Недільна бесіда архиєпископа Ігоря (Ісіченка) з парафіянами Свято-Дмитрівського храму від 24 лютого 2019 року

Нині розгортається колізія навколо собору Святої Софії. Тут чітко виявилися дві  позиції. Одна будується на сприйнятті Св. Софії як символа єдности української християнської нації і спрямована на пошук точок дотику між церковними спільнотами: «Божественна Мудрість нагадує про завдання відновити первісну єдність нині поділеної Київської Церкви. Лише тоді ми побачимо воістину оновлений собор Святої Софії в Києві. Доки цієї єдності ще немає, жодна із Церков-спадкоємниць цієї Церкви не може одноосібно посідати стародавній собор Премудрості Божої, Софії Київської» (з послання Блаженнішого Святослава «Наша свята Софія» 14 січня 2019 р.).  Інша – на винятковому праві вірян однієї конфесії правити Св. Літургію у Софіївському соборі. Про це йдеться у листі колишнього патріярха Філарета до Блаженнішого Святослава від 22 лютого 2019 р.: «Українська Греко-Католицька Церква ніколи не звершувала Божественну Літургію у центрі українського православ’я – соборі Святої Софії».

Так чим же є насправді для нас, українців, Свята Софія?  Кому вона належала у часи Русі і згодом у ранномодерну добу? І в чому причина, що сьогодні знов навколо Св.Софії, як це було і на початку 90-х, виникло міжконфесійне непорозуміння? 

Про це минулої неділі була розмова архиєпископа Ігоря, автора монографії «Історія Христової Церкви в Україні» (5-е вид. – 2012), з парафіянами Свято-Дмитрівської церкви.

10

«Σοφία» – це по-грецькому мудрість, наука. Є окрема старозавітня книга (правда, не у всіх виданнях Біблії вона є, бо її відносять до второканонічних) – Книга Мудрости Соломонової. А дев’ятий розділ іншої книги, приписуваної Соломонові, Книги притч Соломона, починається словами: «Мудрість збудувала собі дім» – «Σοφία χτίζει ένα σπίτι».

Оцим домом Мудрости й мала стати для нас, українців, Свята Софія. Не так давно, років вісім тому, київські історики висунули гіпотезу, що Софія збудована між 1011 і 1018 рр. Хоча досі вважалося, що у 1030-х роках. У будь-якому разі, чи за Ярослава чи за Володимира будувалася Софія Київська, руська Церква ще не була залучена у конфлікт між Римом і Константинополем. Поділ у Церкві стався щойно 1054 року.

А в чому ж була головна причина конфлікту між Римом і Константинополем? Типова ситуація, подібна і до нашого часу. Констрантинопольська Церква перебувала під тиском імператора. Імператор хотів повернути собі італійські землі, які колись йому належали. Він  вимагав від Папи Римського, щоби той співдіяв з ним у цьому. Патріарх Константинопольський пробував узалежнитися, але це в нього не виходило. У Візантії, як і пізніше в Російській імперії, Церква залежала від держави. А там, де є така залежність, – розколи неминучі.

Власне тоді князь Ярослав, який справді таки був Мудрим, вирішив уникнути конфлікту, який назрівав між Римом і Константинополем, і на Русі був висвячений незалежний митрополит. Ним став Іларіон, досвідчений священик, який був настоятелем у церкви в Берестові, княжій заміській резиденції..  Це одна із загадок нашої історії: як так сталося, що в часи, коли ще Руська Церква аж ніяк не була ані автокефальною, ані автономною – раптом ставиться власний митрополит. А київський Святої Софії стає митрополичої резиденцією ще раніше, до 1030-х рр. І так тривало до часу ординської навали. У 1240 році Київ зруйнований, і митрополит зник з Києва. 

