Виголошена архиєпископом Ігорем(Ісіченком) 16 червня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Центральним моментом на літургії є та велична мить, коли священик благословляє спершу Агнця — центральну часточку просфори на дискосі, – а потім вино, налите в чашу, повторюючи слова, які вперше промовив Христос на Тайній вечері: “Прийміть, споживайте, це Тіло Моє!… Пийте з неї всі, бо це Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!” (Мт. 26:26-28). А потім читається молитва про зіслання Святого Духа.

І ось звичайний пшеничний хліб і виноградне вино, залишаючись такими самими, якими були доти, зовні, невидимо змінюють свою істоту, пресуществлюються — стають Тілом і Кров’ю Христовими. Ми ж, споживаючи їх, також причащаємося Самого Христа, стаємо Його частинкою.

Щось подібне відбулося в далекий день П’ятдесятниці в Єрусалимі, коли громада учнів Христових — звичайних палестинців, які разом з іншими прийшли в цей день на свято, – раптом пресуществилася в Церкву – в ту саму Церкву, до якої і ми з вами разом належимо, і яка вже наближається до 2000-го року свого існування. Як це сталося, що змінилося в них?

Певна річ, були й зовнішні, видимі знаки змін: Господь дав побачити вогненні язики, які сходили на апостолів, розлігся сильний гуркіт. А потім апостоли здобули дар промовляти так переконливо й зрозуміло, що тисячі народу, які зібралися з різних країн світу і збіглися до Сіонської горниці, від якої почувся цей гуркіт, почули проповідь тими мовами, якими говорили автохтони в країнах їхнього поселення.

Як хліб стає Тілом Христовим у Таїнстві Євхаристії, так і апостольська спільнота, здобувши благодатний дар Святого Духа, перетворилася на щось зовсім інше — на містичне Тіло Христове, на Церкву!

Ми цього часто не помічаємо і не цінуємо. Під впливом політиків, засобів масової інформації, релігієзнавців, політтехнологів ми часом сприймаємо Церкву як різновид суспільної інституції, в чомусь відмінної від інших, але підвладної тим самим законам, за якими живуть партії та громадські організації. В Церкві, як і в світських суспільних об’єднаннях, трапляються люди, які мають надмірні амбіції, сваряться, ділять щось незрозуміле для зовнішнього світу. За цим усім ми можемо не помітити найголовнішого: перебування в Церкві Самого Бога! Бога, Який стає Тілом і дає нам можливість бути частинками цього Тіла.

Як часто ми опираємося цьому! Як часто ми, перебуваючи в Церкві, приносимо сюди свою гординю, свої образи на інших, свої емоції, які хочемо вихлюпнути на тих, хто є довкола! Тим самим ми ніби відштовхуємо від себе те, що так виразно дихає на нас звідусюди — благодать Святого Духа. Її неможливо помітити. Її можна відчути тільки своїм серцем. І можна, відчувши її, ретранслювати в світ, поширювати через найпотужнішу зброю, яку Христос дає Церкві — зброю прощення і любови. Ця зброя починається з наших з вами стосунків між собою як приклад любови, якої так бракує в світі.

Вчора на Службі Божій читався дуже важливий уривок — останнє зачало з Євангелія від Йоана (Ін. 21:15-25), де Христос ще перед П’ятдесятницею, випробовував Свого учня, якому судилося стати первоверховним апостолом, — Петра. Ісус не перевіряв знання Петра з Біблії чи богослужбового обряду, Він питав про одне: “Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене?”. І тільки коли тричі почув підтвердження цього, Він сказав Петрові: “Паси вівці Мої!”.

Церква — це та інституція, яка йде у світ з любов’ю. Христос, коли говорив учням про таємницю Церкви, не мав на увазі канони, яких ще не було тоді складено. Він говорив про одне: “Любіть один одного!… По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.” (Ін 13:34-35). А канони почали складатися, коли любов стала згасати, і з’явилася потреба компенсувати її брак чимось іншим.

Любіть один одного!» – закликає Христос нас із вами. Нам же дуже важко дається це мистецтво. Здається, що нам самим неможливо полюбити не тільки ворогів, як навчає Христос, а навіть свого ближнього. Дуже часто життя посилає нам великі й малі іспити, коли ми можемо вийти зі скрутної ситуації переможцями тоді, коли зможемо виявити солідарність, уміння бути разом, пригамувати свої амбіції, поступитися іншому пріоритетом, стати біля ближнього і бути готовим підтримати його. Таких кризових моментів вистачає і в нашому особистому житті, і в житті нашого народу. Якраз у такі моменти ми перевіряємо себе: чи є ми християнами? Чи вміємо ми долати силу, яка нам протидіє, – силу диявола? Бо він врешті решт стоїть за всіма підступами, які ми зустрічаємо як особистості, як Церква, як народ, опиняючись перед загрозою внутрішніх протистоянь, партійних чи міжконфесійних чвар.

Подих Святого Духа подібний до живої води, про яку говорив Христос. І саме Церква стає криницею живої води, якою вона щиро ділиться зі світом довкола. Пам’ятаймо про це! І плекаймо в собі струмені живої води — благодатні дари Святого Духа, які кожен із нас одержує через Святі Таїнства. Ті зовнішні видимі джерельця, якими Церква щедро напуває довколишній світ, – хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, таїнство шлюбу — це все нам дається безкоштовно як дар, яким ми маємо ділитися із світом.

Але як часом стається з криницею? Коли з неї довго не беруть воду, вона замулюється, пересихає. Тільки тоді, коли з неї постійно відбирається і роздається вода, криниця продовжує напоювати людей. Так само й Церква, і кожен з нас: коли ми стаємо щедрими на дари світові, тоді й продовжуємо бути життєдайним джерелом Святого Духа, невичерпним джерелом живої води, місію якого поклав на нас Христос.

В сьогоднішній день ми звикли прикрашати свої храми і свої оселі зеленню. Вона нагадує нам про рух життя, який відбувається в природі, рух, який завмирає тільки тоді, коли йдуть холоди і світ довкола вкривається памороззю, снігом. Не даваймо вкритися цією памороззю своїм душам. Щедро живімо їх дарами Святого Духа через молитву, через прийняття Святих Таїн, через регулярну участь у літургії. І тоді й ми зможемо бути постійно діючими джерелами живої води, подібними до розквітлих квітів, якими сьогодні прикрашені наші церкви й оселі. Амінь.

(Переглянуто 91 разів, 1 переглядів сьогодні)