Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 липня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Пройде якийсь час, і той самий Симон, рибалка з-над Галилейського озера, Йонин син, стане перед важкою дилемою: він, вихований у дусі юдейської національної і релігійної замкнености, раптом побачить видіння, де йому пропонуватиметься споживати тварин, які категорично були заборонені Законом Він не може зрозуміти, що це (Дії 10:9-36). І ось відразу, як він схаменувся з цього видіння, Петро чує: до нього прийшли язичники, тобто представники народу, з яким йому не можна було навіть спілкуватися, заходити в їхнє житло, разом споживати їжу! Прийшли посланці від римського сотника Корнилія і кличуть його, щоб пішов у їхній дім, поговорив із сотником і його родиною, розповів їм про віру, яку сам Петро сповідає.

Нам неможливо уявити собі, як важко було Петрові розв’язати цю дилему між старою традицією, між страхом зовнішнього культурного простору, інших релігій – і покликом тих, хто прагнув нової віри. Якби не було цього видіння, якби не зміцнив його у рішенні Сам Христос, невідомо, що б вирішив Петро. А так він мужньо йде назустріч викликові! І Петро вже не зупиниться у домі сотника Корнилія і його родини, а піде далі й далі – аж до самого Риму, аби там очолити християнську громаду і скласти своє життя за Христа.

Передання розповідає, що Петро, вважаючи себе негідним помирати на хресті так, як помер його воскреслий Учитель, благав своїх кривдників – убивць, які розпинали його, – щоб розіп’яли його інакше, не так як Христа…

Що дало йому, звичайному малоосвіченому юдеєві, силу стати проповідником серед поганських народів і главою столичної Церкви, довкола якої почали формуватися церковні громади по всій Європі? Саме те, про що нагадує нам сьогоднішнє євангельське читання (Мт. 16:13-19).

Петро завдяки своїй вірі зумів помітити у Проповідникові із Назарету Самого обіцяного Месію! «Ти Христос, Син Бога Живого!» (Мт. 16:16) – ось таке сконденсоване перше сповідання віри, з якого виростатимуть пізніші сповідання. В тому числі і те, яке ми з вами повторюємо або, принаймні, маємо повторювати щоранку і яке невдовзі співатимемо всі разом у церкві.

Віра у Христа не тільки відкриває нам очі на таємниці всесвіту. Вона допомагає нам пізнати самих себе, стає ключем до нас самих, до нашого внутрішнього єства, яке так важко часом пізнати і яке, буває, залишається для нас найбільшою таємницею протягом нашого життя. І водночас віра стає ключем до спасіння. Недарма апостола Петра виділяють на іконах, зображуючи у нього в руці ключ.

Суперечним природі Христа є намагання відірватися від єдности з Петром, усамітнитися, створити якусь маленьку церковну ланочку і уявляти, що там і є вся повнота Церкви. Так, ми знаємо, що повнота Церкви є там, правиться євхаристія, де є єпископ, священики, миряни. Але ця частинка має бути в єдності із Вселенською Церквою – Церквою Петровою. Саме тоді вона виявляє в своєму служінні ту повноту, яку втілює для нас образ самого князя апостолів, того, кого називаємо ми в нашому церковному календарі первоверховним.

Сам Христос, звертаючи Своє послання, Свій заклик до апостолів, наказує їм наприкінці Свого земного шляху: «Тож ідіть, і навчіть всі народи!» (Мт. 28;19). Ця настанова забороняє нам замикатися в церковній громаді. Вона наказує нам іти назовні, навчати людей, кликати їх до Церкви, рятувати їх від духовної смерти.

Усі тоталітарні режими, які воювали із Церквою, намагалися її роз’єднати, замкнути в храмах. На яких умовах комуністи дозволяли існувати Церкві? Якщо вона не навчатиме поза храмом, якщо в ній не буде дітей, якщо вона зосередиться виключно на відправі релігійних ритуалів. Коли наша Церква намагалася відродитися під час другої світової війни, то і нацисти також заборонили їй єднатися, ставлячи умовою легалізації Української Автокефальної Православної Церкви в своїх секретних документах те, що вона буде діяти як конгломерат окремих громад, не пов’язаних між собою. Коли встановлювалися після війни комуністичні режими, то в кожній країні, де вони запанували, безбожники намагалися відірвати Помісну Церкву від церковної повноти, розсварити з іншими церквами. І вони конче прагнули змусити Помісну Церкву коритися земній владі.

Сьогодні ці намагання не припинилися. Як часто Церкву звинувачують у політизації проповіді, у тому, що вона перевищує свої повноваження! Не тільки у країнах посткомуністичних, а і в країнах західного, ліберального світу Церкву намагаються змусити якщо не замовкнути, то в усякому разі зосередитися на своїй невеличкій громаді, не виходити поза її межі, перетворитися на ґетто, яке звужується і звужується.

А Церква не призначена для цього! Так, нам часто важко, як важко і страшно було апостолові Петрові, іти у світ, проголошуючи цінності, які цей світ заперечує, відкидає. Буває незручно перехреститися, коли проходиш повз церкву, і декларувати тим самим свої релігійні погляди. Буває незатишно в компанії, де всі розважаються в суто світський спосіб, тримати себе як християнин. Але в тому якраз і виявляється вища міра християнської мужности: дозволити собі бути не як усі! Дозволити собі на кожному місці свого служіння бути Христовим апостолом. Бути разом із Петром, не боячись іти не в ногу з усіма.

Бо світ завжди потребує не пристосованців, не тих, хто виконує замовлення сильних світу цього, а людей, здатних бути не такими, як усі, здатних бути особистостями, які знайшли ключ до свого внутрішнього я і готові поділитися цим досвідом із усіма довкола. Світ потребує апостолів. І коли ми сьогодні вшановуємо первоверховних апостолів Петра і Павла, то тим самим ми даємо собі почути заклик, який іде через них до кожного з нас: «Тож ідіть, і навчіть всі народи». Амінь.

(Переглянуто 107 разів, 1 переглядів сьогодні)