Розмова з архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем на презентації його книги спогадів «Ми просто йшли» у крамниці «Є» 9.10.2018 року

Книга «Ми просто йшли» архієпископа Ігоря Ісіченка отримала спеціальну відзнаку в номінації «Місто» на львівському Форумі видавців.

Тетяна Пилипчук, модератор презентації: Ця книга більше, ніж приватні спогади однієї людини. Жанр спогадів, як знаємо, тяжіє до суб’єктивності, приватних рефлексій. Та оскільки владика Ігор ще талановитий науковець, опис подій, які ми пережили з 1990-х років і мав бути таким глибоким осмисленням всеосяжних змін в нашій історії, які ми переживаємо останні чверть століття. Більша частина цієї книги – це драматична, іноді трагічна історія становлення нашої Церкви. Владика досить скрупульозно і ретельно описує факти, події, імена, дати з ранніх 1990-х до сьогодні. Це могла би бути ґрунтовна історична розвідка. Але оскільки владика був учасником усіх цих важливих подій у нашій країні – не менш важливим є його особистий на них погляд. Тому перше питання:

Враховуючи, що ця книга, владико, Ваша приватна історія, але в ній набагато більше інформації, ніж Ваше приватне життя, ким би Ви, в першу чергу, хотіли бути почутим?

Владика Ігор: Кого я хотів би бачити адресатом цієї книги? Певно, передусім своїх однодумців. Бо опоненти творять свою історію. І сьогодні виникла нагальна потреба рятувати наше недавнє минуле від міфологізації. Бо вже сьогодні створена така собі паралельна історія 1990-х, яка виглядає дивовижною і казковою, далекою від того, що відбувалось насправді. Це картинка, яку хочуть бачити перед собою люди, які в ті часи не були нікому відомі, або відігравали зовсім іншу роль, ніж вони собі відводять сьогодні. Очевидно, що ця книга призначена для молодших. Бо молодь уже не відає тих реалій, у яких виростали ми. Не може не тішити, що молодь уже не знає і не розуміє, що таке «буржуазний націоналізм», який був найстрашнішим звинуваченням наприкінці Совєтського Союзу. Молодші люди губляться в іменах Брежнєва, Суслова. Про Шелеста і Щербицького вже не говорю. Вони живуть в інших реаліях. І пам’ятник Леніну, який був повалений у Харкові щойно 2014 р., фактично повалився у свідомості людей раніше.

Але, разом із відходом старих реалій, створюється нова свідомість, яка не знає того дуже болючого пошуку, що його проходило наше покоління. Сьогодні для нас, як людей Церкви, мабуть найстрашніше, що формується нова антиклерикальна свідомість, формується в контексті неолібералізму. І для нас, людей, які бачили вихід із комуністичного заповідника у поверненні до Церкви, це становить велику загрозу. Для людини, яка не боролася за своє право вірити, важко оцінити це здобуте право: вірити в Бога. І тому я намагався виявляти ті риси, які моєму поколінню, що виросло в атеїзованому суспільстві, допомагало відчути присутність Бога, почати Його шукати, приходити до віри, знаходити своє місце в Церкві, а потім і боротися за Церкву. Але поки що найбільш вдячні читачі – це мої ровесники з моїх країв, для яких усе те, що написано в книзі про 1960-1980-ті роки, нагадує про їхню молодість, про їхній власний досвід і вони вичитують ці моменти, мабуть, краще за будь кого іншого.

Один львівський журналіст у коментарях на Facebook запитав мене: «А чи не зарано владиці писати спогади у віці 62 роки?» Воно справді може й рано, хоч ніхто не знає, коли він помре, і тоді вже нікому буде писати спогади. Крім того, є ще й інші проблеми для старших людей… Бо коли почнеться маразм, то про спогади годі говорити. А він, старечий маразм, теж може початися незалежно від нашої волі. Тому я і хотів поквапитися із написанням цієї книги.

Тетяна Пилипчук: Ви так романтично описуєте сподівання ранніх 1990-х на відновлення української Церкви. Що тоді завадило сповненню цих романтичних візій?

Владика Ігор: Був такий зламний момент, який я пригадую разом із постаттю Ігоря Івановича Кравціва, нашого харківського дисидента. Коли десь відразу після провалу ГКЧП ми зустрілись на площі Дзержинського (нині Свободи), він ентузіястично казав: «Все. Ми їх купили. Ми їх залишили всіх на своїх місцях. Тепер вони працюватимуть на Україну». Йшлося про стару комуністичну номенклатуру, яка вся залишилася на місцях, і наші соратники вирішили, що колишні совєтські чиновники тепер працюватимуть на Україну.

Наслідки цих ілюзій ми відчуваємо на собі до сьогодні. Серед перших заходів, які вжила стара номенклатура, – рішення створити власну церкву. Церкву, яка б діяла за їхнім соціальним замовленням. Це був жорстокий експеримент 1992 року. З цього нічого доброго не вийшло. Виникла третя Церква, яка існує сьогодні в Україні.

