На прикладі історії Свято-Дмитрівської церкви м. Харкова

Уявимо собі дві картинки.

Перша. Свято-Дмитрівський храм у Харкові, реконструйований у 1888-1896 рр. за проектом архітектора М.Ловцова. Отой, що на більшості фото, збережених з початку ХХ століття. Візитка Харкова для гостей міста. Його важко було оминути, прямуючи з вокзалу   Катеринославською до центру.  «Граційні лінії, шпилеподібні башточки, багата орнаментика, ажурна дзвіниця, прикрашена тонкими колонами і увінчана дзеркальним хрестом з визолоченим сіянням…» За описом сучасника будівництва В.Карпова це був найкрасивіший храм міста.  І як же ж не зайти: відпочити душею,  помолитися за успіх запланованих справ у Харкові?!

І друга. Остання чверть того ж минулого століття. Вулиця Свердлова (колишня Катеринославська, а нині Полтавський шлях). Її головна фішка – рекордна кількість   забігайлівок на один кв.м. У 90-х художник Валєр Бондар  провів мені  «питейними» закладами вулиці тематичну екскурсію. Кожна мала назву, в якій відображався образ колоритної продавщиці.  Між завсідниками час від часу влаштовувались змагання на тему: «редкая псица долетить Лопанського мосту до перехрестя Свердлова і Малиновського». Треба було дійти з початку вулиці до кінотеатру «Спорт», відвідуючи всі «наливайки» і не впасти. А в кінотеатрі «Спорт» встигнути донести всю правду до «МеЖо» і потім з «чистою совістю» залягти на сеансі. Ми ще такі картини бачили в церкві, коли ділили приміщення із «Спортом» у 90-х.

Гортаючи в обласному архіві документи, пов’язані з історією Дмитрівської церкви,  зрозуміла, що все до того йшло. До пролетарського клубу «Автодор» тобто. Два століття поспіль йшло. З моменту, коли на початку 18 століття українську церковну звичаєвість тут на Слобідщині витіснило імперське обер-прокурорське синодальне управління. А вже з початку 40-х рр. 19 століття майже на кожній сторінці книги описів 40-го фонду в архіві назви містять повідомлення про злочини, пиятику, зґвалтування і бійки попів між собою, з мирянами в харківських церквах. І чим ближче до ХХ століття – кількість таких повідомлень зростає.  

Безпросвітний стан Духовного відомства, казенщина і  агресивна дрімучість батюшок довели до зневіри в Церкву Христову і спонукали активних людей шукати себе в інших релігійних, світських системах. Найвищої популярності на початку ХХ століття здобула антонімічна до Церкви комуністична ідеологія.

Зміни, методично заточені на знищення церковної соборноправності у слобідських українців   здійснювались шляхом контролю за формуванням священичого середовища.  Українське духівництво традиційно не було замкненим клановим станом. Священство не вважалось привілеєм. Кандидатури на висвячення священиків обирались громадами за обов’язкової згоди самого кандидата. Давали згоду зазвичай старші козаки, освічені, знані і поважані у громаді. Але це зовсім не означало, що священиками мали ставати і їхні сини, які зазвичай обирали шаблю, а не кадило. Проте, для керівництва Бєлгородської єпархії цей принцип, який існував у Харківському Слобідському полку, був неприйнятний. І з відкриттям Харківського Колегіуму у 1726 р. священики  вже мали за обов’язок віддавати туди вчитися своїх синів і передати їм в спадок парафію. А припустімо, хто не мав  хисту,  бажання вчитись на священиків? Звісно, для них це була втрачена в товкмаченні богослужбових книг молодість. А потім через їхню байдужість і казенний підхід страждали церковні громади. Про цю кричущу проблему з досвіду викладання у Харківському Колегіумі волав у своїх байках і трактатах Г.Сковорода і пропонував рецепт спасительного виховання на основі «сродної праці». Але коли було прислухатися до слушних порад філософа церковним чиновникам  за горами директив і указів, які надходили від Св.Синоду?! Тому зрозуміло, чому з початку 19 століття художня література вже рябить карикатурними батюшками. І в суспільстві наростають секуляризаційні процеси. Це зовсім не смішно – вимоги щорічно надавати в Москву відомості про синів священиків, які раптом обрали для навчання не духовний, а світський заклади освіти. Можна хіба уявити, наскільки ретельно слідкували в Російській імперії за «режимною чистотою» духовних кланів. Хоч ця «режимна чистота», пов’язана із чітким виконанням директив і приписів Св.Синода, аж ніяк не залежала ані від  моральних якостей духівництва, ані від їхнього культурного рівня і освіченості.

