Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком)

14 серпня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Уявімо собі представників елліністичної сирійської влади, які змушували юних Маккавеїв зректися своєї віри та прийняти їхній спосіб життя. Майже напевно можна припустити, що вони вважали, нібито роблять добро для юдейських юнаків. Адже вони звільняли Маккавеїв від звичаїв, які здавалися грекам дивними, екзотичними, такими, що зв’язують людину. Вони хотіли звільнити Маккавеїв і водночас – прив’язати їх до своєї культури, дати їм шанс стати частиною великої, найрозвиненішої на той час елліністичної цивілізації.

І як же вони повинні були дратуватися, обурюватися в душі від того, що ці юдеї не приймали їхнього дару, воліли лишитися такими, як були! Для палестинських юнаків найдорожчою виявилася власна культура, пов’язана із масою обмежень, з яких вже почали були виводити на той час переліки, що склалися згодом у заборони і приписи Талмуду. Вони трималися свого!

Чому саме? Це питання часто зринатиме в світовій історії й пізніше. Виникає воно і зараз, коли значна частина європейців і американців намагаються протистояти християнській цивілізації, заявляють, що вони будують іншу, нову, вільну цивілізацію. Вони хочуть звільнити християн від приписів, які в собі несуть церковні канони. Вони хочуть зняти з християн хрест, який ті добровільно взяли на себе. А християни не здаються! Церква протестує! Церква вимагає залишити їй самій, тобто, кожному з нас, християн, право нести свій хрест.

Хіба це право? Це обов’язок, тягар! – так здається ззовні. І лише людина, яка всією душею прийняла християнську віру й живе церковним життям, розуміє, що хрест – це не тягар, а єдиний дороговказ, який може провести нас через усі земні випробування.

Чому князь Володимир, як стверджує церковне передання, саме в цей день, 1 серпня 988 року, заохочував Русь хреститися? Чому кияни охоче ішли на це? Адже вони поклонялися таким могутнім богам, як Перун, вірили, що ці боги володіють усіма силами природи. Давні русини молилися до Перуна, коли чули грім, уявляли його собі грізним переможцем. Аж раптом від язичницької віри, не вельми обтяженої якимись приписами і моральними обов’язками, вони, кияни, на чолі із князем, який також мав свої амбіції, – мріяв і про світове панування, і про успіх, – вони йдуть, щоб добровільно взяти на себе хрест! Хрест, сповнений найрізноманітніших обов’язків і обмежень, які добровільно бере на себе християнин. Чому? Бо вони відчули в цьому поклик вічности. Вони відчули, що немає іншої дороги, яка виведе їх до Бога.

Не випадково у найдавніших спогадах про хрещення Руси, які зафіксувала Повість врѐменних літ, записано, що вирішальними для князя Володимира стали не переконання місіонерів і не арґументи грецького філософа, а побачена ним ікона, на якій зображено було майбутній останній суд. Ікона, яка змусила замислитися князя над тим, куди ж він піде: разом із праведниками до краю вічного блаженства, чи з грішниками – на вічні страждання. Ось те, що ми для себе повинні пам’ятати.

Якби сьогодні вранці я вирішив навпомацки діставатися до церкви, не знаючи маршруту, не уявляючи, на який транспорт сідати, то вже напевно я б не встиг до початку служби, а блукав би десь там, швидше за все й досі не вибравшись із своєї Салтівки. Але коли ми знаємо точно маршрут, знаємо, на який транспорт сідати, куди їхати, саме тоді ми й можемо дістатися до місця призначення. І таким самим правилом, яке веде нас до місця остаточного призначення, є християнське вчення. Саме тому ми беремо на себе добровільно хрест, якому поклоняємося сьогодні, хрест, який здійняв над Києвом у 988 році як знак перемоги над гріхом і над помилками минулого князь Володимир Великий, що ми певні: він приведе нас до мети.

Ми часто бачимо, як люди намагаються жити без правил. І сьогодні тягарем для нашого суспільства є те, що у нас так мало шанують закон, а, отже, – і права іншої людини. Часом наші найбільш розв’язні земляки, які потрапляють до країн Західної Європи чи Північної Америки, сміються над навколишніми мешканцями: вони платять податки, вони переходять вулицю у встановленому місці, виконують ще масу інших приписів, якими в нас просто звикли нехтувати. Але коли ми поміркуємо: а що ми маємо з того, що не коримося закону, уникаємо платити податки, як наші багатії, їздимо вулицями, не дуже дотримуючись правил? Виходить, що ми від цього самі страждаємо.

Врешті решт, нехтування правилами спільного життя і утворює ту кризову ситуацію, в якій ми постійно перебуваємо. Бо кожне правило спільного життя передбачає, що ми будемо ставитися з пошаною до присутности інших у нашому життєвому просторі. Ми маємо віддавати частку свого заробітку державі, щоб вона розподіляла його і на спільні потреби. Не платитимемо податки – і не буде грошей на соціяльні потреби, на оборону. Ми маємо поступатися дорогою тому, хто має перевагу на цій дорозі. Не поступимося – і створимо аварійну ситуацію. Ми маємо робити багато чого ще, що, може, нам би й не хотілося робити, але що, зрештою, дає змогу нам усім рухатися вперед.

Церква також організує нас у єрархічну спільноту, побудовану саме так, щоб легше було нам усім рухатися до мети – до мети, якою для людини є спасіння. Хрест, який ми беремо на себе і знаком якого для нас усіх є натільний хрестик, допомагає нам відчути себе частинкою цієї спільноти. Частиною християнської громади, об’єднаної загальними правилами руху через життя – канонами. І об’єднаної спільним обов’язком, який ми добровільно беремо на себе, прикладом служіння якому для нас виступають старозавітні мученики, що їх ми сьогодні згадуємо.

Що треба, аби дістатися до мети? Не порушувати засад християнського життя, не зраджувати своєму покликанню, бути вірним Євангелію як путівникові на цій дорозі. Тільки тоді, коли ми неухильно простуємо до мети, можемо бути певними, що разом із Христом, Який, несучи Свій хрест на Голгофу, вказав нам дорогу до Неба, ми зможемо спільно її подолати. Амінь.

(Переглянуто 124 разів, 1 переглядів сьогодні)