Але, крім того, існувала й інша проблема, яка нині відкривається у зв’язку з Томосом. На жаль, ми, УАПЦ, виявилися непотрібними православній діяспорі. Так, у нас був Патріярх Мстислав, який жив Україною і ніколи не прийняв інше громадянство. Він намагався завжди триматися позиції, що є громадянином Української Народної Республіки. Але він був один. Його оточення жило сподіваннями на канонічне визнання, входження в юрисдикцію Вселенського патріярха їхньої церковної структури – УПЦ в США, УАПЦ в діяспорі. І Україна була для них тільки обтяжливим додатком.

Ми наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, коли виникали перші громади УАПЦ, менш за все думали про створення якихось нових церковних структур. Ми поверталися в нашу українську Церкву, яка існує в діяспорі. Але це були ілюзії. В діяспорі вона у 1990-ті вже не так існувала, як животіла, животіла невеличкими громадами, у яких не було сили ще й допомагати Україні.

Але все-таки поки був живий патріарх Мстислав, ми трималися цієї позиції. І саме патріарх Мстислав урятував тоді нашу Церкву від розчинення у створеній владою УПЦ КП. Але його не стало, і нас відразу позбулися. Почалися проблеми, які тривають аж досі. І зрештою зараз екзархи, які представляють Церкву у Сполучених Штатах і Канаді, покликані збути нарешті з рук цю Україну, щоб вона створила якусь свою церкву і не мала до них відношення.

І тут наше становище можна порівняти із ситуацією в греко-католицькій спільноті, де Церква в діяспорі, навпаки, дала могутній поштовх розвитку Церкви в Україні. І єпископи звідти приїздили, і священики. Отже, розвивалася єдина інституція. Я переконався в цьому нещодавно на Синоді Єпископів УГКЦ. На жаль, таких процесів єднання з українськими православними церквами в діяспорі не відбулося. На початку 1990-х наші церкви існували автономно.

Першим ударом для нас була позиція Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Бо уявіть собі: ми живемо чутками про те, що вже львівська Петропавлівська парафія увійшла під юрисдикцію митрополита Мстислава, що проходять Львівський, Івано-Франківський, Тернопільський єпархіяльні собори, готується Всеукраїнський собор УАПЦ. Аж раптом у травні 1990 року дізнаємося, що Українська Греко-Православна Церква в Канаді, замість єднатися з Церквою в Україні, входить окремо під юрисдикцію Константинопольського Патріярха. І потім, коли помер патріарх Мстислав, канадські владики й отці навіть не служили на його похороні. Це був перший протверезливий момент, який став тривожним симптомом ударів, яких ми пзазнавали в майбутньому.

А в Україні Церква тоді ж була дуже слабка. Євген Сверстюк любив згадувати, як на 1000-ліття хрещення Руси, 1988 р., священики вперше йшли в рясах по Києву й озиралися в острасі. Атавістичний страх тримається в кожному, хто народився в СССР. Церква тоді не вірила, що зможе встояти під тиском держави. І УАПЦ 1992 р. капітулювала, діяла так, яка того вимагала держава. Не вся Церква, але значна частина її клиру. І це робило її дуже вразливою до тих експериментів, які чинилися над УАПЦ.

Тетяна Пилипчук: У нас зараз теж панують романтичні сподівання на Помісну Церкву. Які Ви бачите загрози в тому, що Україна отримає Томос?

Владика Ігор: Розмова про Томос зараз одна з найбільш невдячних тем, бо ще не влігся масовий психоз, який мені нагадує 1960-ті роки, коли за часів Хрущова було названо точну дату побудови комунізму: 1980 рік. А комунізм означав: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами». Бачилася тільки одна проблема: як же це відбуватиметься, коли люди за потребами все собі братимуть? Чи не розхапають все довкола? Як вона сформується – оця культура своїх потреб?

Зараз ідея того, що як тільки буде одержано Томос і настане канонічне визнання УПЦ, всі церковні проблеми розв’яжуться, паралізує суспільство. Найбільше говорять про Томос люди, незаанґажовані в церковному житті, політики, особисто не належні до Церкви. Що з цього вийде – цікава річ, але…

Я не бачу нічого поганого у Томосі. Для своєї Церкви – для УАПЦ – я бачу у прийнятті цього Томосу і входженні в іншу структуру завершення капітуляційного процесу, який тривав останні роки. Бо УАПЦ колись поставала була як духовна альтернатива старій, синодальній структурі Московського Патріярхату. Із кожним розколом, із кожним втручанням держави від цієї гарної ідеї лишалося все менше.

Якщо вже говорити про романтизм, то в нас найбільшим романтиком був патріярх Димитрій. Думаю, кожен, хто його зустрічав, пригадує, як, коли Святіший вимовляв слова: «Ми – Козацька Церква», у нього завжди наверталися на очі сльози, він оживав, підносився, хоч був невеликий на зріст. Він вірив у цю Церкву, – в іншу, свою, українську Церкву.