 Про наслідки «несродної праці» церковнослужителів знайшла в архіві такий приклад.  У Свято-Дмитрівську церкву на початку 19 століття призначили священиком випускника Колегіуму Миколая Якубинського. А дячком відрахованого з Колегіуму Кирила Якубинського. 25.04.1802 р. благочинного о.Миколая Якубинського звільнили з посади (ф.40,о.2.д-212), а дячка Кирила Якубинського, який неодноразово подавав прохання призначити його дячком у с.Шебелінка Ізюмського повіту, певно, дуже хотів повернутися додому, взагалі звільнили з духовного звання за постановою від 16.03.1803 р.(ф40.о.9д-138)  Далі ще один документ: «Про залишення священиком Миколаєм Якубинським Св-Дмитрівської церкви від 7.06. 1803 р.(40ф.о.3,д-497) І нарешті:«Про штрафування священика Миколая Якубинського від 7.02.1809 р (ф.40.о.9.д-768). Звільненого з духовного стану Кирила Якубинського поновили на посаді дячка 25.12.1812 р.(40ф.о.10 д-1547). За документами дерев’яна Свято-Дмитрівська церква згоріла вщент 19.11.1804 р через вкинутий у ящик огарок свічки. А я от припускаю, що  пожежу могли спричинити і системні пиятики церковнослужителів.  Про те ж, як поновлювались на своїх місцях звільнені батюшки, теж можна здогадатися. Щедрі підношення вищому церковному керівництву. рідкістю.  Одним з найпопулярніших видів хабара начальству в Харкові були відрізи тканини на церковне облачення.

Перетворене на товариство закритого типу,  харківське духівництво Св.Синод періодично розбавляв контингентом з інших єпархій, частіше з півночі імперії, а тутешніх осіб з духовного стану відправляли служити в Московщину. Такий принцип діяв, власне, не тільки в духовному стані, а й в інших ділянках життя. При тому, що вихідці із Слобідської України рвались повернутись додому, а «великороси» активно старались тут застовпитися.  

Принагідно зазначу, що за спогадами  Ф.О.фон Рейнгардта, він жив у Харкові з 1827 р., вчителював у 2-ї і 3-ї чоловічих гімназіях, корінні містяни ще у 20-х-30-х роках розмовляли чистою українською мовою. Це ще коли Харків був за словами історика В.Маслійчука великим патріархальним селом. Рейнгардт пише, що корінні харківці з селян і міщан – прості, чесні, щирі, шанобливі і гостинні люди. Одягались естетично, зі смаком, переважно у традиційні народні строї. Були стриманими в їжі і напоях. І дуже побожні. Це звісно ідеалістична картинка. Але в цілому відповідає враженням інших мемуаристів. Проте, з напливом з 40-х рр. великоросів – ремісників і чорноробів, людей з варварськими звичками,  нестриманих у вживанні алкогольних напоїв і страшенно агресивних – це вони започаткували у Харкові кулачні бої між вулицями – мовна і моральна ситуація різко погіршується. Харків стрімко перетворюється на зрусифіковане торгове місто. Зростає злочинність, частішають грабежі і вбивства. В цьому, до речі, можна переконатися й гортаючи харківську пресу. У журналах 20-х років 19 ст. зрідка  промайне інформація про скоєну служницею дрібну крадіжку якось вбрання чи прикраси у панському маєтку, а от вже у 70-х роках  сторінки г. «Харківські губернські відомості» цілі шпальти віддають описам судово-психологічних драм. Взяти хоча б справу про двох випускників харківської чоловічої гімназії Полозова та Едельберга (г. ХГВ 1873 року) які замислили пограбувати в Харкові ювелірний магазин і втекти в Америку. А в результаті вбили «ванька», селянина Мерзлякова, свідка їхнього злочину. До речі, для Полозова в цьому взірцем був Родіон Розкольніков з роману «Злочин і кара» (1866):  «тварь я дрожащая или право имею».

