Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 7 квітня 2016 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося-но на хвилинку, наскільки ж незвичайна і епохальна ця подія, що її сьогодні ми переживаємо! Тисячі років розлуки минули відтоді, коли людина зрадила Господеві. Тисячі років пройшло відтоді, коли було втрачено безпосередній зв’язок, до якого Творець покликав був кожну людину. І ось знову відбувається ця зустріч. Але наскільки ж інакше вона відбувається!

Якщо наші праотці Адам і Єва були поселені у Господньому раю, Едемі, то тепер Сам Господь приходить у лоно Діви, і воно перетворюється на райський сад, в якому Сам Божий Син росте, доки з’явиться у Вифлеємі Юдейському всьому світові.

Що змінилося за цей час? Чого дочекався Бог? Не того, що людина стала досконалішою. Ні! Навпаки, попри всі покарання, серед яких були такі суворі, як всесвітній потоп, попри всі лиха, пережиті людиною, зберігається трагічна причина, яка й спричинила первісний розрив: підозріла недовірливість людини до Бога.

Підозріла недовірливість до Бога – ось що спричинило падіння наших праотців. Адже вони, не бажаючи повністю довіритися Богові, шукали свого: «А, може, Він щось від нас приховав? Може, людині належать якісь особливі преференції?» Людям виявилося замало того, що ми – Божі діти. Ми самі хочемо бути такими, як Він. І саме з цієї гордині, з цього індивідуалістичного прагнення перевершити відведену людині величну місію бути Божою дитиною, схотілося бути самим як боги…

І ось з’явилася Та, до котрої знову звертається через архангела Бог і чекає її відповіді (Лк. 1:24-38). Ми ніби й не чуємо нічого незвичайного від Пречистої Діви. Вона не ставить жодної умови, не розпитує, не цікавиться деталями. Вона тільки хоче переконатися, чи не згрішить вона, чи не порушить закону, який запам’ятала з самого дитинства: «Як же станеться це, коли мужа не знаю?» (Лк. 1:34). І почувши відповідь, вона тільки схиляє покірливо голову і говорить «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!» (Лк. 1:38).

Пригадаймо, як ми вперше входили в церкву. Напевно, більшість ішла, аби щось звідти взяти. Ми йшли, коли нам стало зле, коли шукали поради, підтримки, допомоги, коли просили в молитві про зцілення дорогих нам людей. Ми йшли взяти. І Бог часом дає нам те, що ми просимо, коли воно нам справді потрібне. Але Він чекає від нас зовсім іншого! Він чекає, щоб ми прийшли як блудні діти, які повертаються до Отця, і схиливши голову, просили тільки про одне: «Нехай буде мені згідно з словом твоїм». І ще промовляли з чистим серцем, не творячи собі інший, не адекватний собі справжньому образ: «Я ж Господня раба (чи раб)»…

І тут раб (раба) означає не «чийсь раб, помічник, підневільний працівник», а «дитина»! Ми повертаємося до Бога, щоб бути дітьми Божими. Бо справжня дитина – це та, яка довіряє своєму батькові. Віра ж і довіра – поняття, невід’ємні одне від одного. Якщо в нас немає довіри до Бога, то значить немає і справжньої віри. А довіра до Бога означає і віру в Його слово, у те, що Він нам посилає через Своє Євангеліє, через пророчі писання Старого Завіту, через усе, чим Він нам дає поради, як жити.

Є ще одне послання, яке Господь нам дає. Це наш ближній. Людина, яка стоїть біля нас і в якій ми також прочитуємо присутність Бога на землі. Бо кожен із нас створений на образ і подобу Божі. І через ставлення до ближнього Бог перевіряє, а чи любимо ми Його насправді. А потім Він нагадує нам: «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець» (1 Івана 4:20). Не може любити Бога той, хто ненавидить, зневажає брата, ставиться з погордою до нього, хто самостверджується за рахунок ближнього.

Бог кличе нас до Себе не для того, щоб показати, які ми слабкі, зіпсовані. Ні! Він кличе, бо вірить у нас. Він довіряє нам! І найвищій вияв цієї довіри – те, що Бог Сам кладеться у лоно людини, цілком узалежнюється від неї, щоб прийти на світ не могутнім переможцем, а немічним немовлятком. Він не тільки чекає від нас віри і довіри. Він нам дарує в Собі Самому взірець цих чеснот!

Сьогоднішнє свято є для кожного з нас святом віри. Тієї чистої, щирої, дитинної віри, зразок якої дає Богородиця. Недарма ж бо ми її називаємо пренепорочною, і недарма вона стоїть вище за всіх земних правителів, за всіх патріярхів, за всіх святих. Вона, звичайна слабка Діва, вчинила подвиг в одному: беззастережно, безумовно повірила! І за те сталося їй згідно зі словом: вона сама стала земним раєм, який повертається до нас разом із Христом. Не тут, не зараз, у цю мить, а повертається в майбутньому Небесному царстві, яке дарує нам Христос через Своє воскресіння.

Дуже знаменно, що в цьому році Благовіщення припадає на хрестопоклонний тиждень. Бо коли ми, вклоняючись перед хрестом, вшановуємо Ісусові страждання, ми водночас прославляємо Його воскресіння. Воскресіння, яке стає дорогою і закликом для кожного з нас. Яке стає реальністю для кожного з нас, якщо ми озброємося на земній дорозі чеснотами віри й довіри один до одного, до Бога, до Церкви. Чеснотами, взірець яких дає нам Пресвята Богородиця. Амінь.

(Переглянуто 93 разів, 1 переглядів сьогодні)