100_9342

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 серпня 2013 р. , в день Винесення дерева Чесного Животворчого Хреста Господнього

Дорогі брати і сестри!

Не минуло й двадцяти днів, як відшуміли державні святкування дня хрещення України-Руси. І хоча незрозуміло, для чого державі потрібно було встановлювати нове свято, коли віддавна вже існувала традиція Київської Церкви, тим не менше нам, церковним людям, приємно, що Українська держава, як і її північна сусідка, виявляють шану до акту Володимирового хрещення, відзначаючи його серед найбільших державних свят.

Але саме цей фон суспільного святкування допомагає нам відчути те, що є особливим у церковному святкуванні цієї дати. Справді, на що ми звертаємо увагу, говорячи про суспільне значення хрещення Руси? На прилучення до християнської цивілізації, на перемоги, здобуті під знаком хреста, на духовну міць, яку дає нашому народові прийняття християнства. Зрештою, й у перебігу сьогоднішнього свята ми теж згадуємо про події, коли віра єдналася із державною силою і здобувала перемогу.

Але ось стоїмо ми сьогодні в церкві і знічено міркуємо: “Як же так? Тріумфальна подія в історії Української Церкви відзначається в день траурний, у день, позначений червоним кольором, який у церковній символіці завжди є кольором мучеництва, страждань?”. Ми вшановуємо хрещення Руси в перший день богородичного посту, ніби відкриваючи цим період постового упокорення перед святкуванням Успіння Пресвятої Богородиці. Це дає нам можливість скористатися хрестом як ключем до таємниць нашої віри.

“Чи ви не знаєте, що ми всі, хто хрестився у Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися?”, – такі парадоксальні суворі слова чуємо ми від апостола Павла (Рим. 6:3). Над ними треба поміркувати. Приймаючи хрещення – чи кожен із нас окремо, чи весь наш народ, – ми приймали не славу, не лаври переможця, а обов’язок іти шляхом Христа, тобто шляхом жертви для ближнього. Шляхом підкорення своїх пристрастей. Шляхом найстрашніших битв із своїми власними слабкостями.

Різне буває на цьому шляху. Трапляються й поразки. І разом із перемогами, які не раз здобував наш народ, прийнявши хрещення, – чи під Ґрюнвальдом, чи під Жовтими Водами, чи під Конотопом, чи, вже в нашому столітті, під Гурбами, – скільки поразок разом із тим припало на його долю! І не перерахувати їх, коли б ми сьогодні заходилися згадувати болюче, важке минуле. Кожна з тих поразок могла стати причиною національної катастрофи і смерти. Так само, як і кожен наш гріх може занурити нас у безодню падіння.

Ми можемо врятуватися за однієї умови. Якщо посеред болю поразки, посеред переживання гріха ми відчуваємо спасительну присутність Христа і відчуваємо своє страждання частиною Його відкупительних страждань, коли ми вміємо жертвувати своїми болями задля спасіння інших. І тоді навіть страждання може обернутися на перемогу. І поразка під Полтавою може стати стимулом для пошуку нових героїв, здатних піднятися на боротьбу за свободу. І навіть упокорення безбожницькою владою може пробудити нас до пошуку Бога! Пошуку Бога під ярмом найважчого в історії атеїстичного режиму, коли саме його заборони і переслідування зумовили збереження найстійкішими поміж українців сили віри в Христа, сили, яка допомагає нам сьогодні шукати виходу із нових криз, які нас переслідують, і гідної відповіді на виклики несподіваної для нас небезпеки неоліберального суспільства.

Наш народ, прийнявши хрещення, не залишився пасивним спостерігачем Христової прослави. Він став одним із найактивніших у світі носіїв Христової правди. І коли сьогодні разом із нами святкують 1025-ліття хрещення України ті народи, які наприкінці Х століття і довго ще після цих часів залишалися язичницькими, то саме тому, що сила Володимирового хрещення діяла і на них. Це ж бо наші предки, прийнявши хрещення від грецьких місіонерів, стали проповідниками Христа у болотах Залісся, на Уралі, в Сибіру, в Середній Азії, на Далекому Сході. Українські місіонери доходили навіть до Аляски! Вони започаткували поширення православ’я в Північній Америці. Коли в ХХ столітті важкі лихоліття спали на український народ і мільйони еміґрантів мусили тікати з рідної землі, по всіх усюдах вони також пронесли досвід віри. І, здобувши уроки з поразки визвольних змагань, вони творять християнські осередки Української Церкви в Канаді, в Аргентині, в Сполучених Штатах Америки, в Австралії – скрізь, де опинялися наші переселенці.

Сьогодні ми вклоняємося перед хрестом доземно, сповідаючи його спасительну силу. Хрест – знак нашого воскресіння. Але щоб прийти до воскресіння, ми маємо здобути і уроки болю, страждань, уроки жертви задля Христа. І саме на цьому шляху Голгофи гартується наш християнський народ.

Свято хрещення України-Руси ми вшановуємо в перший день посту. І це дуже знаменно, бо для нашого народу, так само, як і для кожного з нас, хрещення стає не кінцем зустрічі з Христом, а початком. Початком духовного вдосконалення, початком важкого шляху випробувань, який за умови гідного витримування простування цим шляхом і стане для нас дорогою до вічного життя із воскреслим Христом. Амінь.

(Переглянуто 29 разів, 1 переглядів сьогодні)