Але повертаємося знов до теми спадкового духівництва у Харкові 19 – початку 20 століття. В описах кліру Дмитрівської церкви є повідомлення про настоятеля церкви з 1838 по 1858 (рік смерті) Стефана Мігуліна (1795р.н.) Жив він з родиною у домі за адресою: Катеринославська,57. У нього було троє синів. І усі закінчили Харківську духовну семінарію. Правда, батькову стезю успадкував лише молодший. Старший Олексій пішов по цивільній лінії, був у Харкові директором гімназії, середній Василь став військовим лікарем, а молодший Петро (1842 р.н.) з 1870-х рр. по 1913-й (рік смерті) був священиком Дмитрівської церкви. І вже серед Реєстраційних карток служителів культу після більшовицького перевороту є картка Мігуліна Олександера Олексійовича (1887р.н.), онука о.Стефана Мігуліна, єпископа Артемівського округу синодальної УПЦ, професора богослов’я (закінчив Харківську духовну семінарію і Московську духовну академію у 1912 р). Він належав до  т.зв. синодальної орієнтації УПЦ 20-х рр. Мігулін Іван (1882 р.н.) – священик Івано-Усікновенської церкви у 20-ті, а Микола Мігулін (1874 р.н.) служив у церкві с. Черкаська Лозова. Цікаво, що всі вони заповнили реєстраційні картки у 1927 р. українською мовою і в графі національність зазначили «українець».

Інший приклад. З 1858 по 1870 р. настоятелем Дмитрівської церкви був протоієрей Василь Енеїдов, росіянин, походженням з Рязані. Закінчив там семінарію, у Києві – Духовну Академію, і в Харкові викладав російську історію в Духовній семінарії. Його син Миколай по закінченні Харківської духовної семінарії був священиком Преображенської церкви, а онук Михаїл за даними «Харківських календарів» 1916-1917 років служив у Дмитрівській церкві. У його Реєстраційній картці значиться, що він належить до «церковнослов’ян» або «Тихонівців», тобто духівництва, вірного РПЦ. Реєстраційна картка, звісно заповнена російською мовою.

І ще один приклад. Про спадкових дияконів і дяків Дмитрівської церкви. В ХО архіві у «Відомостях про церкви і церковнослужителів за 1823 р.» зазначено ім’я диякона Дмитрівської церкви Олексія Протопопова, сина священика з с.Новий Бурлук Вовчанського повіту, випускника Харківського Колегіуму. У «Відомості… за 1873 р. йдеться про диякона Павла Протопопова(1832 р.н) сина священика з с.Соколове Зміівського повіту. І у документах 1893 р. зазначено ім’я диякона Миколая, з духовного стану, випускника Харківської Духовної Семінарії. І він, як зазначено, теж родом з Нового Бурлука. Після 1893 року обидва диякони із родинами жили у двоповерховому камінному домі в огорожі церкви – на горішньому поверсі з 5-тьма кімнатами. Дім був збудований у 1880 році на гроші титаря церкви, купця 2-гої гільдії Євсея Крохмальова. На першому поверсі відправлявся обряд хрещення дітей. В одноповерховому камінному будинку, де жили до цього церковні причетники, дім був збудований у 1844 р разом із добудованою до церкви дзвіницею, розмістилася школа грамотності. Миколай Протопопов вів у ній Закон Божий, а Павла, дочка (1870 р.н.) тепер вже дяка-псаломщика Павла, вела інші предмети. У школі на 1899 рік вчилися 45 дітей, і з них 22 дівчинки. Школа існувала до 1915 р. Також псаломщиком у церкві  з 1899 по 1916 р. був Захарія (1875 р.н.), син Павла. А цікавіше за все те, що Павло Протопопов (1882 р.н.) з цієї ж родини, протоієрей, за фахом учитель, зазначений в списку Слобожансько-Донецької Ради УАПЦ від 1.01.1927 р. як секретар.

