Ольга Різниченко9.05.2015. Вийшла ввечері з дому вперше за декілька днів, як перегрипувала. На проспекті (поки що) Леннона йде назустріч компанія, і серед них міцний такий, під два метри, хлопець, років двадцяти, у камуфляжі.

Усі напідпитку, а той, що у формі, добряче вгашений. Пісні горлає, руки і ноги по сторонам викидає, до перехожих чіпляється. Правда, по-доброму. Таке собі здоровенне руде теля. Підходжу до нього, питаю: «Друже, Ви що дійсно український військовий?» – Він, ніби імітуючи команду «струнко», голосно вигукує: «Так точно!» – « Ну а чого ж поводите себе, як босота п’яна? – Розперезаний. Пасок висить. Ширінка розстебнута. Не соромно?» Бачу, в очах щось промайнуло. Кинув поглядом вниз, куртку запахнув. « Так сьогодні ж можна», – каже. – «З якого це дива?» – «Так свято ж!» – «Яке свято?» – «Перемоги!» – «А ми що вже окупантів викинули з Донеччини? Крим від рашистів звільнили?» – «Та нє. Я ж про іншу, котра Вітчизняна.» – «Ну так а зараз яка війна?. Ви ж у якій Вітчизні народилися?» – «В Україні». «Тоді про яку Ви мені Вітчизну торочите?» – « Ну ту, що дєди і ветерани… про що нам у школі розповідали.» І зовсім драматичним голосом, хапаючись за груди: « Я отут 99 –ту закінчив. І як мене навчили, так і знаю. А по-інакшому думати – голова розколюється… І далі слізливо: «Не можу я у своїх стріляти. Це ж такі само пацани, як я, тільки донецькі. Я ж усіх люблю, і тих, що з Полтави, зі Львову, з Донецька… Яка різниця?» “Це добре, що Ви не ділите у своїй любові однолітків за регіональним принципом” – відповідаю.
” Але Артеме, так звати мого співрозмовника, – для Вас, мобілізованого в українське військо, чоловіка, нема також і ціннісної різниці: хто розстрілює Ваших мирних співвітчизників і хто жертвує життям, щоб їх врятувати? – Де ж Ваші мозки, Артеме? Що з ними зробили ці штамповані в педінститутах тупоголово- козлячі вчительки??? Прости, Господи, душу мою грішну, що сварюсь. Але я їх в Літмузеї за чверть віку стільки надивилась, що душа рветься.
До речі, цим «пабєдобєсієм» у Східній Україні, як чумою, заражені мозки сформованого вже у часи Незалежності покоління. І це значною мірою з вини інфікованих совком вчителів-маргіналів, яких керівники, типу Допи і Гепи, ще рік тому баранами виводили на свої ригівські мітинги. Це я до того, що люстрація і переатестація в школах і у дитячих садочках не менш стратегічно важлива для життя країни, ніж у сфері правоохоронній і в судах. Була б тільки на це політична воля!
Ну а ми з Артемом ще довго розмовляли. Він поступово тверезішав, промиваючи організм міцним чаєм. А пиво чеське з його кишені ми за взаємною згодою у сміттєвий бак викинули. Розмовляли про те, що ніякої перемоги у 1945 році для нас, українців, не було. І 70 років тому хіба одна диктатура, фашистська, змінилася на кремлівську, не менш криваву, хіба ще підступнішу. Так що війна з нашим віковічним ворогом – імперією зла – не припинялася з часів УПА. І він зрештою має зробити свій вибір: на чиєму він боці. І для цього тільки треба навчитися думати самому, а не під чиєсь диктування.
Провела хлопчину аж до його училища прикордонників, де він вчиться. Пішов замислений.

9 травня 2015 р.

титар Свято-Димитрівського храму Ольга Різниченко

(Переглянуто 44 разів, 1 переглядів сьогодні)