miraz

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Зустріч різних атмосферних шарів, кожен зі своєю температурою й щільністю, часом творить дива: серед пустелі раптом з’являється повітряний замок, нескінченні піски розриває блакить морських хвиль. Тільки ж при наближенні марево зникає, залишаючи по собі гірке розчарування. Поманило – і щезло…

Церква Василя Липківського

Ідея Української Автокефальної Православної Церкви виникла в бурхливі часи визвольних змагань. Її обстоювала Всеукраїнська Православна Церковна Рада, потім намагалася законодавчо оформити Директорія законом 1 січня 1919 р. Зрештою, коли жоден із єпископів не приєднався до автокефального руху, 1920-1921 рр. склалася самостійна організація під назвою «Українська Автокефальна Православна Церква» (УАПЦ). Прагнення створити цілковиту альтернативу синодальній Російській Православній Церкві, сполучене з радикалізмом епохи суспільних потрясінь, штовхало лідерів УАПЦ до крайнощів: різкої критики церковних канонів, «пресвітерського рукоположення» єпископів, заперечення монашества, запровадження одруженого єпископату тощо.

УАПЦ митрополита Василя Липківського увійшла до національного історичного канону як Церква-мучениця. Справді, безперечний патріотизм церковної доктрини зробив її першим об’єктом большевицького терору. Тисячі єпископів, священиків і мирян загинули в совєтських катівнях. І брак канонічного визнання не може позбавити їх вінця мучеників за віру.

Але ж плідна ідея відродження національної церкви вже тоді наштовхувалася на важку проблему: розрив традицій, що стався після підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові 1686 р. Йшлося радше не про повернення до автентичних київських традицій, а про їхню реконструкцію. Обставини ж були вкрай несприятливі, про академічні історико-богословські студії та популяризацію їхніх плодів не могло бути й мови. Більшість клиру та мирян уявляла УАПЦ як демократичну альтернативу старій московській церкві царських часів. Демократизм же не раз обертався браком канонічної дисципліни та й занепадом моралі. Сам митрополит Василь Липківський з болем писав: «Декого привабила до УАПЦ і воля від канонічних традицій, що зла людська вдача не загаїлась їх використати. Можливо, за інших часів всі ці байдужі, малодухі шкурники, несвідомі тягнули б свою життьову нитку ні для кого непомітно; але під пильним око та орудою більшовицького ДПУ багато з них перетворилось в ганебних Юд христопродавців» (Відродження Церкви в Україні, с. 136-137). І трохи далі: «Як риба, кажуть, псується з голови, так сталося і в УАПЦ» (с. 137).

Автокефальна Церква в Польщі

Іншою була ситуація на Волині, Холмщині й Підляшші, окупованих Польщею. Там автокефальна Православна Церква, долаючи опір консервативного московського єпископату, здобула 1924 р. канонічну автокефалію та почала процес українізації. При цьому вона спиралася на солідну наукову базу, створену власними богословами та еміґрантами з Наддніпрянщини на кшталт проф. Івана Огієнка, Олександра Лотоцького чи Івана Власовського. Здійснюються компетентні переклади богослужбових книг, студіюється помісне церковне право, провадяться пошуки засад автентичної київської традиції. При цьому доводиться протистояти як промосковській орієнтації старого духівництва, так і полонофільським настроям, штучно підтримуваним міжвоєнним урядом.

Та прихід совєтів поклав край усій цій праці. Завершення Другої світової війни обернулося для Польщі входженням у совєтську зону впливу, а для Православної Церкви в Польщі – втратою автокефалії та підпорядкуванням Московському Патріярхові. До того ж, після масового переселення до СССР та операції «Вісла» давні українські села збезлюдніли, а відкрите маніфестування своєї національності українцями стало небезпечним.  Попри те, що 1948 р. автокефалія була повернена, український національний сегмент у Польській Православній Церкві звузився до кількох колишніх греко-католицьких громад у Надсянні, поступившись непропорційно потужному російському сегментові. Ідея українського церковного відродження на терені Польщі згасла, обернулася міражем.

Надії, породжені війною

Правда, в лютому 1942 р. зі складу автокефальної Православної Церкви в Польщі виокремилися єпархії на терені «Райхскомісаріяту Україна», які адміністративно оформилися в Українську Автокефальну Православну Церкву. «Нова» УАПЦ не мала зі своєю попередницею нічого спільного, окрім назви та української мови богослужінь: вона здобула канонічно висвячений єпископат, уникала обрядових і уставних реформ, критично ставилася до революційних нововведень 1920-х рр. Жителі затеїзованих областей колишньої УССР юрмилися у храмах, відновлюваних з дозволу німецької адміністрації.

