obrizannya_gospodne ОБР

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 січня 2013 р.

Дорогі брати і сестри!

У ці різдвяні свята інформаційний простір Церкви збагатився скандальним приводом, який дав один відомий російський церковний публіцист. Він, розмірковуючи над різницями стилів і над тим, як зробити, щоб логічна послідовність свят не суперечила календареві і Різдво не було у нас, в Східній Церкві, пізнішим за Новий рік, запропонував: «А давайте перенесемо Різдво на Новий рік і будемо відзначати його першого січня. Адже, ми рахуємо роки від Різдва Христового. От і буде такий компроміс влаштовувати всіх!».

 

Очевидно, що будь-які довільні зміни у церковному календарі є надзвичайно небезпечними. Вони порушують узвичаєний порядок, провокують невдоволення. Але найголовніше те, що будь-які подібні зміни мають прийматися всією спільнотою Церкви. Коли зміни тільки поглиблюють поділи в Церкві, вони завжди будуть шкідливими.

 

І навіть не в цьому річ. Бачите, справді встановлення дати Різдва Христового не було пов’язане напряму із точним знанням про день, коли народився Спаситель. Ніхто не знає цього дня. І навіть рік було встановлено приблизно. Пізніше виявилося, що рік Різдва Христового був визначений неточно і припадає на час, коли насправді Ірод вже помер. Отже, Спаситель мав народитися років на чотири раніше за умовно встановлену Діонісієм Малим 525 р. дату.

 

День Різдва Христового був призначений на 25 грудня не випадково: в цей час язичники відзначали свято бога сонця. Це було найбільшим імперським святом у стародавній Римській державі. Аби показати, що християни знайшли Того, Хто є Сонцем для світу, і Його день народження є насправді найбільшим святом, було встановлено цей день спершу на Заході, а потім, у IV ст., і на візантійському сходи Європи.

 

Але є своя логіка в тому, що календарний рік починається не відразу в день Різдва, а кількома днями пізніше. Різдвяні свята не дозволяють нам розпорошитися на якісь інші роздуми. Ми приходимо – умовно, молитовно – до вифлеємського вертепу, аби вклонитися Немовляткові Христу і відчути повноту днів, в які Він приймає людське тіло. Перед цим таїнством ми намагаємося відчути виповнення пророцтв Старого Завіту: настання часу, коли людство виявило, що без допомоги ззовні, без Божої допомоги, воно завжди буде наражатися на небезпеку повторювання власних помилок і все більше і більше загрузати у баговинні своїх провин.

 

Але Новий рік починається не з цього. Що саме відзначаємо ми сьогодні? На перший погляд абсолютно далеку від християнської традиції подію. Немає у європейських народів традиції обрізання. Вона пов’язана у нашій свідомості з цивілізаціями Сходу, із давньою Юдеєю або вже з пізнішими мусульманськими країнами. Але про що свідчить подія, яку ми називаємо ще й Найменуванням Господнім, бо Христу Пресвятою Богородицею і праведним Йосипом Обручником дається ім’я Ісус? Син Божий стає на шлях виконання Своїх людських, земних обов’язків. Він виявляє Себе в служінні як звичайна земна людина. Він входить у наш повсякденний побут через виконання старозавітніх приписі. Ось це і є знаменуванням зміни у перебігу людського життя.

 

Христос приходить, щоб відкрити нам не якийсь інший – штучний, ілюзорний – світ, не показати інакшість сакрального світу від світу нашого повсякдення, профанного світу. Він іде, щоб відкрити нам справжню суть реального світу, в якому ми живемо, його велич. Він входить у наше повсякдення, щоб осяяти його Своєю присутністю. Не змінити її якимось засадничим чином, а дати нам помітити те, чого ми не помічаємо. Хіба ж не було до Христа Бога у нашому довколишньому середовищі? Та ж це середовище, природа, всесвіт сталися завдяки тому, що Бог їх створив! Хіба Бог не супроводив людину через її історію? Та завжди супроводив! Тільки людина не завжди хотіла це помічати…

 

Христос приходить, щоб зробити нам, людям, видимою присутність Бога. Через цю видиму присутність Він прагне допомогти нам інакше побачити наше життя, звільнитися від гнітючого переживання фатальної приречености на постійні муки, страждання, від комплексу своєї вторинности, загубленості у житті, від відчуття своєї марґінальности, непотрібности. Ці комплекси й переживання засмічують наше повсякдення ілюзіями, які гріх приносить у світ. І Христос приходить, щоб звільнити нас від усього цього. А як? Проживши Своє життя як звичайна людина, торуючи стежку, якою б ми могли йти!

 

Не випадково сьогодні, в день Найменування Господнього, ніби відразу забігаючи наперед, ми слухаємо розповідь і про Його перше об’явлення у храмі Отця (Лк. 2:40-52). Ні, напевно, і раніше Христа як Дитину брали на прощі Пресвята Богородиця і праведний Йосип Обручник. Адже вони дуже часто зі старозавітньою ревністю ходили помолитися у Єрусалимський храм. Але цього разу Ісус залишає їх на самоті, бо зостається в храмі. Марія і Йосип кинулися шукати Дитину, коли виявили Її відсутність вже дорогою додому. Доти вони не турбувалися, напевне, тому, що Йосип уважав, ніби Христос іде з жінками і зі Своєю Матір’ю, а Пресвята Діва припускала що Ісус, уже пройшовши посвячення в дорослість, – бо саме це відбувалося у старозавітнього народу в дванадцять років – пішов назад уже із чоловіками. Отже, коли Марія і Йосип повертаються до храму, то чують від Сина Марії: «Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» (Лк. 2:49).

 

Пресвята Діва не могла не розуміти, про що йдеться, та й праведний Йосип добре пам’ятав, як саме народився його названий Син. Але вони, напевно, ще не могли зрозуміти, що цей поклик Він адресує не тільки до Себе. Він і Марію та Йосипа, і нас із вами кличе бути в домі Отця. І означає це не фізичне перебування в храмі, але й відчуття цього світу храмом, у якому ми поселені і до якого ми покликані. Храмом, створеним Богом, Який дає нам його в користування і застерігає, щоб ми не псували його, щоб ставилися до всього довкола з пошаною, як до Божого творіння, щоб уміли відчувати свою власну відповідальність як користувачі Божого творіння.

 

Христос приходить, щоб відкрити нам, звичайним людям, очі на наш світ, на наше повсякденне життя і вселити в нас радісне відчуття того, що Він є з нами. Він – як Немовлятко Христос. Він – як Бог Творець. Він – як Бог Дух Святий, посланий у день П’ятдесятниці на Христову Церкву. Христос вчить нас цінувати нашу реальність. І саме в цьому непроминуща місія Христа і Церкви. Бо в цій реальності, в цьому створеному Богом світі ми бачимо не країну страждань і мук, на які приречена людина, а початок вічного життя. У реальності нам дається втомливий важкий іспит, але водночас – і пролог тієї вічної радості, яка сповнюватиме нас у Небесному Царстві. Амінь.

 

(Переглянуто 219 разів, 1 переглядів сьогодні)