Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 липня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Як по-різному приходять першоверховні апостоли до Христа! Петро знайомиться з Ісусом з Назарету ще тоді, коли разом із братом Андрієм вирушає над Йордан до Йоана Хрестителя. Захоплений Його проповіддю покаяння, Петро напевно пережив зворушення, але повернувся до себе додому і там чекав, аж поки Христос прийде до нього вдруге (Мт. 4:18-22). І потім він не витримує страшного випробування під час страждань Господніх: він тричі зрікається свого Вчителя (Мт. 26:69-74).

Павло пройшов зовсім інший шлях. Він потрапляє в Єрусалим, аби навчатися у фарисейській школі Гамалиїла, бо й сам належав до секти фарисеїв. Він чув про Христа і ненавидів Його так, як усі члени цієї секти. Савл-Павло підтримує переслідування християн, він охороняє одяг юдеїв, котрі каменують першомученика Стефана (Дії 7:58). І тільки тоді, коли Христос як лагідний батько з’являється Павлові при вході до Дамаску, співчутливо говорячи: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?… Трудно тобі бити ногою колючку!» (Дії 9:3-21), ось тоді він і навертається по-справжньому!

В обох апостолів їхня дорога була однаково драматичною. Хоч кожен проходив її по-своєму, та обидва намагалися уникнути її, збочували. Але зрештою зуміли підвестися і піти за Христом до кінця. Піти аж до Риму – тодішньої столиці світу, де обидва і прийняли свою мученицьку смерть. Була в них ще одна спільна риса: знайшовши правду, вони не ховалися з нею, вони сміливо відкривали її світові. І свою знахідку вони сприймали як послання, яке вони мають нести всім довкола.

Дорогі мої! Хіба не трапляється у нашому житті, що хтось знайшов гаманець із великою сумою грошей і думає, як з ним учинити? Один вирішує, що той, хто загубив гаманець, поїхав вже далеко, не знайдеться, бере собі гроші, починає витрачати… І майже ніколи добра з того йому не буває. А інший, знайшовши гаманець, кидається шукати того, хто його згубив, витрачає час і власні гроші на пошуки: друкує оголошення, розвішує їх на стовпах. І, зрештою, знайшовши ту людину, переживає радість від того, що вчинив справедливо. Він несе багатство світові!

Так буває і з словом правди. Ми можемо, знайшовши його, зрадіти, але тримати при собі, пробувати якимось чином вдосконалюватися самі для себе. Переживаємо зустріч із Євангелієм як шанс для нашого особистого спасіння, ніби й працюємо над собою, але при цьому ховаємося від інших, замикаємося від довколишнього світу. Більше того. Найбільшою небезпекою для християнина є спокуса зневажати довколишній світ: «Ось який я праведний! А всі інші – гірші за мене, заслуговують на осуд і навряд чи хто з них спасеться». І тоді навіть наша знахідка обертатиметься нам на втрату майбутнього…

Натомість коли ми, відкривши правду, починаємо активно служити їй, говорити про Бога – не нав’язливо, але так, щоб це лунало переконливо в різних авдиторіях, коли ми починаємо залучати до віри людей, які дорогі нам, коли ми починаємо самі бути посланцями правди – апостолами у світі, ось тоді ми і здобуваємо собі спасіння, і водночас відкриваємо радість служіння Христові у цьому світі.

Бо справді буває радість і в переслідуваннях, і в горі. Таку радість переживали мученики, коли страждали за Христа, переживали в’язні ҐУЛАҐу, але не зрікалися віри, не зраджували.

Чи значить це, що всі вони були людьми, які не зазнавали внутрішніх борінь, страждань, не терпіли болю? Аж ніяк! Усі християни є однаково тілесними людьми, всім їм болить, коли їх б’ють, всі вони важко переживають невиправдані зневаги, образи. Але в той же час розрадою для них стає те, що вони служать правді, що вони йдуть слідами апостолів, які, пізнавши правду, проходили з краю в край Римської імперії, щоб осяяти її єдиним, справжнім і вічним світлом – світлом Христа!

Тому сьогоднішній день – свято першоверховних апостолів Петра і Павла, яке увінчує досить тривалий цього року апостольський піст, – є для нас настановою і підтримкою, є порадою, як чинити з тим, що ми знаємо, як бути із нашою належністю до Церкви – тим скарбом, який знайшов кожен із нас.

Ми можемо змарнувати цей скарб, можемо намагатися приховати його для себе. А можемо відкрити його світові. І чим більше ми будемо давати іншим з цього скарбу, тим багатшими ставатимемо самі. Бо в тому і є великий парадокс християнства: що більше ми даруємо, то багатшими ми самі стаємо!

Хай же Господь допоможе нам плідно скористатися з цього багатого дару. Хай Господь допоможе нам, пізнавши правду, служити їй і, маючи за взірець святих апостолів Петра і Павла, невтомно йти через життя шляхами апостольського служіння. Амінь.

(Переглянуто 48 разів, 1 переглядів сьогодні)