Epiphany

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 січня 2013 р.

Дорогі брати і сестри!

З якими очікуваннями ми б зустрічали Месію? Дуже боюся, що і в багатьох із нас образ Його приходу був би близький до того, який мали стародавні юдеї: Переможець, оточений блискавками, серед трубних звуків, Який іде, щоб перемогти всю неправду і встановити Своєю власною рукою справедливість на землі. Як же відрізнявся від цих уявлень той реальний прихід, який ми сьогодні вшановуємо!

Він був не помічений серед натовпу – звичайний галилеянин, Який прийшов разом з іншими втомленими далекою дорогою земляками до славного тоді проповідника покаяння Йоана. Йоана, якого ми називаємо Хрестителем або Предтечею. Вони вже не вперше зустрічалися. Але, хоч Іоан і був далеким родичем Ісуса з Назарету, він зустрічався з Ним ще ненародженим, коли сам вперше дав знати своїй вагітній матері Єлизаветі про свій майбутній прихід на світ. Як дуже поетично говорить про це церковнослов’янський переклад «взиграся во чреві єя» – “затріпотіла дитина в утробі її” (Лк. 1:41). Тим самим Іоан вітав свого майбутнього Месію! Але коли вони народилися, то вже, напевно, ніколи не зустрічалися. І, в усякому разі, Йоан не міг впізнати Ісуса. Але він відчув Його силу! І коли тільки до нього, пророка, обдарованого надприродними дарами, наблизився Ісус, Іоан злякався. Він злякався своєї відповідальности: «Я повинен хреститися від Тебе» (Мт. 3:14), – намагається опиратися він рішенню Ісуса. І що ж він чує? «Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду» (Мт. 3:15).

Ми стоїмо зараз і міркуємо: як же це – «виповнити правду»? Без реклами, без змагання амбіцій, у простоті і спокої. Пізніше Христос пояснюватиме це Своїм учням такими словами: «Хто з вас бути першим бажає – нехай буде вам слугою» (Мт. 20:27). І від перших же Своїх кроків об’явлення світові Він саме так Себе і показує – показує слугою всіх. Показує, що Він – Творець світу, Безсмертний Бог – прийшов як звичайна людина не щоб вести за Собою на перемогу, очолювати народ. Ні. Він прийшов усім послужити. Саме це Він і виконуватиме протягом Свого життя. І коли учні, які, переживаючи в піднесенні тріюмфальний вхід у Єрусалим, проситимуть Його і надалі продовжувати діяти так само, коли вони очікуватимуть, що, може, ось цієї, наступної Пасхи Він, замість проповідуваних страждань, відкриється світові і започаткує нове царство Ізраїля, Він раптом опускається перед ними на коліна і миє всім ноги (Ів. 13:1-17).

Останнім часом богоявленські свята стали набирати надзвичайно небезпечного характеру. Нас запитують: чому ж ми, почавши традицію виїзду на джерела Харкова, раптом припинили її кілька років тому? Саме тому й припинили, бо стало здаватися, що ми стаємо співучасниками якогось великого злочину, великої ілюзії, що в ці дні вихлюпується на сторінки Фейсбуку, поширюється в Інтернеті: люди публікують сентиментальні малюночки із побажаннями омитися в цей день від усіх своїх гріхів.

Вода хрещення, вода Богоявлення – хрещенська вода – не обмиває від гріхів. Вона є символом нашого покаяння. Вона нагадує нам про той акт, у якому і виявилася велич Ісуса Христа – акт покори. Те, чого нам, власне, і бракує. Сьогоднішні дні Богоявлення виявляють нам, натомість, зовсім інше: вони часто демонструють карнавальну картинність, гру амбіцій, саморекламу. Високопосадовці раптом роздягаються перед оточенням, виставляючи напоказ своє тіло, і пірнають в ополонки або, як цьогоріч у Москві, в діжки з водою, виставлені неподалік від метро.

Чи має це щось спільне із таким ніжним і водночас яскравим духом Богоявлення? Та, напевне, що нічого. І та народна грецька традиція, яка сформувалася у теплих країнах, де по селах було заведено, що священик кидав хрест у річку чи ставок, чи море, і чоловіки пірнали, аби його дістати, раптом ось так деформувалася на Півночі і прийшла до нас, перетворюючи Йорданське свято на таку собі гру, на щось несправжнє, на ілюзію очищення.

А день же цей дуже важливий, бо він нагадує нам про те, чого, власне, бракує українцям для того, щоб зуміти вийти із катастроф і криз, які нас переслідують. Бракує нам покори і взаємної любови. Адже скільки трапляється ситуацій, що вимагають появи сили, здатної стати справжнім слугою всім, підпорядкувати себе народним інтересам, а не власним амбіціям, і тоді згуртувати довкола себе людей, аби долати неправду, яка запанувала в країні.

А чи здатні ми згуртуватися? Чи здатні ми відповісти на виклики, які перед нами постають? Коли намагаються вирубати парк, до якого звикли вже багато-багато поколінь харків’ян, чи коли підвищують комунальні тарифи, чи коли провокують екологічну катастрофу, бездумно розробляючи нові родовища сланцевого газу, псуючи неоціненні поклади води, які є в нашій області? Саме тоді і кличе нас Бог бути разом, виявляти покору один одному, забути про власні амбіції. І боронити себе, боронити перед неправдою, боронити свою країну, її майбутнє.

Не випадково Господь об’являє Себе на березі йорданських вод. Там, на Півдні, вода зовсім не є такою чистою, якою ми її собі уявляємо. Але там воду вміють цінувати, бо її мало. І саме біля води Христос відкривається світові. Над водами чується голос Отця, і навіть Дух Божий з’являється, ніби голуб, сходячи на Сина Божого – Спасителя світу. Ця чистота і прозорість води нагадує про наше з вами покликання: зберігати чистою довколишню природу, цінувати її, пам’ятати, що довколишній світ створений Божим словом для нас із вами. Ми з вами, найкраща частина Божого творіння, дорогою у майбутнє Небесне Царство випробовуємося, серед іншого, ставленням до довколишнього світу.

Христос приходить, щоб стати нам Супутником на цій дорозі. Не вождем, не провідником, а саме Супутником. І цього мистецтва бути супутником, позбутися зверхности, перемогти прагнення до ексклюзивности, виключности – ось цього сьогодні і бракує. Новий клас високопосадовців дуже швидко опанував найгірші звички старої бюрократії. Але забув, що саме це знищило її як верству. Вміння бути коректним один з одним, вміння дослухатися до опонента і вести з ним коректну дискусію, а не сваритися – це теж те, чого вчить нас Христос. Він навчає нас бути твердими і непохитними в захисті правди, але водночас навчає любити свого опонента, шанувати його як особистість. Бо Він прийшов спасти не когось одного, не якийсь один народ. Він усіх нас прийшов спасти, усім прийшов послужити.

І саме на знак цього, навчаючи нас мистецтва покаяння і покори, Він схиляє в цей день Свою голову перед Йоаном Хрестителем, «…бо так годиться нам виповнити усю правду». Амінь.

(Переглянуто 86 разів, 1 переглядів сьогодні)