Доповідь Вадима Приходченка на урочистій академії до 75-ліття Харківсько-Полтавської єпархії

Митрополит УАПЦ Феофіл (Булдовський) народився 6 липня 1865 року в селі Василівка Хорольського району Полтавської області. у родині сільського священика Його батько Іван Булдовський був сільським священиком. Мати Клавдія Григоровна – з родини небагатих полтавських дворян Райченків.

Початкову освіту Феофіл одержав від батька. Він навчив його читати і писати. Коли ж дитині виповнилось вісім років, батько віддав його до підготовчого класу Духовного повітового училища в Лубнах.

На Лівобережній Україні  Полтавська єпархія мала найбільше чоловічих духовних навчальних закладів і ділилася на 15 повітів, а повіт — на благочиння, загальна кількість яких досягала 86.

1880 р. по закінченні Лубенського повітового училища Феофіл Булдовський перейшов у Духовну семінарію Полтави. Скінчив він її 1886 року в першій шестірці, одержавши звання студента семінарії.

Закінчивши 1886 року семінарію, у вересні цього ж року він був призначений на посаду вчителя народно-земської школи і диригента церковного хору в «гоголівську» Василівку.

Цього ж 1886 року Феофіл Булдовський одружився з дочкою місцевого  лікаря Олександрою Єрофіївною. 

Наступного 1887 року Феофіл  був висвячений єпископом Полтавським Іларіоном у сан священика і призначений настоятелем Миколаївської церкви містечка Маячки Кобеляцького повіту.

Того ж 1887 року в родині о. Феофіла і Олександри Єрофіївни Булдовських народився первісток, син Олександр. Згодом він стане визначним біологом, дослідником флори Тихого океану. Олександра Булдовського, як і його молодших братів Віталія (1889 р. нар.) і Олексія (1891 р. нар.), у майбутньому священиків, після більшовицького перевороту стратить радянська влада. Виживе у часи репресій наймолодша, Олена (1892 р. нар.). Вона до останнього арешту батька 1943 року буде поряд із ним.

За чотирнадцять років служіння священиком у Маячках за ініціятивою і під керівництвом протоієрея Феофіла  були збудовані й відкриті дві церковно-парафіяльні школи: одна школа грамоти на хуторі Водолага і одна в м. Маячки. У цій останній за ініціятивою засновника відкрились народна читальня з туманними картинками і чарівним ліхтарем, бібліотека при читальні й крім того, чайна. Чудова школа в Маячках, побудована в українському стилі, була розрахована на сто двадцять дітей. Також о. Феофіл організував у Маячках церковно-просвітницьке братство, яке мало за завдання обслуговувати школи, щоб у них було все необхідне для занять і утримувався церковно-парафіяльний хор. Були споруджені два будинки для церковного причету.

Єпископ Полтавський і Переяславський Іларіон високо оцінив неабиякі досягнення молодого священика. 20 травня 1901 року протоієрей Феофіл отримує від нього нове призначення до м. Полтави на посаду настоятеля цвинтарної церкви.

Під час перебування в Полтаві протоієрей Феофіл продовжує  працювати як законовчитель і педагог у багатьох навчальних закладах: міських школах, жіночих церковно-парафіяльних, недільних і реальних. Згодом він призначається інспектором класів у Маріїнській жіночій гімназії, в Олександрівському реальному училищі, у школі для сліпих дівчаток, а з 1910 року –  у Полтавській духовній семінарії.

Антиімперські настрої на Полтавщині початку ХХ століття значно посилилися і втілювалися в досить оригінальних формах. За спогадами редактора «Полтавских губернских ведомостей» Д.А. Іваненка, під час англо-бурської війни 1899-1902 рр. вся Полтавщина була охоплена щирим співчуттям до бурів, які доблесно і мужньо протистояли англійським імперіалістам.

Навесні 1902 року в Полтавській духовній семінарії відбулися заворушення, активними учасниками яких стали запідозрені в причетності до Революційної Української партії вихованці старших класів, серед них  Симон Петлюра.

Слід зазначити, що о. Феофіл  був з родиною Петлюр у добрих, приятельських стосунках. Симон Петлюра доводився дядьком майбутньому патріярхові Мстиславу. Його ж, за словами самого Патріярха, охрестив у цвинтарній церкві о. Феофіл і нарік Степаном.

