів дім подвійним багатством: земним та духовним, численні-бо дари подавалися від гробу святого всім, хто потребував, і сцілення бувало болящим. Збиралося ж усе місто і навколишні жителі до гробу святого, аж не вміщав уже дім Маріяновий тих вірних, що приходили, через це порадилися всі звести церкву на ім’я святого і в ній покласти мощі його, що й вчинили невзабарі, велике до того дбання приклавши. Коли ж збудована була церква і належними оздобами була прикрашена, відчинили гріб мученика і, взявши ковчега, несли до новозбудованої церквиці, там у землі поклали його. Маріян же на благословення дому свого взяв од святих мощів одного пальця і беріг його в себе чесно. Не міг більше нічого від мощів його взяти, бо й Авксентій, єпископ міста того, коли збудував церкву святим мученикам Тараху, Прову та Андронику, послав своє послання до міста, званого Анабарза, просячи громадян, щоб дали йому якусь частку від мощів святих мучеників на освячення новозбудованого храму; тоді молили його громадяни, щоб навзаєм дав їм частку від мощів святого мученика Микити на благословення їхньому місту. Поведів отож єпископ відчинити гроба святого мученика, і тоді камінь мармуровий, що був на гробі, надвоє розпався, не маючи ніякої причини того свого розламання. Один же із тих, що відчиняли гріб, дерзновенно торкнувся рукою своєю святих мощів, і тоді всохла рука його, і страх напав на нього, був-бо грім великий та блискавка із небес, і всі злякалися. Пізнав тож єпископ, що не доброзволить Бог роздроблювати мощі святого; взяв усохлу руку, приклав її знову до святого, кажучи: “О святий мучениче Микито! Зручніше тобі сцілювати, аніж шкодити, добрий-бо ти є і доброго наслідуєш, а коли, менше цього хочучи, покарав ти, то чи не за більше помилуєш його?” Коли це єпископ сказав, сцілилася всохла рука чоловіка того, і всі дивувалися чудесам святого мученика Микити і славили Бога. Єпископ же, не осмілюючись більше торкатися святих мощів, співав над ним достатньо співів, знов накрив чесно гроба, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа єдиного в Тройці Бога, Йому-бо належить усіляка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

За “Житіями святих” Димитрія Туптала

(Переглянуто 43 разів, 1 переглядів сьогодні)