Згодом наші митрополити виїздять надовго у Володимир Суздальський, у Москву. Зберігаючи титул митрополита Київського, вони фактично беруть участь у творенні Російської держави. Як митрополит Олексій, чернігівець за походженням, який став опікуном великих князів Московських і покровителем Москви. Тільки в XV ст. ситуація змінюється: митрополити Григорій Цамблак, Ісидор унезалежнюються від московських володарів і прагнуть до порозуміння з Західною Церквою. А наприкінці XVI століття, після Берестейської унії 1596 року, король, який тоді вважався покровителем Церкви, Сигізмунд ІІІ, офіційно визнав митрополита Михайла Рогозу господарем Софіївського собору. Правда, митрополит там все ж таки не жив… Митрополити наші, навіть коли стався розрив з Московською церквою, воліли жити або у столиці князівства Литовського, або в тому єпархіальному місті, з якого вони були покликані до Київської митрополії.

На той час собор Софії Київської був занедбаний, поруйнований, потребував опіки. І тоді ж починається його реставрація. Уже в 1599-1600 рр. складається реєстр майна Софії і потім митрополит вимагає повернути реліквії з київської ратуші, по-нашому, з міської адміністрації. У 1622 році здійснюється реконструкція Софії.  Правда, Київ у цей час опиняється в складній ситуації. Ставиться нова православна ієрархія.  Козацтво береться забезпечити висвяту нових єпископів. І таким чином Київ стає центром опозиції унійній Церкві, яка утворена була всім українським єпископатом 1595 року.

У 1620-22 роках світські люди – козацтво, міщани, магнати (тогочасні олігархи) втручаються в церковне життя і будують київську альтернативу унії.  А в той час у Москві зміцнюється власний патріярхат. Його проголошення 1589 р. спонукало наш єпископат піти на унію з Римом, бо Константинополь неспроможний був захистити Руську митрополію від  небезпеки узалежнення від Москви. Там утворюється нова царська династія. 1619 р. патріярхом став батько першого царя з династії Романових Михаїла – Філарет. А Єрусалимський патріярх Феофіл, котрий потім відновлював київську ієрархію, не з’єднану з Римом, брав участь у його інтронізації.

Міжконфесійне майнове розмежування у Києві відбулось на початку XVII століття. Собор Святої Софії, Видубицький монастир, Десятинна церква, церква Симона Стовпника, Трьохсвятительська церква належали унійній Церкві. Києво-Печерська лавра, інші церкви – до православній Київській митрополії. У Св. Софії наприкінці 1620-х років було відкрито унійний монастир. І так тривало до 1633 року, коли, всупереч домовленості із королем, митрополит Петро Могила захопив Софію Київську та інші унійні церкви. Такою є історія.

У ХХ столітті остання парафія, яка була у Софії Київській перед її закриттям комуністами – парафія УАПЦ.  Там відправляли богослужіння в жовтні 1921 року, коли висвячували єпископат для Церкви Василя Липківського. Але потім Св. Софію закрили, перетворили на музей і, здається, на початок Другої світової війни її відкрити так і не встигли.

Чому зараз про це варто згадувати? Бо у листі колишнього патріярха Філарета стверджується, що уніяти не мають права правити у Софії Київській, бо храм ніколи їм не належав. Очевидно, ті, хто писав листа від імени патріарха Філарета, історію не дуже добре знають.

Коли почалося відродження УАПЦ, вона почала вимагати повернути Св. Софію. Я сам уперше був на богослужінні УАПЦ, коли владика Роман під стінами Софії правив молебень. Це в серпні 1990 року. Ще перед тим у червні 1990 р. там проходив молебень, після якого відбувся перший помісний собор УАПЦ. У Святій Софії 18 листопада 1990 р. відбулася інтронізація Мстислава. Але ще перед тим, 28 жовтня 1990 р., екзарх РПЦ в Україні Філарет домігся, щоби, там, у св. Софії було вручено грамоту Московського патріарха про самостійність Української Православної Церкви в управління. Тоді ще народні депутати блокували Софію, кидалися під колеса машин, і Філаретові разом з патріархом Олексієм вдалося задніми дворами пройти на територію Софії, щоби принаймні символічно здійснити цей акт.

