Молитовний намет

1. Владико, яке ставлення Церкви та Вас особисто до нинішніх подій в Україні – зокрема революційного майдану? Чи повинні люди повставати проти влади, яка не відповідає їхнім уявленням про чесність та справедливість? Чи все правильно роблять сьогодні майданівці? Чи нинішні події в Україні – покарання за котрісь гріхи нації? А чи це – випробування?

Християнство – релігія безкомпромісної самопожертви. Взірець самого Спасителя, повторений тисячами мучеників за віру, вчить нас не йти на жодні компроміси зі злом. Любити ворога – зовсім не означає потурати його злочинним схильностям. Навпаки! Любов до ворога вимагає звільнити його від поневолення гріхом, усунути з посади, яка провокує до обману, насильства. Адже хронічного алкоголіка ніхто не ставитиме барменом. Педофіл не повинен працювати вихователем, садистові не місце в силових структурах, а злочинцеві повинен бути закритий шлях до адміністративних посад. Відсторонити цих осіб від джерел небезпеки для суспільства – акт християнського милосердя не лише до потенційних жертв, але й до самих осіб із деформованою психікою.

Кожна нація, не лише українська, проходить випробування на зрілість, коли виявляється змушеною виправляти деформації в системі державної влади та звільняти її від фахово непридатних до адміністративної служби осіб. Ці процеси відбуваються в постколоніальній Африці, в Камбоджі, в Таїланді набагато драматичніше, ніж у нас. Солідарна участь в оздоровленні системи влади – це знак Божої довіри до нас як нації. І, звичайно ж, випробування: чи зуміємо ми в хвилину небезпеки виявити християнську солідарність, разом протистояти викликам часу? Церква вітає тих, хто не тікає від випробувань, а гідно відповідає на виклик.

2. Як маємо ставитися до тих, хто сьогодні віддає злочинні накази – бити людей, проливати кров. Чи маємо й ми самі боротися з ними, а чи – сподіватися на волю Господа?    

Покладаючись на волю Господа, ми маємо здійснювати її, змінюючи довколишній світ на краще відповідно до євангельської системи вартостей. Апостол Яків наголошує: «Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва!» (Як. 2:26). Християнська віра реалізується в справах милосердя: в захисті невинно скривджених, у запобіганні кровопролиттю, в протистоянні аґресії. «Я не мир принести прийшов, а меча» (Мт. 10:34), – попереджає Христос, і чекає від нас не пасивного очікування чуда, а діяльного утвердження справедливості. Коли це необхідно – застосування сили в протистоянні насильству.

3. Чи добре є те, що на велике свято – Різдва Господнього – чимало українців буде у Києві на майдані, а не вдома у своїх оселях, як то мовиться у прадавніх традиціях? Чи виправдовує такі речі Церква?

Ми не знайдемо жодного церковного правила, котре б приписувало в навечір’я Різдва Христового лишатися вдома. Церква справді схвалює й підтримує традицію, що єднає всі народи євроатлантичної цивілізації, – використати різдвяні свята для родинної зустрічі. Але за однієї умови: ця зустріч не повинна перешкоджати участі членів родини в загальноцерковній молитві, в святковому богослужінні. Свято починається в церкві, в церковній громаді. Таким чином, свято заохочує відчути себе частиною великої християнської спільноти, поєднаною відкупительною жертвою Ісуса Христа.

Київський Майдан реалізує наше відчуття цієї спільноти, відповідальність перед нею. Він допомагає відкрити в нації велику родину, кличе розширити затишний родинний простір до краю світу, де лише живуть українці. Може, в цьому найбільша провіденційна сила Майдану – в прагненні повернути загублене відчуття єдності через відкриття центру єднання: Немовлятка Христа у вифлеємському вертепі. Це місія, задля якої варто лишити дім.

4. Ви один з перших серед церковних діячів, хто відкрито підтримав повалення пам’ятника Леніну в Києві.  Чому? Чи вважаєте цей пам’ятник втіленням зла? Чи вважаєте, що навіть «сувеніра» з поваленого боввана не варто приносити до себе додому в помешкання?  