Однак військовий стан і брутальне втручання в церковне життя нацистської окупаційної влади унеможливлювали повноцінний розвиток православної спільноти. Не могло бути й мови ані про богословські студії, ні про ґрунтовні наукові видання, ні про семінарії чи монастирі. А вже влітку 1943 р. почався драматичний вихід на Захід. З сумом спостерігав за провідниками УАПЦ їхній харківський супутник на цій дорозі Аркадій Любченко. Виокремлюючи владику Мстислава (Скрипника), він співчутливо писав: «Має він величезну мороку з усім оцим своїм оточенням, яке сам називає бандою». І далі продовжував: «Наші духовні полковники – ось вони головніші в цьому транспорті… І от між цими полковниками відбувається безнастання удільна боротьба, взаємні наклепи, провокації, висміювання, підсиджування, різні ганебні злонамірені підступи… На них треба доброго кулака – ні, просто довбні, щоб при кожній потребі торохнути кожного по голові – знай зась! А до того більшу половину вигнати, щоб і близько до санів церковних не підходили» (Щоденник, с. 374, 376).

Єдиний архиєрей, що залишився в Україні, – митрополит Харківський Феофіл (Булдовський), – помер у совєтській в’язниці. А парафії УАПЦ або були ліквідовані, або ж приєднані до Московського Патріярхату. На відміну від УГКЦ, жодна з автокефальних православних громад не продовжила служіння в катакомбах. Щойно з’явившись, марево церковного відродження розтануло.

УАПЦ в діяспорі

На пролог до нового народження УАПЦ заповідається в таборах переміщених осіб. Тут утворюються церковні громади, відкриваються школи з навчання катехизису, видаються молитовники й богослужбові книги. В Мюнхені починає працю вища богословська школа.

Але вже з 1948 р. ситуація змінюється. З переселенням більшости українців у Північну Америку й Австралію число громад УАПЦ в Європі невпинно скорочується. Згортаються навчальні й видавничі проєкти. Митрополичого осередку в Європі створити так і не вдалося, і з 1969 р. митрополит Мстислав сполучає функції предстоятеля УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США зі збереженням цілковитої незалежности обох структур одна від одної. Ані УПЦ в Канаді, ні УПЦ в США не схотіли втрачати адміністративної окремішности задля об’єднання з УАПЦ.

На кінець 1980-х рр. УАПЦ налічувала в Європі буквально кількадесят парафіяльних громад. Правда, діяли ще Південноамериканська та Австралійсько-Новозеландська єпархії. Європа й Австралія переживали брак нових покликань; єпископи помирали, священики старішали… І якщо митрополит Мстислав, прийнявши титул патріярха Київського і всієї України, поєднав під своїм омофором УПЦ в США, УАПЦ в діяспорі та в Україні, то адміністративного злиття їх так і не сталося. З упокоєнням патріярха Мстислава будь-які канонічні зв’язки діяспорної частини УАПЦ з материковою були втрачені, а входження УАПЦ в діяспорі 1995 р. під омофор Вселенського Патріярха унеможливило дальші зв’язки з не визнаною канонічно УАПЦ в Україні.

Зрештою, сама назва «УАПЦ» втратила сенс для українських єпархій, що з погляду церковного права стали частиною Константинопольського Патріярхату. Ця назва за традицією вживається в середовищі старшого покоління клиру й мирян, але для молодшої ґенерації та нових прибульців з України «УАПЦ в діяспорі» перетворилася на одну з примар минулого, що лише ускладнюють процес інтеґрування до православного сеґменту західного суспільства.

«Козацька Церква» в посткомуністичній Україні

6 січня 1989 р. о. Мирон Сас-Жураківський і троє його однодумців (Анатолій Битченко, Тарас Антонюк і Лариса Лохвицька) підписали звернення до президій Верховної Ради УССР та СССР, де, критично оцінюючи роль Російської Православної Церкви, клопоталися про реабілітацію УАПЦ «з наданням їй свободи відродження та повнокровного життя» й заявляли про своє прагнення «як і всі цивілізовані люди, спілкуватися з Богом в рідних храмах рідною мовою». Згодом до ініціятивного комітету відродження УАПЦ приєднався о. Богдан Михайлечко, а 19 серпня 1989 р. почався процес переходу до УАПЦ галицьких парафій Російської Православної Церкви.