Проблема не в об’єднанні в «Єдину Помісну Православну Церкву», а в тому, що з цього вийде, наскільки ця Церква буде справді єдиною, вільною і духовно міцною. Колись, у 1997 році, коли на мене вчергове напосідали політики з вимогами включатися в об’єднавчий процес, я написав свій проєкт: як би я бачив етапи творення Єдиної Помісної Церкви. І саме там було закладено ідею поєднання двох чинників.

Перший: дуже сувора перевірка канонічности священичих та єпископських свячень, внутрішнього життя Церкви, нецерковною мовою кажучи, «чистка» всередині кліру, яка необхідна, щоб формувати принципово іншу церковну структуру.

Разом із тим, ще важливішим виглядало налагодження міжцерковних, між’юрисдикційних взаємин. Бо без створення атмосфери взаємної довіри, братньої підтримки, говорити про єдність церкви неможливо.

Мені б хотілося, аби вже зараз ті, хто збирається об’єднуватися в «Єдину Помісну Церкву», робили якісь спільні проекти, домовлялися про спільну редакцію літургійних книг, здійснення соціяльних проектів. Але поки що єдине місце, де я бачив разом предстоятелів двох Церков, які обіцяють об’єднатися, – це коли один з них стояв біля президента, а інший – біля дружини президента. Це справді якась модель об’єднання, дуже символічна. Але не знаю, наскільки вона створить дійсно міцну структуру. Адже бувають такі ситуації і в церквах, які називають себе канонічними, коли двоє батюшок б’ються за те, що не поділили територію, на якій вони служать. Виключати, що можна створити і таку структуру, в якій почнуться внутрішні незгоди, не можна.

І тут виникає третя проблема: це проблема активності Церкви. Бо все ж таки досі об’єднавчий процес здійснювався руками політиків. Церкви залишаються при цьому пасивними спостерігачами. Це надзвичайно небезпечна роль. Наприклад, у 1990-х роках від священиків з трибун на повному серйозі лунали думки: «А хай би президент закрив архиєреїв у одному приміщенні, поки вони не виберуть собі якогось одного предстоятеля». А президентом тоді був Леонід Кучма. Такі моделі принижують Церкву, виставляють її на посміховисько. І це нівелює церковну перспективу бути в суспільстві духовно оздоровчим чинником, який формує доброзичливу атмосферу, що її нам так часто бракує.

Для мого покоління, для всіх, хто мав надію на оздоровчу роль Церкви, величезним ударом стало те, що Церква насправді так і не стала в українському суспільстві оздоровчою силою. Навпаки, часом її перетворють на учасницю різного роду скандалів на кшталт історій із затриманням поліцейськими машин, якими керують нетверезі священнослужителі або їхні секретарі, чи участи церковних діячів у різних сепаратистських заходах.

Для унормування церковного життя набагато важливішими були б розмови про те, чому так сталося і що зробити, аби цьому запобігти в майбутньому. Необхідна спільна дискусія про заходи, які б зробили Церкву активною силою в творенні громадянського суспільства. Ці питання, на жаль, ніхто перед собою не ставить.

Тетяна Пилипчук: ну так давайте я вам поставлю це запитання.

Владика Ігор: Якби ж я мав готову відповідь… Знаєте, я пройшов у Церкві дуже болючий і довгий шлях архиєрейського служіння. 12 липня виповнилося 25 років, відколи я був висвячений на єпископа. За подіями церковного життя я спостерігав ізсередини. І коли у 2015 році я запропонував звернутися за братніми порадами до єпископату УГКЦ, це було не якимось миттєвим порухом, а наслідком вивчення динаміки розвитку кожної з українських Церков.

З 1990 року я майже щорічно бував у Галичині. Я міг спостерігати, як розвиваються єпархії – наші, автокефальні, і УГКЦ. І мені було боляче, коли перші сплески піднесення релігійного життя в УАПЦ згасали: число парафій, яких було на початку 1990-х рр. по кілька сотень у кожній з трьох областей, меншало, семінарії порожніли, нових видань не з’являлося, хіба що поширювалися популярні брошурки із стилістикою в кращому разі середини ХХ століття…. В той самий час в УГКЦ формувався Український Католицький Університет, що став одним з кращих навчальних закладів України, реалізувалися нові видавничі проєкти, розроблялися соціяльні й катехитичні програми. Я дуже любив їздити до покійного владики Софрона Мудрого, а він влаштовував мені екскурсії «греко-католицьким Івано-Франківськом», аби показати, що його єпархія будує, розповісти про наступні проєкти. Я бачив, як УГКЦ живе, як вона виховує нових священнослужителів, як залучає до спільного церковного життя свої громади в Україні й у діяспорі. І це був той приклад, на якому я намагався вчитися і перебирати його досвід.

Але виявилося, що ми не можемо цього зробити. До речі, і патріярх Димитрій добре усвідомлював, що саме греко-католицька Галичина є носієм незруйнованої іноземною асиміляцією традиції, що існувала в Київській Церкві. Цю традицію треба було повертати, відновлювати, вивчати, впроваджувати у сучасне життя, у той же час дбаючи, аби Церква лишалася сучасною, а не ставала музеєм. Бо музеєфікації Церкви треба боятися насамперед.