З того часу Святу Софію для богослужінь нікому так і не передали. Втім у зв’язку з інтронізацією митрополита Епіфанія було проведено Св. Літургію в Софії.  Ще перед тим 15 грудня 2018 р. у Св.Софії проходив Собор, на якому проголосили про утворення нової Церкви – ПЦУ. Пригадаємо, що в грамоті, що спиралася на Томос, писалося про те, що ця Церква є новою, не має права діяти за межами України, не має права мати іншої назви і очолюється митрополитом. Зараз ми спостерігаємо, що в цій Церкві діє патріарх Філарет, що її парафії за кордоном продовжують діяти як належні до КП.  Може хтось звертав увагу на інформацію про відвідини президентом Порошенком храму в Америці? Я читав її на сайті каналу «Прямий». І там було написано, що президент Порошенко молився у храмі св. Андрія Первозваного ПЦУ. Але ж у США не може бути ніякої ПЦУ!

Блаженніший Святослав нагадує, що Софія втілює неподільність Київської Церкви,  характерні для української ментальності риси богошанування, уявлення про те, що є Божою Премудрістю: «Її містична пам’ять несе в собі повсякчас спомин неподільного розвитку християнства першого тисячоліття». Блаженніший не тільки пише, він постійно, зустрічається із новим главою ПЦУ, надає йому всіляке сприяння. Загалом підтримка ПЦУ з боку греко-католиків була гранично активною.

Що ж сталося тепер? Невдовзі після того Блаженніший Святослав домовився із міністром культури Євгеном Ніщуком про те, що на Благовіщення цього року УГКЦ дозволять відправити Літургію у св. Софії. Було оголошено загальнукраїнську прощу до Софії Київської Це не якийсь епізод міжконфесійного змагання. УГКЦ нагадує, що з єдиної духовної основи треба вирощувати спільність, а не перетягати парафії один в одного. Та це не влаштовує іншу сторону. Хоч насправді: яке ПЦУ має відношення до Софійського собору? Це національний заповідник, належний державі – тобто всім нам. Держава й має прерогативу надавати його комусь для відправи.

Натомість в соцмережах почалася пропагандистська компанія.  Оприлюднено лист колишнього (або не тільки колишнього?) патріярха Філарета, який у досить безкомпромісній формі вимагає відмовитися від прощі, бо греко-католицька церква, за його слівами, не має ніяких прав на Софію Київську. Храм належить винятково православній церкві – тобто ПЦУ. Цей лист викликав негативну реакцію в суспільстві.  Почали пригадувати, як митрополит Філарет поводив себе стосовно УГКЦ, коли він до останнього, до 1991 року, не бажав визнавати існування УГКЦ, повторював стереотипні фрази про «агентів Ватикану» тощо. Зараз усе це пригадалося. І напруження знов зросло.

Для нас же нічого нового в тому немає. Чому ми і не брали і не будемо брати участь в експерименті з ПЦУ.  Бо для нас ключова проблема: якою має бути Церква? Чи підпорядкованою державі, чи  незалежною?  У цих умовах вчергове з радістю ми згадуємо 2015 рік, коли вчасно і далекоглядно зробили свій вибір. Вибір полягає не тільки і не стільки в сучасних назвах різних церков – ПЦУ, УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП. Вибір полягає між тим, чи це буде спроба в майбутньому відновити середньовічну модель Церкви, яка підлягає  королеві чи імператору, чи це буде Церква незалежна, яка гідно іде на партнерські стосунки з владою, але не перетворюється на її маріонетку в політиці.

 Ми не торгуємося з приводу того, що хочемо не в ту, а іншу Церкву. Ми вибираємо для себе єднання зі спільнотою, яка обрала далекоглядну стратегію. З тими, хто здатний пригадати, що Свята Софія – не місце заробляння грошей або демонстрування своїх привілеїв, а символ єдності християнської нації. І її треба використовувати як центр притягання, а не розбрату. Ми повинні шукати сьогодні точки взаємного притягання, а не маскувати розбрат порожніми закликами до єднання. Бо власне в цьому полягає сенс Революції Гідности: навчитися поважати один одного і жити разом. Хто, як не християни, покликані давати в цьому приклад?

(Переглянуто 2 195 разів, 1 переглядів сьогодні)