Отож факти про ці  три родинні клани духівництва  Свято-Дмитрівської церкви спонукають до висновку, що попри тотальну русифікацію і депресію в церковному середовищі до більшовицького перевороту 1917 р., священики, корінні харківці, про свою українську національно-культурну приналежність десь у глибині свого «Я» пам’ятали – Мігуліни; священики родом з Московщини незмінно перебували за ментальністю і світоглядом в полі імперських традицій – Енеїдови; духовні особи – вихідці зі слобідських сіл  – в масі  навряд чи мали в Харкові перспективи кар’єрного росту через свою виражену українську ідентичність, і тому зазвичай одразу по 1917 р. приставали до різних патріотично-церковних проектів.

Більшовики ж ці фактори: загально низький моральний стан, неприязні, часто ворожі стосунки на національно-культурному і становому рівні в середовищі духівництва і між церковнослужителями і народом використали дуже майстерно і по-хазяйськи. Стратегічно  їхня мета полягала у знищенні Церкви, щоб єдиновладно контролювати суспільну мораль і свідомість. Головним об’єктом ліквідаторів була, звісно  Церква з управлінням в Москві. Її не так легко було звалити через саме над стійку, вишколену століттями бюрократичну систему.  «Св.правительственный Синод» за два попередніх століття мертвою хваткою в’ївся в масову свідомість. Убивчу для РПЦ зброю більшовики сконструювали з  купи церковних течій, в яких відобразились накопичені за століття образи і незадоволення російською церковною махиною.

Принцип доведення Церкви «до ручки» і переведення в клуб виразно проглядається на прикладі Свято-Дмитрівської церкви. З чого більшовики почали у 1921-му році? Спочатку Ліквідаційний комітет по відділенню Церкви від держави заключив угоду із церквою на оренду приміщення із різними зобов’язаннями оплати і ремонту самої церкви і території З вимоги церквам порахувати все майно аж до останньої срібляної ложечки із зазначенням ціни кожного церковного предмету. Перш, ніж знищити, треба було з церковного майна максимально вижати грошову вигоду. Наявність майна перевірялась щомісячно. У Протоколі від 13 травня 1922 р., підписаним зав.ліквідаційним відділом по відділенню Церкви від держави Стефановичем за присутності настоятеля храму о.Петра Тимофієва, диякона Йосифа Познякова, зам. церковного старости Е.Млодніченко, а також активістами громади Д.Жукова і В.Петрова зазначається, що крім вилучених за протоколом 28-29 травня 1922 р. церковних капіталів в сумі 3757 руб. Та притчових 22178 руб, які були вміщені на зберігання під відсотки в банк, все інше майно є в наявності і в касі старости є 28.345.000 рублів, зібраних парафіянами для потреб церкві.  Пізніше до кожного Окрадмінвідділа  НКВС надійшли креслення шаф, в яких мала в окремих шухлядах зберігатися детальна інформація про кожну церкву: з описом рухомого і нерухомого майна, характеристиками на священиків, церковних активістів: з відомостями про вік, соціальний стан, родину, із обов’язковою вказівкою адреси. І в кожній шухляді мала бути замальовка церковних «незгораемих кас», яку мали надати агенти НКВД по кожному району. Крім того, у період конфіскації майна в другій половині 20-х  були визначені церковні предмети для передачі в музей Слобідської України. За циркуляром НКВД  від 3 липня 1926 року з церковного майна Свято-Дмитрівської церкви були вилучені ікони, які мали за оцінкою експертів музейну цінність: ікона Смоленської Божої Матері Одигітрії, ікона св.Миколая, ікона Празники? (може, Святі), ікона св.Афанасія.  Смоленській Божій Матері, як відомо, у 1842 році був присвячений добудований до церкви 1808 р. приділ. Ікону вважали харківською святинею. Її знайшли неушкодженою на попелищі після пожежі, коли згоріла дерев’яна Дмитрівська церква у 1804 році.

