Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 липня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Підведімо очі і подивімося на образ Тайної вечері над царськими дверима. Чи бачимо ми там апостола Павла? Звичайно, ні. Його не було тоді серед апостолів. Більше того, він виховувався у ненависті до громади Ісуса Христа і став одним із її гонителів. Але ми сьогодні називаємо його первоверховним разом із тим, хто був визнаний першим серед апостолів, завжди відкриває їхні переліки, виступає від імени апостолів — апостолом Петром. Однак, якщо пригадаємо трагічний епізод із життя апостола Петра – його зречення Христа, – то зрозуміємо, що і він впав, повів себе гірше за інших. Чому?

Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи”, – заявляв на Тайній вечері Петро (Мт. 26:33). Самовпевнено заявляв, бо думав, що він уже є досконалим і може сам із себе захиститися від підступів. Ось він і одержує жорстокий урок: тричі зрікається свого Спасителя в той час, коли Ісуса допитують у дворі первосвященика Кайяфи (Мт. 26:57-75). Чому це нас навчає?

Обидва випадки з первоверховними апостолами повертають нас до настанови, надзвичайно актуальної для нашого часу: “А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба” (Мр. 10:43). В іншому місці Ісус говорить: ”Багато-хто з перших стануть останніми, а останні першими” (Мр. 10:31). Хоч Ісус говорив це, звертаючись до іншої, ніж ми з вами, категорії людей, але як же актуально, як своєчасно лунають сьогодні ці слова!

Адже й ми пережили за досвіду одного покоління період, коли ті, хто ще недавно вважався першими, чиїми іменами називалися цілі міста, раптом опинилися в забутті. Та що говорити: ми навряд чи пригадаємо, які в Україні діяли політичні партії десь років двадцять тому і хто був їхніми лідерами. Ось наскільки міняється все в цьому житті!

Не міняється тільки одне — людська порядність, вміння бути чесним, відповідальним, жити по-християнському. А це означає вміння всім служити. Не прислуговувати, а власне служити. Тобто бачити свою місію у сприянні іншим, допомозі, підтримці інших людей, у формуванні нової атмосфери громадянської солідарности, якої бракує в Україні. Саме таких людей найбільше потребує світ. І коли призабудуться всі високопосадовці, партійні лідери, народні депутати, олігархи, тоді залишаться в нашій пам’яті ті, хто жив чесно…

Чи був наш дорогий Євген Сверстюк політичним лідером? Ні, він не вступав до жодної партії. Чи був він олігархом? Смішно сказати, він жив більш, ніж скромно! Чи прагнув він бути першим? Ніколи! Але для нас сьогодні саме він є знаком цілого покоління — покоління шістдесятників, хоча він нічим не намагався виділитися з-поміж них. Навіть тоді, коли деякі ровесники Євгена Сверстюка намагалися здобути собі авторитет коштом колишніх заслуг, він утримувався від цього. Але він завжди був людиною кришталево чесною. Саме через це ми називаємо його совістю нації. Так, як називали колись Сергія Єфремова, також не забутого й досі, в той час, як забуті імена тих, хто переслідував його, хто очолював в Україні комуністичну партію в ті роки, коли Єфремов лишався скромним академіком Всеукраїнської Академії наук.

Кожен із нас ставиться перед вибором, коли нас намагаються включити в боротьбу за пріоритети або, принаймні, зробити маріонетками в іграх, які ведуть інші. В цих ситуаціях вибору рятівним є образ двох апостолів, проведених через дуже важкий іспит. Саме тоді, коли вони вірили в свою непомильність, коли намагалися її ствердити, коли в них прокидався найбільш небезпечний для людини вірус самовпевнености, гордині, тоді Господь давав їм відчути свою малість. Відчути саме для того, щоб велич людини як образу й творіння Божого прокинулася в їхній свідомості і розквітла так, що зуміла прикрасити собою цілий світ. Упавши під час Христових страждань, Петро стає найвідданішим Його учнем. От тоді він стає першим серед апостолів і главою ранньої Церкви.

Так і апостол Павло з гонителя християн раптом перетворюється на найбільш мобільного, динамічного проповідника християнства, який обійшов мало що не ввесь тогочасний цивілізований світ. Опинилися вони з Петром в одному місті — в Римі, де й склали своє життя на жертву Богові.

Що ж виходить? Знали Петра й Павла за їхнього життя тисячі, можливо, десятки тисяч людей. А зараз для мільйонів — десятків, сотень мільйонів – людей вони є взірцем апостольської ревности, взірцем людської порядности, взірцем жертовного служіння правді. Ці непроминущі взірці пропонуються нам і сьогодні.

Так багато дискусій точиться нині про вихід України з перманентної кризи. Так багато претендентів на те, щоб очолити її вихід із кризи, очолити перемогу в війні, хоч якою ця війна здається нам нескінченною. Аж тут знову виринає підказка: “А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба”. Нехай не таврують “претенденти на першість” добровольчі батальйони, які першими пішли на захист України від окупантів, а беруть до рук зброю і стають разом із ними захищати країну. Нехай не проголошують із трибун патетичні фрази, а творять своєю працею, створенням нових робочих місць, інвестиціями в українську промисловість конкурентоспроможну українську економіку. Нехай продукують закони, які б допомагали лишатися в Україні найбільш креативним особистостям і тим робітникам, які їдуть зараз за кордон, аби хоч там мати гідну винагороду своїй праці.

Ми потребуємо слуг, але не наших з вами слуг, а слуг Божих, які в силу логіки християнського служіння обертаються і на слуг свого народу. Саме це високе апостольське служіння допомагає їм по-справжньому вивищитися. Ось тоді останні стануть першими, як і ці двоє апостолів, Петро і Павло, — звичайні на перший погляд пересічні люди, котрі зуміли через здобуття дару смирення перед Богом стати первоверховними і для нас є джерелом віри в Божу силу. Силу, яка немічних зміцнює і робить переможцями над усіма земними випробуваннями. Амінь.

(Переглянуто 78 разів, 1 переглядів сьогодні)