Архиєпископ Ігор Ісіченко (Харків, УАПЦ)

Виступ на міжнародному симпозіумі «Релігійний плюралізм, релігійна свобода і виклики для демократії: Добросусідство в дії в Україні та навколо неї»

(Київ, 4 березня 2019 р.)

В Конституції Україні, прийнятій 1996 р., є чудова стаття 35, яка проголошує: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність… Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».

Отже, наш основний закон ґарантує вільні й – звернімо увагу! – рівні права сповідання віри. І з погляду людини, котра живе в правовій державі, де конституційні свободи особистости пильнуються незалежною судовою системою, жодних проблем у цій сфері не повинно виникати. Але якраз у цій площині виринає питання: чи ж є вже Україна правовою державою?

В які історичні глибини ми б не сягали в пошуку витоків нашої державности, але новітня Українська держава виникла на руїнах СССР і в ставленні до права багато в чому продовжила його традиції. Адже ж і «сталінська» конституція СССР 1936 р. мала статтю 124: «З метою забезпечення за громадянами свободи совісти церква в СССР відокремлена від держави і школа від церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнаються за всіма громадянами». Ця конституція приймалася в рік, коли тривала «безбожницька п’ятирічка», мету якої так виразно сформулював Союз войовничих безбожників: «До 1 травня 1937 р. ім’я Бога має бути забуте на території країни». До речі, часом ця фраза навіть приписується Сталіну.

Стратеґія руйнування Церкви в СССР визначалася постановою ВЦВК и РНК РСФСР з 8 квітня 1929 р. «Про релігійні об’єднання». Її концепція мала за свої засади відмову визнання леґітимности Церкви як ієрархічної інституції, керованої власними канонами, та виокремлення з її складу окремих громад. Тільки 1990 р. Верховна Рада СССР скасувала постанову 1929 р., прийнявши новий закон «Про свободу совісти та релігійні організації». На основі цього загальносоюзного закону Верховна Рада УССР 23 квітня 1991 р. схвалила чинний досі республіканський закон з аналогічною назвою.

Попри безперечні зміни, пов’язані з відмовою від політики войовничого атеїзму, обидва закони зберегли совєтську модель державно-церковних взаємин: юридичні права визнаються лише за окремими релігійними організаціями (громадами, монастирями, релігійними центрами), ієрархічна ж структура Церкви іґнорується. Це викликає постійні конфлікти між державним законодавством і канонічним правом, коли з парафіяльних статутів вимагають зняти будь-які згадки про очолювання громад настоятелем або про право єпископа на управління цими громадами.

Якщо йти за буквою Конституції України, то державні урядовці й чиновники зобов’язані будувати стосунки з Церквою, виходячи з шанування її ідентичности, її внутрішнього устрою. Звичайно, остільки, оскільки це не суперечить національній безпеці й громадському порядку. Промовистим індикатором демократії є те, наскільки широкою свободою користується Церква в своєму апостольському служінні та наскільки шанується в державі її тотожність, відтак же і її ієрархічний устрій. Зрештою, логічно припустити: що краще організована Церква, що міцніша й розвиненіша її інфраструктура, то ефективнішим є виконання нею місії, заповіданої Христом. Важливість цієї місії для держави очевидна. Бо ж Церква формує духовно здорового, відповідального, чесного громадянина. Інше питання – чи бачать потребу в такому громадянинові політичні еліти.

В СССР існувало поняття «революційної доцільности». Воно дозволяло мотивувати брутальні порушення закону вищими інтересами «пролетарської революції». Не вживаючи цього поняття, посткомуністичні еліти України вдаються до аналогічного прийому з достатньою систематичністю. Повною мірою випробувала це на собі православна спільнота України. Ще з 1991 р. їй визначили функцію ідеологічного забезпечення державотворчих процесів. Ефективне виконання цієї функції передбачало трансформацію канонічного устрою, звільнення від зовнішніх центрів управління й перенесення адміністративного центру до Києва. На той час Київська митрополія Російської Православної Церкви, перейменована на «Українську Православну Церкву» (УПЦ МП), керувалася з Москви, а Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) з 1944 р. очолювалася митрополитом у діяспорі. На противагу їм 1992 р. було утворено Українську Православну Церкву Київського Патріярхату (УПЦ КП). Предстоятель УАПЦ в діяспорі двічі фактично усувався від управління УАПЦ в Україні (1992; 2000). Намагання зберегти єдність із ним оберталося для церковних громад конфліктом із державною владою.