4 травня 1917 року протоієрей Феофіл був обраний членом Єпархіяльної Церковної Ради при єпископі .

Програму українізації церковного життя Феофіл Булдовський запропонував на Полтавському єпархіальному з’їзді, який проходив 3-8 травня 1917 року.

У доповіді протоієрея Феофіла Булдовського «Про українізацію церкви» підкреслювалося, що «Церква тоді тільки може наближатися до ідеалу християнського життя, коли вона спирається на національний ґрунт». Тому українізація церкви — насущна потреба вільної України.

Влітку 1917 року протоієрея Феофіла спіткала перша родинна трагедія. У Харкові більшовики вбили його середнього сина Віталія, який був настоятелем Успенського храму.

У 1920 році сам о. Феофіл Булдовський майже півроку пробув у катівнях особливого відділу  (ЧК) Південно-Західного фронту.

Сам же Феофіл Булдовський на питання слідчого МГБ про свої арешти 1920 року у листопаді 1943 року відповідав так: «Перший раз був арештований за мою пропозицію помолитися із ув’язненими, які особим відділом південно-західного фронту були поміщені в теплому храмі Полтавського монастиря. Другий раз був арештований органами ЧК, і мені було представлено звинувачення як голові Консисторії в тому, що я нібито видав з єпархіяльної каси грошову суму 100.000 рублів для повстанців».

Тим часом, можливо, під ударами долі (загибель сина, арешти чоловіка), не витримує серце Олександри Єрофіївни, дружини о. Феофіла. Вана помирає на початку 1921 року.

Отримавши від патріяршого екзарха Михаїла (Єрмакова) згоду на архиєрейську хіротонію протоієрея Феофіла, єпископ Григорій (Лісовський) у Полтавському кафедральному Успенському соборі разом із своїм вікарієм єпископом Золотоніським Петром (Киреєвим) та єпископом Черкаським Миколаєм (Браїловським) рукоположив о. Феофіла Булдовського в сан єпископа з призначенням на кафедру єпископа Лубенського і Миргородського, вікарія Полтавської єпархії. 

У вересні 1924 р. єпископ Феофіл з делегацією вирушив до патріярха Тихона, за наказом архієпископа Григорія (Лісовського). Основним питанням, на яке делегація прагнула дістати відповідь у Москві, було ставлення Тихона до автокефалії Української Церкви. Результати відвідування яскраво подає, за спогадами сучасників та зі слів самого єпископа Феофіла, митрополит Феодосій (Процюк): «Коли він [Булдовський – В.П.] особливо завзято доводив Патріярху необхідність автокефалії… Тихон… взяв Феофіла за бороду і, потягнувши до себе, сказав: “Та ти – гайдамака!” і делегація повернулася до Полтави ні з чим».

В умовах страшного терору, розколів єпископ Феофіл робить відчайдушну спробу врятувати церкву утворенням Соборно-Єпископської церкви, за офіційною назвою «Українська Православна Автокефальна Церква з канонічною приємственною ієрархією».  Відбулося  засідання собору православних єпископів у Мгарському монастирі біля Лубен на Полтавщині.

Сесію Собора відкрив єпископ Феофіл 4 червня 1924 року о 10-й годині в Троїцькому соборі.

6 жовтня 1927 року на 1-ій сесії Собору Єпископів у Харкові Феофіл Булдовський одержав сан архиєпископа і був обраний головою президії Собору Єпископів України. У його підпорядкуванні в Харкові було три храми – Мироносицький, Іоано-Усікновенський та у Липовому Гаю.

22 квітня 1929 року єпископи провели великий з’їзд у Дніпропетровську, де закріпили об’єднання парафій Полтавщини та Донеччини, а архиєпископа Феофіла піднесли у сан Митрополита всієї України. Тоді ж він, імовірно, перевозить до Харкова, до кафедральної Мироносицької церкви, мощі св. Афанасія чудотворця (сучасне місце знаходження — Благовіщенський кафедральний собор РПЦ, м. Харків).

