ВИКЛИК СВОБОДИ

Пастирське послання

архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря

всечесному священству й усім вірним

Харківсько-Полтавської єпархії

Української Автокефальної Православної Церкви

з нагоди 30-річчя початку повернення парафій в Україні

до складу Української Автокефальної Православної Церкви

 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

Тридцять років тому, в день Преображення Господнього, жменька відчайдушних львів’ян на чолі з отцями Володимиром Яремою й Іваном Пашулею кинула виклик системі одержавленого православ’я. Ця система, сформована ще в Римській імперії античної доби й відновлена Йосипом Сталіним 1943 року, здавалася непохитною, як тоді, в 1990 році, здавався непохитним і Совєтський Союз із його єдиною панівною партією та всесильним КҐБ. Тим не менше, біль за принизливий стан Церкви, прагнення до свободи в Христі й вільного служіння Йому, віра у всепереможну силу Божої благодати, «що завжди немічних уздоровляє і недостачу поповняє» надихнули парафіяльну громаду Петропавлівської церкви Львова на крок, справжній сенс якого не осягнуто ще й досі.

Адже не йшлося тільки про зміну юрисдикції та перехід з Російської Православної Церкви до УАПЦ. Ініціятивний комітет з відродження УАПЦ, утворений у Києві на початку 1989 року, не мав ані своїх єпископів, ні розгалуженої структури, ні підпорядкованих йому парафій. УАПЦ в діяспорі поволі переносилася у віртуальний простір, не зберігши власного адміністративного центру, переживаючи брак нових покликань і перебуваючи в складних стосунках з іншими українськими православними спільнотами. Зрештою, громадяни СССР жили в інформаційному вакуумі, куди ледь потрапляли безсистемні відомості про діяльність Православних Церков за кордоном, а тим більше в українській патріотичній діяспорі.

Але досвід власного релігійного життя, сполучений із щодалі болючішим відчуттям протиприродности для Галичини як комуністичної ідеології, так і нав’язуваної окупаційним режимом імперської версії православ’я, штовхали до пошуку їм духовної альтернативи. Когось цей пошук підводив до схованої в катакомбах, але не перерваної києво-галицької традиції, що плекалася серед обрядового багатоманіття Католицької Церкви. Інших же полонив міф «козацької церкви», яка воліла гордої незалежности і від Риму, і від Москви.

Для Петропавлівської парафії, для її пастирів, активних мирян і симпатиків перспектива влаштування церковного життя втілювалася в ідеалах УАПЦ, що базувалися на чотирьох засадах: 1. Автокефальність. 2. Соборноправність. 3. Національність. 4. Незалежність від світської влади. І хоча організація власного управління уявлялася більш ніж тьмяно, всі чітко усвідомлювали собі конечну потребу відмежуватися від Московського Патріярхату як знаряддя колоніяльної політики «імперії зла», відновити занедбані риси ідентичности візантійсько-українського обряду й позбутися авторитарних форм порядкування церковним життям, що наслідували стиль червоної бюрократії.

Разом із тим безсумнівною для ініціяторів акту 19 серпня 1989 року була потреба свободи. Свободи від державного протекціонізму, від осоружного контролю «уповноважених у справах релігій», від нав’язливого втручання чиновників у церковні справи. Не тікаючи від відповідальности за суспільні справи, прихильники ідеї автокефалії виходили з Христової настанови: «Кесареве віддайте кесареві, а Боже — Богові» (Мт. 22:21). Пізніше, вже ставши Патріярхом УАПЦ, колишній настоятель Петропавлівської церкви писатиме в посланні до 2000-річчя Різдва Христового: «УАПЦ не повинна бути … духовним департаментом режиму… Наша Церква повинна бути не піддержавною установою, а Христовою громадою, дуже корисною для держави виховною інституцією, осередком і прикладом громадського життя».

Рух за віднову Церкви – це її природний стан. Христос називає себе «дорогою» (Ін. 14:6), поза якою годі сподіватися на зустріч із Небесним Отцем. Там, де настає стагнація, завмирає і духовне життя. Проголошення Петропавлівською парафією Львова виходу поза юрисдикцію Московського Патріярхату стало потужним імпульсом до церковного руху, що визначав собою релігійне життя України протягом останніх 30 років. У цьому русі були успіхи, були несподівані повороти, траплялися й  неминучі помилки. Рух Церкви й нині триває. Його успіх залежить від нашої мужности, винахідливости, готовности до нетривіяльних рішень. А ще – від усвідомлення того, що лише маючи за супутника Самого Небесного Главу Церкви, Христа, ми можемо сподіватися на успішне здійснення нашої місії в подоланні визначеної кожному з нас ділянки земного шляху. Зокрема ж тієї унікальної ділянки, котру заповзялася долати Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ.

† Ігор

архиєпископ Харківський і Полтавський

4 (17) серпня р.Б. 2019

(Переглянуто 101 разів, 1 переглядів сьогодні)