Романтичне прагнення відродити «козацьку Церкву» не мало в більшості її прихильників надійного богословського та історичного підґрунтя. Легко зрозумілі прагнення запровадити в богослужіння сучасну українську мову й вийти з-під юрисдикції Московського Патріярхату часто виявлялися вичерпними мотивами приєднання до автокефального руху. Радість унезалежнення від імперських інституцій активно визискувалася шукачами єпископського сану, втікачами від канонічної дисципліни, а також політтехнологами, котрі зуміли наснажити УАПЦ в Галичині аґресивно антикатолицькими настроями.

Локалізація УАПЦ в Галичині, поряд із безперечними втратами, давала історичний шанс на сполучення ідеї церковної незалежности з міцною реґіональною релігійною традицією, збереженою завдяки обрядовій інакшості греко-католиків і в Австро-Угорщині, і в міжвоєнній Польщі. Це розумів лідер відродження УАПЦ в Галичині – о. Володимир Ярема (майбутній патріярх Димитрій). Вихований у побожній атмосфері українського Надсяння, він високо цінував і чудово знав місцеву звичаєвість, тонко усвідомлюючи її потенціял у загальнонаціональній перспективі. Греко-католик за хрещенням, о. Володимир Ярема бачив в УАПЦ еклезіяльний простір, здатний інтеґрувати духовні здобутки всіх частин історичної Київської митрополії.

Однак дійсність була іншою. Щодалі більше ставала очевидною несумісність реальної УАПЦ з омріяним ідеалом. З лицарською відвагою о. Володимир Ярема кидався до бою зі спробами обрати на київську кафедру кандидата, альтернативного митрополитові Мстиславу, приєднати УАПЦ до патронованої президентом Кравчуком частини РПЦ. Зрештою, 77-річний о. Володимир Ярема пішов на особисту жертву, згодившись стати патріярхом позбавленої легального статусу й дискримінованої владою невеличкої частини колишньої УАПЦ.

Замість подяки він дістав спроби ізолювати новообраного патріярха від рідної Львівської єпархії, а потім, 1996 р., – ухвалу частини єпископів УАПЦ про виведення його поза штат. І хоча ці замахи обернулися фарсом, боротьба патріярха Димитрія за «чисту церкву» нагадувала війну з вітряками. Адже для переважної більшости клиру УАПЦ проблема її ідентичности і надалі зводилася до двох ознак: мови богослужінь і національного підпорядкування. Вихідці з семінарій РПЦ прийшли в УАПЦ зі своїми стереотипами, сформованими російською духовною традицією й візантійсько-московською моделлю державно-церковних взаємин. Упокоєння патріярха Димитрія й відмова митрополита УАПЦ в діяспорі очолити УАПЦ в Україні остаточно звільнили автокефальний клир від пошуку джерел української церковної окремішности. Тож приєднання до однієї з церков, зрослих на московській традиції – чи то УПЦ МП, чи УПЦ КП – стало лише справою часу. Зник ще один міраж – «чистої», «козацької» УАПЦ в незалежній Україні.

Що лишилося на видноколі?

Жоден міраж не замінить реальність. Так, нам хотілося б долучитися до власної, київської православної традиції, що ввібрала в себе духовний досвід князів-страстотерпців Бориса і Гліба, печерських подвижників, досвід митрополита Петра Могили та його славних наступників. Але ця традиція була перервана з приєднанням Київської православної митрополії до Московського Патріярхату й наступною русифікацією церковного життя, брутальним викоріненням з нього рис помісної української культури. Саме наслідком цих драматичних змін стало поширення на підросійській частині України національного безпам’ятства й втрата віри значною частиною наших земляків.

Парадоксом нашої церкової історії стало те, що саме завдяки унезалежненню від східних патріярхатів і унії з Римом частина української Церкви зберегла риси власної ідентичности. Без цього досвіду будь-які спроби творити національні еклезіяльні спільноти обертатимуться міражами. Красивими міражами, які виникатимуть при зустрічі різних шарів суспільної атмосфери, але неодмінно розчинятимуться в повітрі, не лишаючи по собі нічого, окрім все нових розчарувань.

(Переглянуто 72 разів, 1 переглядів сьогодні)