Олександр Ткаченко: А чи готовий православний клір до об’єднання, до висунення своєї позиції щодо подальшого розвитку України? Адже люди, які сьогодні очолюють православні конфесії – це переважно ті, хто сформувався в радянські часи із відповідним світоглядом. Чи можна сподіватись, що вони почнуть якусь нову справу?

Владика Ігор: Я не говорив би так про клір в цілому. Він дуже строкатий. Крім людей, які зазнали деформації в старі часи, є молоде покоління, яке нічим не краще за старше. Сподівання, що замість зрадянщених поколінь, які вимруть, прийдуть кращі за них, виявилося самообманом. Як у журналістиці, так і в клирі приходять гірші: цинічніші, схильні до корупції. Крім того, в радянські часи, попри те, що священиків вербували в КГБ й перед ними виникали інші пастки, все ж прийняття на себе священства було певним викликом суспільству. Сьогодні цього немає. Бути священиком досить престижно, комфортно, і це також накладає сумний відбиток на формування клиру.

Для всіх нас в Україні, незалежно від конфесії, унікальним досвідом є історія катакомбної Церкви. Мені пощастило бути знайомим із багатьма священиками з неї: із владиками Софроном Дмитерком, Юліяном Вороновським, Іваном Марґітичем… Минулого року я був у будинку в Дорі (це присілок Яремча), де за часів Совєтського Союзу підпільно діяли церковна громада, монастир студитів і навіть греко-католицька семінарія. Зараз троє єпископів, моїх добрих знайомих, походять із того села. Десятки священиків пройшли вишкіл у підпільній семінарії. А де діяла семінарія? На горищі. Семінаристи навчилися розрізняти звуки машин. І коли під’їжджала «Волга», було зрозуміло, що КГБ приїхало перевіряти оселю.

Це той досвід, який був альтернативою пристосовництву, навчав бути незалежним від панівної ідеології. І це досвід, якому треба вчитися. Я, коли писав презентовану книжку, пригадував своє дитинство, пригадував уроки, які мені давали. Батько, мати, дідусь, бабусі, при тому, що вони залишались добропорядними громадянами Советського Союзу, давали приклад, як не даватися ототожнювати себе з комуністичною ідеологією, як зберігати критичне ставлення до неї. Коли батько приходив після якоїсь публічної лекції, він вмикав радіоприймач і слухав, що говорить на ці теми «Голос Америки» чи ВВС, і тим самим вчив мене критично оцінити, де є істина.

Такі уроки формування самостійної точки зору особливо важливі сьогодні, , коли людина може дуже легко потрапити в інформаційну пастку соціяльних мереж або узалежнитися від віртуального світу телепрограм. І це не тільки українська проблема. В якій би західній країні не проходили вибори – скрізь нині виникає необхідність захистити інформаційний простір від московських тролів. Це пересторога для всіх нас перед майбутніми виборами. Слово священика може бути важливим запобіжником перед інформаційними атаками. Але справді для цього священик мусить мати високу внутрішню культуру й пастирську зрілість.

Я би розбив закладений у питанні песимізм нагадуванням про Блаженнішого Патріярха Святослава. Він – людина іншого ніж я, молодшого покоління. Освіту він здобував і у Львові, і в Буенос-Айресі, і в Римі, єпископське ж служіння починав в Аргентині. Його виразна й переконлива суспільна позиція завжди мене захоплює і дарує надію. Він уміє прозирати в майбутнє і передавати це бачення іншим. Сприяє цьому те, що УГКЦ зберегла свою присутність у багатьох країнах, де живуть українці, і прагне врахувати досвід служіння в цих країнах. Це теж скарб, який ми всі повинні використати.

У нас також би не було УАПЦ, якби не о. Володимир Яреми. Він був вихований ревним греко-католиком у Надсянні і формував своє бачення українства в контактах із мігрантами зі Сходу України, які там розписували церкви. Він знав усіх священиків довкола. Коли вирішили зробити Патріархові подарунок і поїхали у Надсяння, він нам показував, де були які села, і у кожному селі, заселеному нині тільки поляками, розповідав, скільки тут до війни жило поляків, а скільки українців, хто був настоятелем, хто розписував церкву, хто керував хором. У нас, людей сучасних, такої пам’яті вже не зустрінеш. Він виховувався ще в атмосфері старосвітської галицької греко-католицької релігійности і дав нам, східним українцям, імпульс до пошуку власної релігійної ідентичности через перехід Патропавлівської парафії до складу УАПЦ 19 серпня 1990 року.

Цей імпульс – живий рушій Харківсько-Полтавської єпархії, яка пишалася і пишається духовною близькістю до Патріярха Димитрія. Коли Львівська єпархія не визнавала Патріярха, і тамтешній архиєпископ забороняв йому приїжджати до Львова, куди їхав Патріярх? До нас, у Харків. Біля моєї рідної Балаклії він відпочивав над Сіверським Дінцем. Ми його возили у Слов’янськ, у Полтаву. Він був наш Патріярх, попри те, що галичанин. Ми його дуже любили і цінували, і думаю, саме в цьому виявилася запорука того, що ми змогли зберегти те, що ніс патріарх.