Не варто ставитися до пам’ятника Леніну й сувенірів із нього з забобонним страхом. Але й оцінювати його як суто мистецький твір не можна. Антинаукова за своєю суттю, комуністична доктрина сформувала до середини ХХ ст. своєрідну квазірелігію із власними обрядами («звіздини»,  урочиста реєстрація шлюбу, прийняття в піонери, жовтенята), сакральними об’єктами (пам’ятники, портрети, реліквії вождів, братські могили, вічний вогонь), жерцями (парторги), календарем свят. Пам’ятники Леніну були центральними об’єктами цього культу. Їхнє збереження символізує домінування в Україні совєтського стилю життя з притаманним йому культом – за своєю природою поганським, ворожим християнству.

Яку умову ставив Бог перед виведеним із Єгипту народом, обіцяючи йому вільне, самостійне, щасливе майбутнє в Ханаані? «Понищите всі їхні [поганські] зображення, і всіх литих ідолів їхніх понищите, і всі їхні висоти поруйнуєте» (Чис. 33:52). Звільнення від забобонних вірувань, від язичницьких образíв, пам’ятників, священних височин – неодмінна умова початку нового життя. Старі ідоли не є культурною спадщиною – це спадкова хвороба, одужання від якої вимагає радикальних дій.

5. Нещодавно у Харкові Ви відправляли панахиду за Степаном Бандерою. Розкажіть будь ласка про цю подію. У якій церкві це відбувалося? Чи прийшли харів’яни?  Ким для Вас особисто є постать Бандери? Як Ви до неї прийшли? Чому у Харкові, в якому так багато російського ба навіть радянського, – ви разом з вірянами молитеся за душу українського Провідника? Чому, на Вашу думку, й сьогодні чимало українців живуть нав’язаними радянською пропагандою стереотипами стосовно постаті Степана Бандери? 

Панахиди за Степаном Бандерою ми відправляємо щороку – і в Свято-Дмитрівському храмі на Полтавському шляху, і біля пам’ятного знаку воїнам УПА на старому харківському цвинтарі, перетвореному комуністами на «Молодіжний парк». Двічі мені випадало відправляти й у церкві Старого Угринова, де свого часу служив батько Степана – греко-католицький священик Андрій Бандера. І я завжди наголошую в проповіді, що формування провідника ОУН (р) як цілісної особистості, послідовної в служінні рідному народові, було б неможливим без визначальної ролі батька, о. Андрія, без традиційного релігійного виховання.

Не скажу, щоб на панахиду ввечері 1 січня збиралося багато людей. Перший день нового року не вельми відповідний для масових богослужінь. Але це допомагає розрізнити демагогів, схильних зловживати націоналістичною риторикою, і тих, для кого постать Степана Бандери втілює щирі особисті переживання й кличе реалізувати їх у вчинках, гідних пам’яті спочилого.

Зустріч із Бандерою вимагає духовної сили й інтелектуальної наснаги, здатних перемогти старі совєтські міфи, поширювані в наших краях реґіональними ЗМІ. Для мене особисто великою допомогою у відкритті справжнього Бандери були зустрічі з учасниками УПА, ветеранами ОУН, яких можна було зустріти чи не в кожній нашій громаді на початку їхнього формування. Приїздиш до чи не найбільш «червоного» району на Харківщині, Куп’янського, і раптом дізнаєшся, що скромна бабуся з нашої тамтешньої громади – соратниця Олени Теліги по націоналістичному підпіллю. А про одного з організаторів Покровської громади в Цюрупинську (історичних Олешках) я лише згодом довідався, що в 1940-рр. він був близьким помічником генерал-хорунжого Романа Шухевича. У Львові я зазвичай зупинявся в помешканні подружжя Костюків – колишнього партизана й зв’язкової УПА. Пані Слава Стецько ж ніколи, перебуваючи в Харкові, не обминала нашого храму. Добрі стосунки збереглися і з її наступниками в проводі ОУН (р).

На жаль, більшість моїх земляків позбавлена такого особистого досвіду. Їм важко подолати психологічний бар’єр поміж сформованими життєвими стереотипами й духовною спадщиною провідника ОУН. Тут потрібна допомога – вдумлива, компетентна й чуйна. Церква покликана надавати таку допомогу, єднаючи суспільство – плекати поміж людьми мир, про який сповіщали ангели у Вифлеємі. Пригадаймо, як вони співали: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!» (Лк. 2:14). Щире прославлення Бога неможливе без духу злагоди й доброї волі. Тому звільнення образу Бандери від його демонізації – це важливий складник суспільної місії Церкви в Україні, спрямованої на викорінення взаємної порізненості й ворожнечі.