Справжній «войовничий» курс на закриття храмів розпочався у 1930-1932 роках, коли було закрито значну кількість парафій Соборно-єпископської церкви. У 1930-1936 роках місцеві газети та справи відділів культів рясніли заявами загнаних у глухий кут священнослужителів про зречення віри і сану. Після цього вони обіймали посади бухгалтерів, касирів, агрономів, завгоспів, чорноробів і навіть завідувачів більярдною.

Доля митрополита Феофіла склалася так, що до 1933 року він жив у Лубнах, а згодом переїхав до Луганська. В цей час антирелігійна кампанія набувала обертів. Залишалося все менше парафій і це відчутно відбилось на фінансовому становищі Церкви. У вересні  1935 року митрополит звертається до церковної ради уцілілого Воскресенського храму в Луганську з проханням видати кошти або хоча б свічки, щоб розрахуватись за помешкання. Проте у жовтні й цю церкву закрили.  Митрополит повертається до Харкова, де правив до 1937 року, поки не закрили останню діючу Іоанно-Усікновенську або цвинтарну церкву, де настоятелем був його син Олексій. У квітні протоієрея Олексія заарештували й у вересні розстріляли. А в листопаді у Владивостоці був розстріляний старший син владики Олександр, відомий учений-океанолог, ім’ям якого названий вид молюсків «Аніма Булдовського»

Повернувшись 1937 року до Луганська, митрополит Феофіл був там правлячим архієреєм до середини 1939 року, намагаючись врятувати становище УПАЦ. Утім дні Церкви таки були полічені. Одним з останніх розпоряджень архиєрея було прийняття у квітні 1937 року під свою духовну опіку віруючих закритої Кирило-Мефодіївської церкви на хуторі Сорокіному й призначення туди священика, якого, однак, одразу заарештували і стратили.

Втративши останні парафії в Луганську у 1939 році, митрополит Феофіл переїхав до Харкова і, оселившись на Основі, переплітав до війни книги для шкільної бібліотеки, ймовірно, підпільно відправляючи богослужіння.

Зміни в церковному житті Харкова почалися вже з кінця жовтня 1941 року. 24 жовтня опівдні німці без бою увійшли в місто. У перші дні листопада на запрошення обербургомістра Харкова Олексія Івановича Крамаренка міську управу відвідав митрополит Феофіл Булдовський. Йому було запропоновано  взяти  участь у відродженні церковного життя в Харкові. Після цього візиту митрополит Феофіл почав налагоджувати різні ділянки церковного життя: давати благословення на відкриття церков, приймати і призначати на парафії священиків.

Митрополит Феофіл уклав відозву «До всіх вірних дітей Святої Православної Церкви на Вкраїні», де, зокрема, говорилося:

«Перебуваючи більше 20 років під утиском безвірників, віруюча людність України мимоволі шукала різних шляхів для можливого церковного життя, і через те поділялась на різні течії і замість того, щоб з’єднавшись, гуртом боротися з безвірниками, люди почали між собою ворогувати, змагатись, один одного ганьбити. Цим скористались безвірники і все більше давили й утискували церкву: виганяли церковні громади, засилали панотців, руйнували церковні будівлі, щоб зовсім знищити святу віру в нашій землі.

Покиньмо зараз всі наші поділення, всі змагання і всі сварки. Всі ми за 24 роки дуже настраждались – багато наших пастирів і мирян загинуло, багато пролито невинної і братської крові… Ці жертви, ця невинна кров викупила всі наші помилки, які мимоволі були у нас. Милосердний Христос Господь, що допоміг нам визволитися з кайданів безвірників, Своєю всеоб’ємлючою і всемогутньою благодаттю нехай покриє всі наші помилки, всі недоліки й збере всіх нас во єдину Святу Православну Автокефальну Апостольську Церкву.

До єднання кличу вас, мої любі многострадальні дітки Єдиної Православної Христової Отари, в якій Єдиний Пастир Христос, Йому слава й держава на віки вічні. Амінь».

Цю відозву було надруковано на машинці, розмножено, а в листопаді-грудні розповсюджено в Харкові. Феофіл Булдовський іменувався в цей час митрополитом Харківським і Охтирським. Від січня 1942 року адресатами цієї відозви були настоятелі українських православних церков і всі віряни Полтавської єпархії. Узявши останню під своє керівництво, Феофіл віднині іменувався митрополитом Харківським і Полтавським.

