Святі апостоли Петро і ПавлоДорогі брати і сестри!

“Ти – Христос, Син Бога Живого!”(Мт. 16:16) – ці слова є розгадкою тієї таємниці витривалости апостолів, яка завжди приголомшує нас і дає відчути нашу людську слабкість. Бо справді, хіба не питав себе кожен із нас з недовірою: “Ну як це могло статися, що звичайні, прості земні люди, не всі з яких добре вміли читати й писати, змогли стати тією закваскою, яка сферментувала Церкву в усьому цивілізованому світі того часу?”. Апостоли зуміли вистояти перед спокусами, перед переслідуваннями, зуміли стати тією основою, на якій будується Церква і досі.

І ось про ту основу Сам Христос говорить, почувши визнання Петра, власне, тоді ще Симона, сина Йони: “Ти – скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою”(Мт.16:18). Скеля, тобто, камінь, «кефа» по-арамейському, «πέτρα» по-грецькому – та скеля, про яку говорив Христос у притчі про будинок, котрий, оскільки зведений на скелі, зостанеться непорушним у будь-яку бурю (Мт. 7:24-27).

Чи не траплялося нам в житті хитатися, вагатися, шукати пристановища, шукати, кому можна повірити, коли все довкола, здається, заливається водами потопу, ніби вчора – Одеса, чи трохи раніше – Кубань. Ми вагаємося саме тоді, коли відчуваємо брак цієї скелі під нашими ногами. Та не тільки ми.

І в історії Церкви завжди такі потрясіння свідчили про непевність відчуття Христової присутности в Церкві. Якщо Церква в очах людини починає перетворюватися на такий собі суспільний інститут, партію, громадське об’єднання, знаряддя побудови держави або зміцнення царської влади, тоді і в Церкві людина починає шукати способів вивищення себе: тоді починає купувати годинники за сто чи більше тисяч євро, займається бізнесом, дбає про нагороди – тоді власне, коли втрачає відчуття Христа.

Коли ж тільки до нас приходить радісне відчуття, яке колись осяяло дорогу в Еммаус Луки і Клеопи, коли їм явився не пізнаний мандрівниками Христос (Лк.24:13-35), – саме тоді ми відчуваємо, що немає більшої нагороди. І нічого не треба нам у житті, як ось так, разом із Ним, із Христом іти вперед, до майбутнього Небесного Царства! Бо реальність Христа, реальність Його присутности в Церкві є водночас свідченням і про вищу реальність майбутнього. Про ту велику духовну реальність, яку ми так слабко можемо ще відчувати сьогодні і яка кличе, манить нас у майбутнє, – реальність духовного світу, який Біблія називає Небом, реальність духовного царства, Царства Небесного, до якого кличе нас Христос, до якого провадить апостольська Церква.

Ми так сильно відчуваємо потребу цієї перспективи сьогодні, коли так багато перспектив губляться, так багато людей зраджує, так багато ідей виявляються насправді порожніми. І саме тоді біля кожного з нас з’являється Христос, Той, Який відкрився Петрові. Той, Який Сам прийшов до іншого апостола, що звався тоді Савлом і вперто не хотів помічати Христа. Аж Сам Спаситель рішуче зупинив його біля в’їзду в Дамаск і відкрився: «Я Ісус, що Його переслідуєш ти» (Діян. 9:5).

І таким буває відкриття: гірким, образливим… Бо, виявляється, що все те, чому служив досі в житті, є порожнім! А нам так важко зізнаватися у помилках, які ми вчинили. Але досить нам визнати ці помилки, зректися гріха, скинути з себе тягарі – і ми відчуємо, як Сам Христос обіймає нас, підіймає з колін і веде далі разом із Собою. Тоді й усі наші поразки, вся гіркота втрат виявляються також компенсованими.

Тож і сьогоднішнє свято – день пам’яти найбільших серед апостолів. Ми вшановуємо тих, хто став творцями Церкви серед язичників. Тих, хто перший покликав римлян, еллінів та й наших предків разом із ними. Це Петро, котрий прийшов до Кесарії і навернув цілий дім сотника Корнилія. Це Павло, котрий обійшов північ Середземномор’я від Близького Сходу до Іспанії. Саме вони, первоверховні апостоли, і є живим свідченням непохитности Христової сили, непохитности скелі, яку нам варто шукати під ногами, – скелі віри. Скелі, яка дає нам можливість через радісне відкриття: «Ти – Христос, Син Бога Живого!» – знайти в собі джерело наснаги на майбутнє і побачити мету, якої не заберуть від нас ніякі життєві буревії. Амінь.

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 липня 2012 р. в Свято-Дмитрівському храмі м. Харкова

(Переглянуто 156 разів, 1 переглядів сьогодні)