Ми не включилися в процес руйнування УАПЦ після 2000 року, коли група єпископів не схотіла коритись митрополитові УАПЦ в діаспорі Константинові та зруйнувала той чудовий проект, який нам з Патріярхом вдалося підготувати до кінця ХХ століття. Тоді ж бо було підготовано Заповіт, за яким Церква після смерти Патріярха Димитрія мала інтегруватися в УАПЦ в діаспорі, і тоді б у Константинополі проти цього не мали нічого. Але УАПЦ не дали цього зробити. Тільки наша Харківсько-Полтавська єпархія лишилася вірною патріяршому заповітові.

Ми до самої смерти митрополита Константина залишалися в його підпорядкуванні. Коли ж він помер, і його наступник уже не зважився приймати в свою юрисдикцію нашу єпархію, ми продовжили боронити спадщину УАПЦ в іншій формі – шукаючи євхаристійної та адміністративної єдности з УГКЦ. Мені здається, що ця форма дуже перспективна. Патріярх Святослав неодноразово говорив: не тільки ми потребуємо Греко-Католицької Церкви, але і вона потребує нас, нашої східноукраїнської ментальности, нашого досвіду. Ця модель здається мені запорукою звільнення від атавізмів минулого, виявлених у апатичності й прагматизмі священиків.

Ольга Різниченко: Владико, мені, коли спілкуюся з православними священиками того ж Київського Патріархату, зустрічаються зазвичай люди, які з одного боку позиціонують себе як патріоти, а з іншого, мислять маргінально, архаїчно і до того ж російськими церковними стандартами в українському перекладі. Я це явище для себе називаю «православним кугутством». І через це, вважаю, багато вільно, креативно мислячої молоді втікає з Церкви. Чи є, на Вашу думку, така проблема і як її подолати?

Владика Ігор: Церква має протистояти спробам її маргіналізації. От після Другої світової війни, коли Російська Православна Церква була дозволена в СССР, правила її існування забезпечувалися тільки одним: лишайтеся в своєму ґетто, ходіть до церкви молитися, але поза церквою вас не повинно бути видно. За законодавством тоді навіть заборонялося церковне навчання, заборонялася публічна проповідь священика. Мені розповідали, що в останні часи сусловщини, на початку 1970-х років, почали від священиків вимагати текст проповіді для узгодження із владою. Перед храмовим святом треба було домовитися про те, скільки священиків правитиме в церкві. Уповноважений в справах релігій міг заборонити запрошувати, наприклад, більше п’яти священиків. Я чув, що у Львові, коли били дзвони в Успенській церкві, із обкому партії навпроти могли прислати гінця або зателефонувати: «Чого це ви б’єте в дзвони, це ж бо сьогодні не велике свято?»

Така церква, церква-музей, була дозволена і в СССР, і в Китаї, і в сателітних країнах Центрально-Східної Європи. В Китаї після культурної революції дозволили Католицьку Церкву, але за єдиної умови: вона не підкорятиметься Римові, а підлягатиме державній владі. Подібні процеси проходили в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Болгарії. Щойно вранці я читав про вихід чергового тому, укладеного із нотаток кардинала Стефана Вишинського з часів його інтернування протягом 1953-1956 рр. Тоді примас Католицької Церкви в Польщі був ув’язнений саме через те, що не погодився на відрив від Риму і підкорення владі.

Невільна церква нездатна творити. Саме в тому і є небезпека всіляких томосів, одержаних від влади. Коли Церква перетворюється на коліщатко, гвинтик державного механізму, вона не здатна щось дати суспільству. Тактично крок із Томосом виграшний. Він допоможе здобути щось у короткому проміжку часу. Але в дальшій перспективі, стратегічно, він знесилює Церкву, не дозволяє їй відчувати себе по-справжньому вільною, відчувати себе носієм свободи та відповідальности.

Ці дві речі невід’ємні одна від одної: свобода і відповідальність за свої дії. Я думаю, що у нас в єпархії ми ніколи не відчували себе залежними від влади. Через це ми багато що втрачали. У нас не буває на свята голова обласної адміністрації, нам не допомагає ніхто з місцевих підприємців, я не буваю на телеканалах у Харкові. Але це ціна, яку варто заплатити, щоби відчувати себе вільними. Це дає нам можливість виробляти свої скромні плани суспільного служіння.

А ще Церква часто відкриває свій потенціял у несподіваний спосіб. От пригадайте останній Майдан. Хто забезпечив його духовну силу? Українська Греко-Католицька Церква. Це вже потім до неї приєдналися УПЦ КП, УАПЦ, окремі священики УПЦ-МП. Але тільки-но Майдан розпочався – і почалася участь у ньому священиків: встановлено було молитовний намет, де відправлялися щоденні богослужіння, люди там хрестилися, вінчалися у о. Михайла Димида. Потім почалася російсько-українська війна. Пішли на фронт добровольчі батальйони. І до того, як схаменулося Міністерство оборони щодо військових підрозділів – капелани Української Греко-Католицької Церкви вже були там.

