Ольга Різниченко

Порфира в імені.

 Під покровом св. Порфирія Газького (народився в місті СолуньГреція — помер 420 в м.Газа, Палестина) 11 березня 2019 року розпочався Великий піст.

«Порфирій» з грецької перекладається – «багряний». Порфіра – одяг священників пурпурного кольору, мантія високого духовного сану чи царственних осіб. Звідси – порфірородний, тобто «царського походження».

Знущаючись на Ісусом Христом, Його одягли в багряницю і терновий вінець. «І вийшов Ісус у вінку терновім та в багряниці. І сказав їм Пилат: «Ось чоловік!» Та скоро побачили його первосвященики та слуги, закричали: «Розіпни! Розіпни!» (Ін. 1-11).

Здається, людей з ім’ям Порфирій рятує від життєвих негараздів, хвороб і страждань хіба сильна віра у Христа і ревна молитва.

От же, як було зі св. Порфирієм? Він, оселившись в Йорданській пустелі, тяжко захворів. Рак печінки. Такий нестерпний біль був, що він часто втрачав свідомість. Та попри страждання, вирушив таки з пустелі до святих місць в Єрусалим. Біля підніжжя Голготи, знесилений, впав у забуття. І тут у спасительному сновидінні явився йому Господь з настановою. Прокинувшись, св. Порфирій відчув себе повністю зціленим і здоровим. А невдовзі Патріярх Єрусалимський висвятив його у сан пресвітера і призначив хранителем Чесного Древа Хреста Господнього, про що йому сказав Господь у сні. Тож, як бачимо, Бог врятував св. Порфирія через його сильну віру і готовність виконувати стосовно себе Божий задум.

Порфирій Газький

Головне, чим уславився св. Порфирій, – це перетворення за 25 років єпископського служіння велелюдного палестинського міста Газа з майже повністю агресивно поганського на мирне християнське. Він і помер в Газі 420 року. І там же, в одному з найдавніших храмів, розташованому у стародавньому кварталі міста Зейтун, похований.

Інакшу долю мав знаменитий грецький філософ теж на ім’я Порфирій (232-бл.305). Учень і видавець творів свого вчителя Плотіна. Автор його біографії, розлогих коментарів до поем Гомера, багатьох творів з риторики, астрономії, математики, історії, гармоніки.

53649991_418887935532187_3704549755410448384_n

Та найбільш резонансним в історії вважається його трактат з 15 книг «Проти християн», написаний близько 300 року. у передчутті тотальних антихристиянських гонінь і різні християн в Римі. Цей його трактат був пізніше 448 року спалений. І судити про нього можна хіба з цитат, які наводились у полемічних до нього творах християнських богословів і філософів.

Цікаво, що й перша поема нашого Порфирія, незлого українського поета, (я маю на увазі Порфирія Кореницького (1816-1854), – перша поема «Куряж», сатира на побут монахів Курязького монастиря, яка ходила в списках, була втрачена, як і більшість написаних ним творів. Його, сина священика, виключили за «пасквілі» на духовних осіб з семінарії. Він якийсь час поневірявся, а потім таки вирішив одружитися та й висвятився на диякона. Але ні шлюб, ні церковна служба явно не були його покликанням. «Козак Порфір» силою обставин зробився дияконом Порфирієм Кореницьким, перейшов в “духовноє званіє і зверх того – в панське село і в прийми до тестя”, – писав він у листі до видавця альманаху «Сніп» Олександра Корсуна, – «Тільки весело становиться, як згадаєш що-небудь із козацької жизні розказати не вмію; скажу тільки, що для мене козацька жизнь була світла, як весінній день, а ся, Дяконська, як чорна ніч та ще й з грозою. Пропав я, як руда миш, на білім світі”. І дійсно, судячи з листів до О. Корсуна, єдиною відрадою для нього було письменство. Ставився він до своїх творів зворушливо, називав їх своїми «дітьоночками».

53860922_2071578402933773_2720490151380779008_n

Але всі вони – оповідання, байки, поеми, крім надрукованих в альманахах «Сніп» (1841) та «Ластівка»(1841) – були втрачені, надіслані в одному рукописному варіанті О. Корсуну. За свідченням священика Мартиновича, який вчився з ним в семінарії, Порфирій Кореницький останні роки страшенно пиячив. Про це можна судити і з його майже натуралістичної поеми «Вечорниці» (1841): «Парубоцтво ж п’є горілку, і глитає так вишнівку, мов собака сирівець”. Кінець-кінцем сам наш нещасний Порфирій, як бездомний собака, замерз п’яний десь за Харковом в лютому 1854 року.

В іншого Порфирія із прізвищам Мартинович, як у друга Кореницького, теж доля була не з солодких. Народився 2 лютого 1856 і помер 15 грудня 1933 від голоду. Один з кращих українських етнографів ХХ століття, дослідник кобзарства і талановитий художник.

55492981_308865479823919_7669723366202277888_n

Він про своє дитинство згадував, що ніби «діди-запорожці», які часто бували в них вдома у шістдесяті роки, чарівними піснями й казками його, маленького хлопчика, заворожили і настановили стати слід за ними і його батьком «устівником» – збирачем і хранителем Вустинських книг. У це своє призначення він свято повірив і воно допомагало йому долати часом нестерпні життєві обставини. Хоч, з іншого боку, його одержимість «вустинською» темою справляла часто і на науковців враження божевільної людини: «Вражіння божевільности в ньому справляє власне незвичайно вузький кругогляд, в якім він обертається разом зі своїм етнографічним багажем» – з листа В. Харкова до Климентія Квітки. Хоч був Порфирій Мартинович людиною знаною і авторитетною, життя його було дуже важким і доля трагічною. Порфирій Мартинович помер 15 грудня 1933 року від голоду в своїй рідній хаті у Краснограді на Слобожанщині, до останнього роздаючи свій академічний гонорар односельцям.

Ось така вона, контраверсійна порфира в імені.

(Переглянуто 52 разів, 1 переглядів сьогодні)