Якщо мета позначена Божим благословенням – ніякі перешкоди не завадять. Судіть самі. Були в нас такі плани. Ще десь посеред грудня, точніше перед католицьким Різдвом домовились із Ядвигою, що разом із журналістами «Голосу України» Людмилою Коханець і Олександром Клименком зустрінемось в міжріччі у батальйоні «Кривбас». Я писала колись у пості про Ядвигу – восени вона у Пісках під час артобстрілу здійснювала охорону нашої волонтерської групи. Під час ротації воює в ПС, а взагалі служить у «Кривбасі». Батальйон її зараз тримає другу лінію фронту. Власне, резонансна перевірка ахметівських гумконвоїв – справа їхніх рук. На блокпостах батальйону великими літерами напис: «Кривбас» мзду не бере.

Взагалі, друга лінія фронту – це блокпости стокілометрової зони від місця бойових дій. У тутешніх селах віщають сепаратистські радіо і телеканали. Чому? – це питання до посадових осіб у Києві, відповідальних за інформаційну безпеку держави. Досі села на цій лінії відвідують перевдягнені у бандерівські (синонім-українські) строї, із нашими шевронами проросійські диверсійні групи – грабують і збиткують з місцевих мешканців. Коли «Кривбас» зайняв приміщення в одному з великих сіл – люди тиждень не виходили з хат, перелякані, що «бандерівці» їх, як гусей, переріжуть. Коли ж у крамниці почули і побачили, що є не тільки бандерівці, але й бандерівки, і вони вільно володіють російською – ризикнули спитати… І з того моменту посьогодні найбільше, чого бояться в селі, що бандерівці їх покинуть, передислокуються в інше місце. Бо трохи не щодня прибувають делегації з інших населених пунктів і вимагають, щоб бандерівці їх теж захистили від бандитів.

Тож головне прохання від Ядвиги було – бійці дуже хочуть читати. І не якусь поруху. Цікавлять найновіші духовні й історіософські трактовки феномену України, особливо поняття «соборність», праці з історії Визвольних Змагань, ідеології українського націоналізму, хочуть по-новому перечитати класику і побільше творів сучасної української літератури. Бо і самим треба знати, і людям роз’яснювати: хто ми, звідки пішли, чого хочемо. Треба, кажуть, кашу в головах, окупованих московською пропагандою, на наш український раціон переводити. Бо от їдуть люди за пенсіями з Донецьку, перетинають наші блокпости, дякують: «Ви наші захисники!». Їх хлопці питають: «Що ж ви сепаратистів терпите?» А ті у відповідь: « Так це ж асвабадитєлі!» Отакий моральний, інтелектуальний інфантилізм, небажання самому відповідати за власну долю – це не з вчора і не з сьогодні їхня проблема. Діагноз цієї хвороби – без коріння і внутрішня пустота (перекотиполе). За словами «кривбасівців» – люди, яким байдуже, чи під Україною бути, чи під сепарами, мають прописку донецьку, а місце народження зазвичай – російське. Хоч, кажуть хлопці, у глибинці на Дніпропетровщині, провели експеримент і запитали в людей: як би вони прореагували на ДНР – прийшли б до них з прапорами. Одностайно відповіли: «На тих би їхніх прапорогончірках і повісили». Бо там ще передання зберігаються, хто з якого роду, як за козацькими звичаями було. Там споконвіку тутешні.

Тож як ви зрозуміли, у «Кривбас» із книжками нам треба було потрапити обов’язково. Однак без корективів у планах, принаймні хто зі мною водиться, в курсі, зазвичай не обходиться. Потелефонувала Віра Савченко, сестра Надії. З нею ще десь за місяць говорили про можливість доправити її до Пісків. Я її спрямувала на прес-службу ДУКу. Але щось там не заладилося і Віра, коли вже в нас був сформований маршрут, висловила бажання їхати з нами, щоб з «Кривбасу» доправити її на першу лінію фронту. Справою честі було для Віри передати кіборгам в Аеропорт послання від сестри. Наша героїчна літунка, викрадена кремлівським тираном, і кіборги донецького аеропорту – живі символи останнього змагу проти реально неказкового дракона, який зі свого московського лігва шантажує ядерною вогняною пащею світ.

Тепер, після того, як внесені корективи у маршрут, розповім про перешкоди, які не забарилися. Пам’ятаєте гоголівське: «Рідко яка птаха долетить до середини Дніпра…» Мало хто з водіїв-волонтерів не згадував цього шкільного уривку по дорозі до Щастя, починаючи десь на виїзді із Куп’янська. Проїхати по глибоким вибоїнам і тріщинам, яких там значно більше, ніж самої дороги, і щоб авто залишилось цілим – це велика удача! І до останньої поїздки, коли треба було перевезти коленвал для зламаного окопного трактора, під щастинський міст, удача не полишала Вадима Приходченка, голову нашого Крайового Братства Андрія Первозванного. І тут… щось у нутрощах джипу застукотіло. Діагноз на СТО невтішний – лопнула пружина. І вирок – неїздівна машина.

Що робити? Ну подумали: перевантажимо допомогу на джип Віри, як приїдуть, і вперед. Вони з Олегом, її охоронцем (захисником Савур-могили) мали приїхати 29-го увечері і близько четвертої ранку разом виїхати в АТО. Але все нема й нема. Лише під ранок 30-го добрались. Побиті фари, пом’ятий бампер, витекле масло… Ну пам’ятаєте погодку? Білий сніг і чорна ніч. Одним словом, їхній джип теж треба було реанімувати.