На середину 1943 року влада УАПЦ поширилася на Харківську, частково – на Полтавську, Луганську, Юзівську (суч. Донецьку), Курську і Воронезьку області, де діяло понад 400 парафіяльних церков. Лише в Харкові їх було на той час 18.

1 лютого 1942 року о 1 годині дня в храмі Покровського монастиря вперше в Харкові відбулася панахида за спокій душ 300 юних лицарів, старшин і козаків Української Армії, полеглих у боротьбі з більшовизмом під Крутами. У травні 1942 року владика правив панахиди за Симоном Петлюрою та Євгеном Коновальцем, а в червні прочитав на основі фото-документальної виставки в єпархіяльному управлінні лекцію про злочини комуністичного режиму проти української Церкви. Після цього владику Феофіла викликали до гестапо і суворо застерегли щодо небажаности його участі у національно-патріотичних заходах.

Як відомо, у другій половині лютого 1942 року в Пінську відбулося організаційне становлення УАПЦ. Від літа 1942 року розпочалося листування між єпископом Мстиславом і владикою Феофілом. 24 липня 1942 р. єпископ Мстислав приїхав з місійним візитом до Харкова.  Під час зустрічі він розповів, що автокефалія української православної церкви має благословення Вселенського Константинопольського патріярха, передане через митрополита Варшавського і всієї Польщі Діонісія. Це означало, що українська Церква більше не залежала від формального визнання з боку Сергія, митрополита Московського. Мстислав запропонував Єпархіяльному управлінню на чолі з митрополитом Феофілом підписати протокол про приєднання Харківської єпархії до адміністратури архиєпископа Полікарпа. 27 липня 1942 р. протокол про входження парафій на теренах Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, підпорядкованих Високопреосвященнішому владиці Феофілу, до складу Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з адміністратором архієпископом Полікарпом, був підписаний.

Зберігся останній прижиттевий опис владики: «Митрополитові вже сьогодні 78 років, він сивий, як голуб, на рамена спадає волосся, така сама в нього патріярхальна борода, ясні голубі очі, високе чоло, пропорційно подовгасте обличчя надає цілій, середнього росту постаті якусь одухотворену доброту апостола. Одягнений в оксамитну, чорну рясу, з-під якої на шиї та рукавах виглядає вишивана полтавським взором українська сорочка».

У лютому 1943 року Харків з боями вперше взяла Червона Армія. До митрополита Феофіла  завітали енкаведисти  із запитаннями… Вибиті німцями з міста, радянські війська повернулися в серпні 1943 р. Почалися репресії.

За рішенням військового прокурора військ НКВС УРСР полковника Семашка від 12 листопада 1943 року начальнику відділення Управління НКДБ УРСР старшому лейтенанту держбезпеки Богданову було видано постанову на арешт митрополита Феофіла. 14 листопада митрополита Феофіла Булдовського було доправлено до внутрішньої тюрми на Раднаркомівській вулиці. 18 листопада почалися допити, які провадили в листопаді щочетвертого дня, а від 10 грудня – щоденно. Допити тривали зазвичай від 10. 00 до 16. 00. У грудні через те, мабуть, що владиці ставало все гірше, допити переривали і поновлювали за декілька годин, іноді пізно ввечері. Останній допит датовано 14 грудня 1943 року. У ці дні, вірогідно, владику в тяжкому стані поклали до лазарету Внутрішньої тюрми. 23 січня 1944 року фельдшер і черговий помічник начальника Внутрішньої тюрми  склали акт про смерть митрополита Феофіла Булдовського.

У 1997 році в межах виконання Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій України від 17 квітня 1991 року» на клопотання нашої єпархії архівну кримінальну справу №021966 Ф. І. Булдовського було переглянуто і зроблено такий висновок:«Визнати: Булдовського Ф. І. обґрунтовано звинуваченим за ст. 54-1 «А» КК УРСР і таким, що не підлягає реабілітації. Заступник прокурора по Харківській області, старший радник юстиції Михайлов 20 лютого 1997 року». Адміністрація Президента Леоніда Кучми виявилася не готовою повернути несправедливо репресованому владиці чесне ім’я…

 

 

(Переглянуто 124 разів, 1 переглядів сьогодні)