З 1927 р. з харківських церков, зокрема, і Свято-Дмитрівської, планово почали знімати дзвони. Попередньо студентам Геодезичного інституту доручено було провести навчальну практику з вимірювання, картографії місцевості для безпечного зняття дзвонів. У 1928 р.  з харківських церков було знято дзвонів вагою на 20.755 кг і передано до Рудметалторгу з розцінками: лом червоної міді -700 крб; латуні -500; бронзи-700;сланця-275; цинка-275. А у 1930 р., коли вже Свято-Дмитрівську церкву віддали під клуб «Автодору», відповідальний секретар президії окружного Автодору Саламатов звернувся до Начальника адміністративного відділу Харківського Окрвиконкому т.Рябченко з проханням передати всі виручені з реалізації церковного майна б.Дмитрівської церкви гроші на переробку вказаної будівлі.

І тут важливо зазначити. Принцип більшовиків був – не діяти через інститути влади прямо. Всі вказівки щодо знищення Церкви йшли під грифом «таємно». Механізм був такий. Спочатку підписувалась угода про оренду з «двадцяткою» діючої парафії. Потім в цій же церкві утворювалась група прихильників іншої церковної орієнтації. Згодом скориставшись якоюсь формальною причиною угода із першою парафією розривалась і церква переходила в підпорядкування представникам іншої орієнтації. Все це супроводжувалось скандалами, криками, бійками. Особливо драматичним був момент, коли у старости забирали ключ і закривали церкву. Так,  у  1924 році влада розірвала угоду з «патріаршою» громадою Свято-Дмитрівської церкви і передала церкву «оновленцям» або «живістам», як називали тоді прихильників радикальних реформ у церковному житті.

Священиком парафії «оновленців» з 1924 р. у Свято-Дмитрівській церкві був о.Микола Івашкевич, згодом у 1926 р. його заступили призначений настоятелем храму Дмитрій Томашевський, священиком о.Петро Сукачов, дияконом Михайло Богословський. У 1927 році групою активістів «50-ки» був інспірований конфлікт між кліром і «оновленською» громадою, яка розділилася на прихильників і противників свого духівництва. І у 1929 р. парафіян залишилось 688. Хоч на 24.11.1926 числилося: чоловіків – 494; жінок – 690. За віком: 18-20 років – 220 осіб; 20-25 років – 165 осіб; 25-30 осіб – 200; 30-50 осіб – 220; 50 і старше – 380 осіб. Всього – 1184. З них неграмотних – 696, нижча освіта – 450, середня – 38. За анкетами – це переважно селяни, безробітні, інваліди, дуже малий відсоток службовців. Чому розбіглися? Причина, припускаю, могла бути тою, що більшість людей, які увійшли в списки, насправді парафіянами не були, а набиралися за наводкою НКВД. Принаймні в архіві є документи за 1925 р. з грифом «таємно», в яких рекомендується, щоби списки церковних громад «оновленців» кількісно перевищували «тихонівців». Аби не повертати «тихонівцям» церкви.