Спроби утворити незалежну від інерції совєтського минулого, самостійну в діях УАПЦ завершилися поразкою. Внаслідок адміністративного тиску Церква, що виникла поза сферою впливу олігархічних кланів і партійної номенклатури, двічі була юридично ліквідована – в 1992 та 2019 рр., двічі ставилася в ситуацію розколу – в 1995 і 2003 рр. У протистоянні двох моделей православно-державних стосунків, партнерської та патерналістської, повну перемогу одержала друга. Відповідно до коливань політичного маятника в посткомуністичній Україні змінювався тільки об’єкт державного патерналізму: за президентів Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка, Петра Порошенка ним ставала проукраїнська частина православної спільноти, за президентів Леоніда Кучми та Віктора Януковича – проросійська. В обох цих частин варіювалася політична риторика, сама ж ментальність лишалася спільною, позначеною реліктами візантійсько-московської «симфонії», а точніше фактичного злиття з державними органами.

Допомога державного управління в утворенні нового релігійного об’єднання, Православної Церкви України (ПЦУ), могла б бути схвальною, якби не виявлялася в фактичному приреченні церковних спільнот на роль маріонеток у політичному проєкті. Звернення по томос надсилають до Константинопольського патріярха як не президент, то Верховна Рада. Президент скликає церковний собор, на який єпископам вручають запрошення в обласних державних адміністраціях. Президент одержує томос про автокефалію, а потім презентує цей томос у різних реґіонах України в передвиборчий період. Перехід парафій до ще не зареєстрованої належним чином нової структури забезпечується активним тиском на громади місцевих державних адміністрацій або залежних від них політиків і спонсорів. Мало того, що це виглядає анахронічно й ніяк не схоже на сучасну демократичну світську державу, якою Україна є за Конституцією. Це ще й загрожує формуванням конформістської структури, до якої священики й парафії входять або з примусу, або з кон’юнктурних міркувань, а не вільної у своїй діяльності Церкви.

Церква не призначена бути спільнотою більшости. Вона з Христових часів і досі об’єднує креативну, жертовну, нáтхнену Святим Духом меншу частину суспільства. Ще з часів єрусалимського синедріону існує випробувана техніка маніпулювання волею пасивної більшости. Ця більшість волала перед Пилатом «Розіпни Його!», вимагала кидати християн левам, голосувала за перетворення храмів на склади й музеї атеїзму. Комуністична доктрина цілком позбавляла меншість права на власну думку. Статут КПСС заявляв: «Керівним принципом організаційної будови партії є демократичний централізм, що означає… сувору партійну дисципліну і підпорядкування меншості більшості; безумовну обов’язковість рішень вищих органів для нижчих». І цей принцип демократичного централізму, схоже, міцно ввійшов у свідомість посткомуністичних еліт, які воліють вирішувати долю церковних спільнот штучним утворенням слухняної більшости й підпорядкуванням упертої меншости її волі. Конфлікти, що виникають у різних парафіяльних громадах при зміні юрисдикції, часто набувають виняткової гостроти власне через болюче переживання меншістю зневаги до її розуміння церковних догм і канонів. Механізмів же надійного юридичного захисту прав меншости Україна ще не розробила. Спроби захистити через суд легальне існування УАПЦ (1992-1994 рр.) чи її Харківсько-Полтавської єпархії (2003-2006), повернути захоплену рейдерами Патріярхію (2005) завжди оберталися поразкою.

Протягом 25 років свого єпископського служіння мені не раз доводилося апелювати до конституційних засад свободи совісти. Але щоразу я пересвідчувався, що їхня інтерпретація з дивовижною систематичністю за різних президентів підпорядковалася засаді Орвелового «Колгоспу тварин» («Animal Farm»): «Усі тварини рівні та деякі тварини більш рівні за інші» – «Аll animals are equal, but some animals are more equal than others». І в цьому оцінка зрілости того типу демократії, що склався в посткомуністичній Україні в площині церковно-державних стосунків. У цьому виклик для тих політиків, які декларують свою вірність європейським – слід розуміти, демократичним, – цінностям.

(Переглянуто 277 разів, 1 переглядів сьогодні)