Взагалі, зранку 30-го по теліку показують – колапс. Машини під сніговими завалами. Дороги- не розгрібеш. А народ що? Народ на кухнях олів’є ріже. Який дурінь з дому ніс висуне? Тому чесно, я би Дімі і Римі, які погодились з нами їхати: зранку відрили з-під снігу свій бус і розгребли на Немишлі (приватний сектор у Харкові) півтора кілометри з-під снігу дорогу – пам’ятник поставила. Ми, до речі, до цього моменту взагалі про існування один одного не знали. Вони підприємці, друзі Вадима Литвиненка, у якого швейний цех у дворі нашої Свято-Дмитрівської церкви. Він нещодавно відшив тисячну жилетку і куртку, в них 92-га бригада сьогодні піддіта. Так от вони, Діма і Рима, знайомі Вадима Литовченка, – ті, котрі погодились на новорічний екстрім. Напередодні в районі Красноармійську йшов дощ. І ми вночі, звернувши з траси і шукаючи «Кривбас», на колесах ковзали по широкому вкритому льодом степу. І «Кривбас» нас знайшов. І ми невдовзі вже обнімались із своїми побратимами – Людмилою Коханець і Олександром Клименком. Вітались із Ядвигою, знайомились із комбатом Ігорем Андрійовичем, інтелігентом із дуже проникливим поглядом, офіцерами і добровольцями, які навіть занавіски на кухні випрали, дізнавшись, що у них в гостях буде Віра, сестра Наді.

А тепер ще трохи про книжки і подарунки. Почувши, що хлопцям, крім планшетів, рацій, шкарпеток і генераторів потрібні ще книжки, попросила, щоб Віра Савченко у Києві зайшла до моїх одно партійців у Конгрес Українських Націоналістів і вони спакували для «Кривбасу» декілька величеньких коробок із літературою, працями Степана Бандери, Ярослава Стецька, Дмитра Донцова, Степана Ленкавського, сучасною ідеологічною літературою з теорії і практики українського націоналізму. І Дідуха з Конгресу Віра у батальйон доправила. Тепер він у їдальні батальйону разом з бійцями Різдво відзначатиме. Також книжки сучасних українських письменників, зарубіжну літературу, Кобзар і навіть зібрання творів Панаса Мирного, фентезі і детективи зібрала не тільки чудова поетка, а ще дуже відповідальна людина з Києво-Могилянської Академії Світлана Богдан. Ще раніше отримали ми 40 кг новорічних подарунків і найновіших видань – Сергія Жадана, Оксани Забужко, майже всі історичні бестселери Василя Шкляра, Андрія Кокотюхи від дослідниці української шляхти 16 століття пані Наталі Старченко, яка згуртувала в Києві людей академічного середовища допомагати нашим захисникам. Молодіжний Націоналістичний Конгрес, крім книжок, передали ще плакати до 200-річчя Кобзаря. У кожний пакет з подарунками вклала також альбоми свого улюбленого фотохудожника Юрка Ворошилова «Слобідська Україна». І звісно ж як найдорожчу реліквію прийняв комбат книги   з історії Христової Церкви, збірки проповідей і послань з автографом доктора філологічних наук, професора і,головне, архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка). Усі книги одразу «розмели» читати. Ядвига ( воює з благословення свого панотця криворізького костелу) одразу під подушку – книги владики Ігоря. Андрій-доброволець з Хмельниччини підійшов подякувати, що вони родиною вголос читають романи Шкляра, тільки не мали «Залишенця» і от тепер він сам прочитає і буде їм переказувати. А Сашко зі Львову, притиснувши до серця двотомник Ярослава Стецька, дякує, кажучи, що по всій Україні шукав це видання. Правда, комбат вже дав розпорядження зробити на всі книжки картотеку – започатковують бібліотеку батальйону.

З «Кривбасу» вдень 31 січня добрались до Пісків. Як завжди в розташування ДУКу з Карлівки нас доправили бійці «Дніпра-1». Передали кіборгам з Аеропорту альпійське спорядження (його знайшла і профінансувала пані Леся Довга). І нарешті через Барса, сподіваюсь, до Командира дійшов потужний планшет – давненько переданий подарунок Дениса з Києва. І це звісно не враховуючи всякої всячини і особливо яблучок з улюбленого краю мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди – із саду його Божественних Пісень – Паніванівки-Сковородинівки.

Друзі! До чого я все це розповідаю? Знаєте, гадаю, наші люди, не тільки бійці, всі ми, навіть іноді не усвідомлюючи цього, спраглі за своїм. За своїм стилем і мовою в літературі, у музиці, в мистецтві, кіно, в культурі і науці спілкування, у житті. У цій війні ми відстоюємо право бути самими собою, жити за власною правдою. Але це все, ну повірте, це все не можливо вибороти, здобути, свою Державу відстояти, без Божої допомоги, без Христової Церкви. Врешті-решт, без Чуда, яке дарує нам сьогодні Новонароджене Дитятко. Тож –

ХРИСТОС СЯ РОЖДАЄ!

СЛАВІМО ЙОГО!

Фотозвіт вміщено за адресою: https://plus.google.com/photos/114248405139296196234/albums/6101363928712322881

30-31.12.2014

титар Свято-Димитрівського храму Ольга Різниченко

(Переглянуто 26 разів, 1 переглядів сьогодні)