Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Виступ на круглому столі «Андрей Шептицький: погляд церков та релігійних спільнот у світі»

Львівська Політехніка, 30 жовтня 2015 р.

Історична та ієрархічна відстань, що пролягла між нами й митрополитом Андреєм Шептицьким, загрожує можливою втратою відчуття особистого виміру його духовних шукань. А саме це відчуття є, може, найкоштовнішим заповітом митрополита нам, кому судилося жити в добу драматичних пошуків виходу з посткомуністичного Єгипту.

Монаші обіти графа Романа Шептицького у василіянському чині – вибір, велич і перспектива котрого відкривається в широкому контексті епохи чужих імперій, боротьба з якими провокувала переростання протестних настроїв у радикальні політичні рухи, що їхню небезпеку вже зауважили папи Пій ІХ і Лев ХІІІ. Болючий досвід минулих конфліктів, що руйнували Річ Посполиту, сполучається в полонізованих родинах нащадків руської шляхти з тривожним поглядом у майбутнє. Ці настрої приводять Володимира Антоновича, Тадея Рильського, В’ячеслава Липинського до українофільства, роблять Антоновича основоположником нової історичної школи, в якій сформується Михайло Грушевський, а Липинського – батьком модерного українського націоналізму.

Звернімо увагу: Роман Шептицький вступить у новіціят після подорожі в Російську імперію, де зустрінеться з Антоновичем, та по тому, як він дістане благословення на василіянські обіти під час приватної аудієнції в папи Лева ХІІІ, автора енцикліки «Quod apostolici muneris» (1878), де комунізм названо «руйнівною чумою, яка, торкнувшись кісткового мозку людського суспільства, може привести його до краху». Глибока особиста побожність спонукає Шептицького до мужньої відповіді на виклики часу, а мудра передбачливість формує стратегію особистого пошуку, що нею митрополит Андрей щедро ділитиметься зі своєю паствою: відкриття здорової ідентичности, де гармонійно сполучатиметься релігійний та етнокультурний чинник.

Вихований західною християнською культурою, Шептицький протягом усього архипастирського служіння здійснює обережну й послідовну інкультурацію східних, візантійсько-українських традицій богослужбового обряду, монашої аскези, сакрального мистецтва в католицьке церковне життя. При цьому його не зупиняє та не розчаровує ані зустріч із брутальною експансією ідеології одержавленого православ’я в Галичину під час російської окупації, ні «сокальський кордон» і спроби протиставлення греко-католицькому обрядові «неоунії», ні релікти москвофільства, «Тилявська схизма» та виведення лемківських громад в окрему апостольську адміністратуру. Знов і знов він говорить про реальну перспективу повернення втраченої єдности двох частин неподільного Христового Тіла. Говорить не риторичними стереотипами, а власним чином. Так колишніх гонителів УГКЦ митрополита Антонія Храповицького і архиєпископа Євлогія Георгієвського, змушених тікати з Росії, він ласкаво приймає у Львові й боронить перед польською владою.

Перешкодою для відновлення єдности Шептицький бачив ушкодження ідентичности Київської Церкви. У вітальному листі владиці Іларіонові Огієнку 21 жовтня 1941 р. з нагоди його хіротонії митрополит бажав нововисвяченому архиєреєві відновити «віру св. Володимира і митрополита Іларіона» і очистити Українську Православну Церкву від нетерпимости і самозамкнености, накинених ззовні в синодальні часи.

 Для Православної Церкви в міжвоєнній Польщі надзвичайно важливою була рішуча позиція греко-католицького митрополита стосовно ревіндикації, здійсненої у 1937-1938 силами польського корпусу охорони прикордоння на Холмщині й Підляшші. Шептицький звинуватив польську владу в тому, що вона завдала нищенням православних церков «моральний удар самій ідеї з’єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці». Він пише зі співчуттям : «Ми болюче мусимо відчувати всі терпіння наших братів, а антихристиянські поступки мусимо напятнувати. Нищення церков у місцевостях, де церква потрібна народові, заборона відправи церковних Богослужень і карання за молитву — мусимо вважати за факти релігійного переслідування… Для переслідуваних, так як і для нас, є потіхою, що Бог справедливий дивиться з неба на наші терпіння. Доля народів у Божих руках. Бог зможе з терпінь бідного народу випровадити правдиве тривале добро для нього, славу та перемогу для Святої Вселенської Церкви».

Шептицький прагне подолати одну з найнебезпечніших недуг східного християнства – провінційні комплекси, марґінальність. Цьому сприяють видавничі й культурно-освітні проєкти, богословські та освітні ініціятиви, направлення студентів на зарубіжні студії. І ці ініціятиви не обмежуться греко-католицькою громадою. Прикметно, що при заснуванні Львівської богословської академії 1928 р. їй визначається стати «підвалиною духового відродження нашого народу та … сповнення великої грядучої місії … на Українській Землі та серед народів Східньої Европи».

Безпосередньо українській православній спільноті були адресовані два відомі послання: до православних архиєреїв в Україні і на українських землях (30 грудня 1941 р.) та до української віруючої інтеліґенції (3 березня 1942 р.). Шептицький пише про творення єдности православної та греко-католицької церков як величну мету, яка вимагає доброї волі обох сторін, молитви, взаємної поступливости, зближення і пізнання один одного. «Треба, щоб ми з обох сторін були готові до потрібних до нього уступок. Коли Євангеліє обов’язує нас відрікатися себе самих до того ступеня, що маємо класти й душу, то тим більше мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє». Шептицький запевняє, що єднання не вимагатиме відмови ані від власного обряду, ні від місцевих звичаїв, і дає взірець поступливости, запевняючи, що не був би сам митрополитом об’єднаної Церкви. В разі відновлення єдности з Римом «Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу національну пам’ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіми віруючими християнами цілого світу» – пише митрополит.

Шкода тільки, що ці послання досі лишаються не почутими й чекають на реакцію адресатів. Адресатів, котрі нині опиняються перед новими суворими викликами й мусять обирати, з ким вони: з цинічними визискувачами псевдоправославної демагогії, поставленої на послуги кремлівським яструбам, чи з мудрими старцями з Ватикану та Фанару, папою Франциском і патріярхом Варфоломеєм, солідарними в турботі про відновлення легковажно втраченої єдности?

(Переглянуто 360 разів, 1 переглядів сьогодні)