До речі, на початок ХХ століття у Свято-Дмитрівській парафії (друге благочиння) з духовного стану було 4 двори: з числом осіб: чол..-16, ж. – 14; військових – 27 дворів: 108 ч. – 102 ж.; статських – 41 двір:164 ч.-188 ж.; купців, міщан, цехових – 94: 379ч.-343 ж; селян -58 дворів: 232 ч.-221 ж.  Всього 1817 осіб. До складу парафії у 1900 році входили переважно міщани, ремісники і купці. Священики утримувались на відсотки з капіталу, внесеному у « Приказ суспільного нагляду» на вічні часи жертводавцями, переважно купцями, серед яких у 70-х роках заповідала 220 рублів сріблом купчиха Параскева Тамбовцева.

Відомо, що Катеринославську, на якій знаходиться церква, ще у 20-30-х роках 19 століття виглядала як село, більшість хат були під солом’яними дахами, з кількома камінними домами і серед них будинок аптекаря Г.Фідлера. І лише з серпня 1837 року, коли під час дощів в багнюці застрягла карета великої княгині Олени Павлівни, вулицю засипали землею, а впадини, з яких проступала вода, умостили фашинником. Під кінець 19 століття вулицю називали «харківським Бродвеєм». Це була найдовша в Харкові вулиця із найбільшою кількістю ресторацій, готелів, кондитерських, а також театриків, книжкових магазинів, фотоател’є і торгових центрів. Українські родини в більшості під час її перебудови перебиралися на Холодну гору, і там у селищах майстрували собі біленькі хатки з курочками і вишневими садочками. А Катеринославську заселяли заможніші люди, які переїжджали до Харкова з інших міст.

Виходячи з того, що «тихонівська» або «патріарша» громада, подаючи відповідні документи до 1927 року, зверталась до влади з мольбами повернули їхню церкву, схиляюсь до думки, що списки «живістської» парафії були таки фіктивними.  У 1929 р. самі «живісти» звернулись до влади з проханням перевести їхню парафію до Благовіщенської церкви через неможливість матеріально утримувати храм і здійснювати ремонтні роботи навколо нього. 30 листопада 1929 р. інспектору культів НКВД Кузнецову надійшло офіційне прохання прискорити передачу приміщення храму під клуб глухонімих. 25 грудня, на католицьке Різдво, на засіданні міліційної секції Окрвиконкому  ухвалили рішення про закриття десятьох церков у Харкові, зокрема Дмитрівської. 4 січня 1930 р. за постановою ВУЦВК від 21 грудня 1929 р. Свято-Дмитрівську церкву було закрито і передано під клуб «Автодор» (Друзів автомобілю та доброго шляху). Внутрішню, як висловлювались в НКВД, «раздєлку» церкви закінчили до 1937 року. Керамічною плиткою фасад облицювали вже у 1966 році. По війні церковне приміщення віддали під кінотеатр «Спорт» і довгий час в ньому розташовувався ДТСААФ (добровільне товариство сприяння армії і флоту).

Висновок з наведених у статті фактів на прикладі історії Свято-Дмитрівської церкви напрошується один: Церква Христова має вести людей до Христа і дбати про моральний стан  суспільства, не відриваючись від власних  національних традицій. Якщо  вона замість цього обслуговує інститути влади і віддає переваги матеріальному добробуту  – її трагедія неминуча, і з нею всього суспільства. Це дуже важливо пам’ятати, бо ці пороки – пияцтво, розпуста, хабарництво, зв’язки з криміналом нікуди не зникли  в сучасній православній Церкві. І ні Томос, ні які інші політичні преференції не врятують православну Церкву, особливо якщо вона і далі ментально, за своїм характером перебуватиме в лоні РПЦ.

Ольга Різниченко – Бондар

(Переглянуто 149 разів, 1 переглядів сьогодні)