6. Що ви хотіли б, аби змінилося у святкуванні Різдва власне на Харківщині? Від кого чи від чого це залежить? Чи усе ще живуть на харківській землі прадавні традиції? Чи не забагато зруйнувала радянська влада? Подейкують, що на Сході України Свята Вечеря з м’ясом і горілкою – доволі часте явище. Чи правда це?

Щодо Різдвяного посту я б міг зауважити, що на Сході України його дотримуються суворіше, ніж на Заході. Хоча, безперечно, того багатства традицій, які демонструє карпатське чи волинське село, слобожанське місто, а тим більше донецьке селище не може мати не лише через руйнівну дію безбожницького режиму, але й через молодість нашого етнографічного реґіону. Чимало традицій, принесених переселенцями з Правобережної України в XVIIXVIII ст., тут редукувалися, починали жити новим життям, видозмінювалися. Так у нас колядують лише ввечері в перший день Різдва, але вранці на Різдво ще в моєму дитинстві існував звичай «рожествувати» – ходити по хатах зі співом святкового тропаря. В навечір’я Нового року дівчата щедрували, а вранці 1 (14) січня хлопці ходили посівати.

Але десятиріччя, проведені без церкви, без релігійного виховання не минули марно. Горілка, здатна зруйнувати найкращу традицію, стала сприйматися за неодмінний атрибут свята, а давній звичай «носіння вечері» хрещеним батькам на святвечір не раз переростає в бучне застілля. Хоча в кожній громаді можна знайти людей, які донині нічого не їдять до першої вечірньої зірки, а на свят-вечоровий стіл ставлять лише традиційні пісні страви: кутю, узвар, капусняк і т.д.

Нерозв’язною проблемою, успадкованою з минулого, є втрата живого зв’язку родини з церквою. Реґулярно ходять до храму не більш як 3 відсотки тих, хто вважає себе за православних християн. Дуже рідко ходять до церкви родинами. Для людини молодшого або й середнього віку відвідини храму – це виняткова подія. А духовний світ не терпить порожнечі. Ось і заповнюється порожнеча ерзацами, покликаними заглушити тугу за Богом – природний інстинкт кожного з нас, Адамових нащадків.

7. Що Вас найбільше болить зараз, у період цьогорічного Різдва? Чи вірите Ви у те, що цей непростий період скінчиться і нація здобуде перемогу? Чому?

Що має слугувати для людини підтримкою у часи таких випробувань? 

Мабуть, мені, як і багатьом іншим, болить насамперед те, що ми й досі вагаємося, боїмося йти вперед. Знов і знов перепитуємо себе: чи скінчиться цей період? Чи здобуде нація перемогу? І за цими питаннями ховаємося від рішучих дій.

Старий Завіт пропонує нам суворий застережний приклад: Лотова жінка через свої вагання не змогла врятуватися від катастрофи й застигла соляним стовпом. Сам же Христос застерігав: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лк. 9:62)

У передріздвяну ніч у наших церквах розлягається спів: «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог». Таким чином богослужіння нагадує про пророцтво Ісаї, звернене до Господніх ворогів: «Радьте раду і буде вона поруйнована, слово кажіть і не збудеться, бо з нами Бог!» (Ісая 8:10). А як, за євангелієм від Матея, ангел провістив Йосифові народження Ісуса Христа? «Ось діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є: З нами Бог» (Мт. 1:23). Різдво Сина Божого й відкриває джерело нашої могутности – з нами Бог! Тож якщо в нас стане снаги й мудрості співдіяти Йому, не збочувати з дороги християнського служіння, пильнувати заповідей у повсякденному житті й послідовно, неухильно боротися за справедливість – євангельську справедливість! – діяти злагоджено, солідарно, то немає сили, здатної нас перемогти! Бо – з нами Бог!

(Переглянуто 31 разів, 1 переглядів сьогодні)