Detalii+interioare+%2824%29

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 липня 2014 року

Дорогі брати і сестри!

На іконах апостольського ряду цих двох апостолів часом легко вирізнити через те, що вони мають у своїх руках знаряддя їхніх страждань. Апостол Петро може тримати поряд із ключем, що символізує ключ від Небесного Царства, також перевернутий хрест, бо на такому хресті він був розіп’ятий за церковним переданням, апостол Павло – меч. І хоча ми знаємо, що меч – це символ страти, бо як римський громадянин апостол Павло був не розіп’ятий, а стятий мечем, – все одно нам на гадку спадають думки про те, що цей меч може символізувати силу слова апостола Павла, який своєю полум’яною проповіддю, своїм сповідницьким життям, своїми посланнями навернув величезну кількість людей до Христа. Він почав ту місію навернення Європи, яка зрештою перетворила наш континент на християнський.

Сьогодні, коли Харків виявився прифронтовою зоною, меч навіває на нас роздуми про те, яку роль може відігравати Церква під час військового конфлікту, під час неприхованої аґресії іншої держави. Чи може Церква закликати до насильства, до вбивства? Заповідь не вбий лишається вічною і незмінною. Але Церква завжди закликає до захисту життя, гідности і свободи людини. Саме тому вона благословляє на справедливу боротьбу, на захист людської гідности. І аморальним, антихристиянським було б усуватися від цього конфлікту, ставати збоку і чекати, хто переможе, вдавати, що нас це не стосується.

Нас це стосується, бо це на нашу землю прийшов аґресор. Кожного з нас це стосується, бо замах на людську гідність здійснюється щодо всіх нас. І наше покликання як християн – бути там, де йде боротьба за справедливість, вміти – якщо ми самі не можемо в силу різних обставин стати учасниками цієї справедливої боротьби – допомагати тим, хто стоїть на кордоні нашої батьківщини, хто веде боротьбу за визволення Донбасу від окупантів, бути там, де важко. Священик не може брати в руки зброю. Але його зброєю лишається меч духовний, його місія допомагати зберігати спокій і справедливе ставлення до ворога. Бо навіть під час цієї боротьби людина не може допускати аморальних, негуманних вчинків, знущатися над противником.

Церква кличе пам’ятати про наш християнський обов’язок: провадити людей до спасіння і рятувати від гріха. Спокуса буває особливо важкою, коли нас заливають хвилі ненависти. Хвилі ці йдуть не тільки з чужих телеканалів. Скільки ненависти довкола ми відчуваємо у суспільстві! Пригадаймо: ті, хто намагається вдавати з себе спадкоємців Совєтського Союзу, люблять слухати пісню, де є слова «Пусть ярость благородная вскипает, как волна». Християнин не повинен знаходити в своєму серці місця  для ярості, ненависті. На перший погляд, це парадокс – вести на боротьбу із ворогом людей, водночас навчаючи їх любити цього ворога. Але що означає любити? Не потурати слабкостям, а рятувати від помилок, від злочинів. Стримати людину там, де вона хоче знищити в собі надію на вічне майбутнє життя.

Апостольська місія Церкви полягає також у тому, щоб молитися за ворогів і рятувати їх від згубного шляху, на який вони стали. Рятувати, зупиняючи підступний напад на нашу землю. Апостольська Церква не є учасником політичних змагань. Але вона завжди спонукає людину пам’ятати про пріоритет християнських цінностей. Немає ніяких політичних цінностей, які б перевершували євангельські. Немає ніяких політичних цінностей, які можна було б поставити на перше місце. Господь завжди нагадує нам – що особливо відчутно у Старому Завіті – про абсолютний пріоритет Бога у нашому житті. З чого починаються заповіді? «Я Господь, Бог твій… Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вихід 20:2,3)

Ми слухаємо розмову Христа з апостолом Петром і не можемо не звернути уваги на те, що стало безпосереднім приводом для визнання Симона тим каменем, на якому збудується Церква (Мт.16:3-18). Віра. Віра, яка була висловлена цими простими словами: «Ти Христос, Син Бога Живого!» (Мт. 16:16). Ось фундамент віри, той камінь, на якому зростатиме і споруда нашого з вами духовного життя, нашого з вами спасіння.

Духовний меч потрібен не лише Церкві в цілому, але й нам з вами, щоб захистити своє право на віру, на спасіння від різного роду кривотлумачень, єресей. Від спроб затушувати те, що є основним у Церкві і відвести їй роль такого собі клубу за інтересами чи музею давнини або місця, де зберігаються традиції. Ні! Церква завжди йде вперед. Бо вона кличе нас до спасіння і готова підтримати діалог не з людиною, яка звернена в минуле, але з тим, хто енергійно бореться за своє майбутнє. Саме такими вчить нас бути Церква!

І хоча сучасні суворі обставини часом розпорошують нашу увагу, відвертають від головного, пам’ятаймо, що особливо за цих суворих часів суспільних протистоянь не лише ми самі потребуємо такої твердої віри. Її потребує суспільство! Потребує для того, щоб, захистивши себе від окупантів і терористів, зуміти будувати своє справедливе майбутнє. Бо та криза, яку ми переживаємо, є нашою розплатою за потурання злу, за двоєдушність, за те, що ми приховували свою совість і брали участь у грі, яка нав’язувалася нам сильними цього світу.

Христос кличе нас бути справедливими за будь-яких умов і вміти боротися за справедливість. Саме цей взірець беззастережної і послідовної боротьби за справедливість є внеском, який Свята Церква в усій своїй повноті – з усіма юрисдикціями,  з усіма конфесіями, які діють зараз в Україні, – вносить, закладаючи під споруду майбутнього громадянського суспільства міцний і непохитний підмурок: Петрову віру, визнання якої ми і вшановуємо сьогодні: «Ти Христос, Син Бога Живого!». Амінь.

(Переглянуто 71 разів, 1 переглядів сьогодні)