І для нас це було дуже великим імпульсом до того, щоб за умов, коли ми були поставлені в дуже критичну ситуацію, бо УАПЦ в діяспорі в особі свого предстоятеля, водночас і предстоятеля УПЦ в США заявила, що вона не матиме над нами юрисдикції і пропонує нам приєднуватись до православних неканонічних юрисдикцій, які існують в Україні, ми й звернулися за братньою порадою до УГКЦ. Мені здається, що це надзвичайно важливо: невеличкій єпархіяльній спільноті експериментально пройти шлях справжнього єднання і показати наступникам, як долати підводні камені, що з’являтимуться на шляху, як будувати траєкторію, за якою можуть рухатися слідом за нами й усі інші, хто в майбутньому захоче бути частиною дійсно автентичної церковної спільноти, а не персонажем якихось чергови політичних проєктів.

Тетяна Пилипчук: Тобто Ви вірите чи Ви знаєте, Владико, що УГКЦ в нас незалежна від влади, так?

Владика Ігор (сміється): Мені якось покійний владика Софрон Мудрий скаржився. Івано-Франківська область. Здається, така фундаменталістично греко-католицька область. Владика каже: «Наших парафій же тут більшість. Але думаєте, влада з нами більш контактує? Ні. З Київським Патріархатом». Зайве пояснювати, чому.

Але сказати, що повністю Греко-Католицька Церква існує цілком незалежно, не можна. Вона відчуває відповідальність за владу. Багато людей, вихованих в УКУ, вже зараз працюють і на Банковій, і на Грушевського. Але тим не менше провід Церкви завжди дбає про захист своєї ідентичності. Як і належить: віддати, що належить кесареві, а що належить – Богові. І оце як раз призабуте в Православній Церкві. Не лише в Москві, а й у середньовічній у Візантії. Але ж ми, як Київська Церква, маємо іншу традицію стосунків із владою! Ще Київська митрополія за княжих часів досить вільно почувала себе у державі, не була маріонеткою, якою б керували князі. Навпаки, вона могла сміливо сказати своє слово в осуд князя, якщо цього вимагала християнська мораль.

Тетяна Пилипчук: У Вас у спогадах є, що Ви захоплювались Польською Церквою часів Солідарності, а вона була залучена в ті політичні процеси, які відбувались. Отже, наскільки Церква має бути залучена в політичні процеси?

Владика Ігор: Це довга розмова. В мене багато друзів у Польщі. Єдиним з єпископів, з ким я міг спілкуватися на «ти», був владика Юзеф Жичінський. Прекрасний митрополит із Любліна. Знаний у Європі філософ з багатьма книжками. У нас перекладали деякі його речі, зокрема «Бог постмодерністів».

Я вперше опинився в Польщі, коли мене в процесі академічного обміну Харківського університету з Познанським відрядили в це місто. Я там прочитав декілька лекцій в Університеті Адама Міцкевича. А якраз це був час перед першими виборами, коли перемогла «Солідарність». І я дійсно захоплювався, коли біля кожного костелу було все завішено плакатами «Солідарности». Костел однозначно виступив на підтримку опозиції, і опозиція виграла тоді тріумфально. Церква поєднала себе з «Солідарністю».

Але минуло пара років і з «Солідарністю» почалися проблеми. Закінчилося все тим, що вона була усунена від влади, дискредитувала себе, і Церква зазнала на собі наслідків суспільного розчарування. Це допомогло мені зрозуміти, що не все так просто і однозначно в суспільному служінні Церкви. Хоча визначальною для мого життєвого вибору стала таки історія ксьондза Єжи Попелюшко, капелана «Солідарности», якого вбили офіцери польської спецслужби, коли він їхав на чергову проповідь. Але він таки ніколи не агітував за партію – він агітував проти деспотизму. У проповідях він закликав до збереження любові, взаємної довіри, збереження Польщі як солідарної країни всіх поляків.

Сьогодні же Польща переживає дуже непростий момент. Я от зараз перед початком зустрічі читав про мітинги, які пройшли минулої неділі у Варшаві, Познані, Кракові. Вони не були численними, але галасливими і войовниче антиклерикальними. Це після масового показу у Польщі фільму Войцеха Смажовського «Клир». У Кракові натовп дійшов до єпископської курії, і там пробував влаштувати скандал. Зрозуміло, що це є наслідком багатьох чинників, але водночас і надміру виразних зв’язків із правлячою партією, які властиві для частини кліру. Зокрема, для медіаімперії о. Тадеуша Ридзика, що творить виразно провладне, значною мірою антиукраїнське, консервативне коло. Мене колись вразило почуте по «Radio Maryja»: під час Другої Світової українці поводили себе відносно поляків гірше за німців. Хоча відповідальна і далекоглядна частина священиків Римсько-Католицької Церкви в Польщі це розуміє і намагається вживати заходів, щоби запобігти цим негативним тенденціям. Мені здається, що абсолютна більшість єпископату стоїть на таких позиціях. І вже дуже войовничих священиків з антисемітськими й антиукраїнськими поглядами позбавляють сану, як о. Яцека Мендляра.

Тетяна Пилипчук: Ну так все ж таки, наскільки церква може бути залежною від влади?

Владика Ігор: Церква не може бути цілком відокремленою від політики. Вона повинна патронувати над політиками. Допомагати їм, як особистостям, як християнам. Ідеальні стосунки Церкви і політиків – це коли священик бачить політиків серед мирян на богослужінні, коли спілкується з ними як з парафіянами, коли радиться з ними, як з людьми, які мають свій життєвий досвід. Але проблеми для Церкви починаються, коли Церква починає діяти під тиском політичних запитів, виходячи з якихось обіцянок політиків, особливо перед виборами.

Тетяна Пилипчук: Владико, Ви у спогадах через історію однієї родини прекрасно показуєте, як відбувалась експансія чужої культури, мови в Балаклії. Невеличке місто, яке було українським і яке поступово змінювалось за радянських часів. І Ви не просто констатуєте, що це відбувалось, але й описуєте механізми, як це відбувалось на прикладі життя своєї родини. Чи можете Ви означити, що таке провінція? І як оця провінціалізація вплинула на перебіг церковного життя?

Владика Ігор: В цьому аспекті про церковне життя важче казати. Хоча і оця провінційність в складі СССР, де в Україні була найслабша семінарія єдиної дозволеної церкви, також далася взнаки, і наклала відбиток на свідомість українських священиків. Вони пам’ятають, як їздили в Москву, Ленінград, щоб одержати кращу освіту. У Ленінграді було 80 відсотків семінаристів з України, насамперед, із Західної України. Звідси невигойні комплекси меншовартости – живлюще середовище для провінціялізму.

Балаклія досить типове для Харківщини містечко. Хоч і не зовсім. Бо там і здавна діяв військовий завод, неподалік Балаклії відкрили Шебелинське газове родовище, в Балаклії розташовані величезні склади з боєприпасами, через які про наше містечко знає тепер уся Україна. Ще був збудований потужний цементний завод, дуже успішний в радянські часи, а зараз практично знищений. Індустріалізація, приплив нових осіб, значна частина з яких – достроково звільнені, для яких спеціяльно було збудоване на околиці Балаклії селище, назване звичайно ж «Дружба». Вони будували цементний завод, і це була російськомовна публіка…

В роки мого дитинства було навіть географічно видно: от в тому районі, де приватні будинки, панувала українська мова, а вже в центрі міста зводили кількаповерхові будинки, і там переважав був російськомовний сегмент. Після мене ж наступне покоління вже повсюдно перейшло на російську мову навіть у приватному спілкуванні. Тоді ще того не було.

Ситуація змінювалась, коли наставали проводи, день поминання спочилих, і, попри острах перед комуністичною владою і незважаючи на те, що в Балаклії церкви були зруйновані ще на початку 1930-х років, усі місцеві жителі виїжджали до своїх гробків. Там панувала рідна мова, точніше, власний діялект, і домінувало почуття солідарности нас, місцевих, автохтонів. Але всі поверталися додому – і поверталися забуті на день комплекси.

Мене дивує і наш Харків, який протягом останніх років дуже виразно перетворюється на провінцію. Здавалося б це абсурдно, маючи стільки вищих навчальних закладів, відчувати себе провінцією в сучасній Європі. Але так відбувається. Та й Київ, коли туди з’їздяться недовчені народні депутати чи інші високопосадовці зі своїми амбіціями, з браком ерудиції й інтелігентності… Київ сьогоднішній мені здається набагато провінційнішим, ніж той, куди я пошукачем їздив в Інститут літератури в 1981-1987 рр., працюючи над кандидатською дисертацією. Звідки це? Мабуть, провінціоналізм народжується в людській душі через комплекси меншовартости. Раніше цей комплекс пов’язувався з таким другосортним становищем українця в Совєтському Союзі. Зараз він вноситься через входження в роль прохача в Європі.

Коли я дивлюся на рекламу «єврозаборів», стає трішки смішно, бо інтеґрування в Європу ми, виявляється, пов’язуємо з парканами, якими відгороджуємося один від одного, хоча знаємо, що якраз у Європі не ставлять парканів довкола власних будинків. Це тільки один із таких знаків, які неважко помітити в довколишньому просторі. Всі розмови про необхідність приєднання до Європи – це риторична пастка, бо переконує нас, нібито ми ще не є Європа.

Стояти на позиції прохача – це завжди принизливо. Набагато краще було б, щоби нас просили вступити в Євросоюз. До того ж Європейський Союз – це не вся Європа. Є дуже успішні європейські країни, які перебувають поза Євросоюзом або, як Велика Британія, вирішили, що Євросоюз їм не дуже і потрібен.

Це лише одна з проблем, пов’язаних із комплексом провінціялізму. Вона частково знімається з приходом поколінь, відкритих до довколишнього світу, які працюють в Інтернеті, їздять у чужі країни і відчувають себе громадянами світу. Але і тут є своя проблема, коли ти знаєш багато мов, але не представляєш в Європі свою власну культуру.

Брак свідомости власної ідентичности нині є найнебезпечнішою для українців хворобою, в тому числі небезпечною недугою Української Православної Церкви. Наведу приклад. Митрополита Никодима Руснака дехто з харківських чиновників вважав великим інтелектуалом і талановитим поетом. Так от владика мене захопив, коли на одному круглому столі у відповідь на зауваження про необхідність будувати нові храми відповідно до традицій української архітектури, щиро здивувався. Він, україномовний буковинець, приголомшено заявив: «Ви що, справді думаєте, що є якась українська церковна архітектура?» Митрополит справді не вірив, що існує окрема українська архітектурна традиція. А чи усвідомлює пересічний вірянин існування самобутньої національної іконописної школи, манери церковного читання і співу? Чи розрізняє він культ загальноправославних святих і святих Російської Православної Церкви? Коли ми приходимо в Європу як нація чи у вселенську спільноту як Помісна Церква без усвідомлення самобутности нашої питомої традиції, ми вже тим самим прирікаємо себе на постійну провінційність.

Тетяна Пилипчук: Як цього позбутись?

Владика Ігор: Навіть сам себе часто зупиняю у вживанні одного свого улюбленого терміну «ідентичність» або «тотожність». Ми мусимо усвідомлювати свою «ідентичність», в тому числі у церковному вимірі. Справжня Помісна Церква київської традиції постане внаслідок наполегливого пошуку власної церковної ідентичности, а не шляхом механічного об’єднання однаково чужих цій традиції інституцій. Парадоксально, що посеред балачок про томос єдині, хто згадує про українську традицію і висловлює намір її осягнути – це кілька київських клириків Московського Патріярхату.

Прикладом легковаження власною ідентичністю є богослужбові книги, перекладені з церковнослов’янських синодальних видань ХІХ ст., «Закон Божий» о. Серафима Слободського, поширюваний в українському перекладі, «Біблія» перекладена не з оригінального тексту, а з російського синодального перекладу. Це якраз і є ознаки невигойного провінціоналізму.

Пізнавати себе, пізнавати своє минуле не для того, щоби поринути в нього, а для того, щоб в озброєнні ним іти в майбутнє, – це і є та стратегія розвитку Української Церкви, яка допомагає нам відчути себе частинкою історично єдиної Київської Церкви, яка була поділена і підпорядкована іншим юрисдикціям, але генетично несе в собі спомин про минуле, про епоху Петра Могили і Йосипа Велямина Рутського, і на цій основі має шанси до відновлення єдности.

Тетяна Пилипчук: І на кінець таке патетичне питання про місію Церкви в нашому суспільстві. Воно достатньо секуляризоване. І ми знаємо, що і в Європі Церква теж займає сьогодні не найсильніші позиції. То як Ви бачите, Владико, цю місію у новому суспільстві?

Владика Ігор: Я б не згодився на таку скептичну оцінку позиції Церкви в Європі. От я завжди ставлю за приклад Францію. Абсолютно секуляризована держава, де часом небезпечно з’явитися прилюдно у монашому габіті чи навіть у колоратці. Але в той же час спробуйте уявити собі, щоб десь у Києві, Харкові, навіть Львові Православна Церква вивела на вулицю на захист традиційних цінностей два мільйони чоловік. Це нереально. У Харкові пробували зібрати натовп на майдані Свободи, приїздив патріярх Кирил. Пригадуєте, що з цього вийшло? Мусили Фотошопом домальовувати кілька тисяч, аби приховати порожній майдан.

А в Парижі маніфестувало два мільйони християн. І Французька, Бельгійська, Нідерландська Церкви, хоч і втрачають частину парафіян, але дуже сміливо декларують свою позицію, захищають християнські цінності та інкультурують їх у суспільство. Шукати цих методів нової присутности Церкви в суспільному просторі, захищатися від нових спроб загнати Церкву у чергове ґетто. Це і є місія сучасної Церкви. Не тільки проголошувати цінності, а й нести їх у собі. Бо криза Церкви у Західній Європі пов’язана власне із невідповідністю поведінки не Церкви в цілому, а окремих її священнослужителів, і того, що Церква декларує. Може, скандальні викриття останніх років і є оздоровчим імпульсом для Церкви не тільки в Західній Європі, але загалом у світі.

Тетяна Пилипчук: Дуже раджу всім прочитати книгу спогадів владики Ігоря. Бо в них є і родинне тепло, і серйозні розмірковування над тим, якою була логіка процесів в Церкві і чому сьогодні наша єпархія пішла на зближення з Українською Греко-Католицькою Церквою. Дуже добре, Владико, що Ви наважилися видати ці спогади. Це надзвичайно сміливий вчинок з Вашого боку так відверто написати про всі ті події, які відбувались. Адже Ви пишете не тільки про тих, хто відійшов, але і про нині живих людей.

І дякую за сьогоднішню розмову.

(Переглянуто 102 разів, 1 переглядів сьогодні)