Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 липня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Замислімося над тим, який важливий період ми зараз підсумовуємо. Апостольський піст відрізняється від усіх інших. Він присвячений роздумам про сутність Церкви, про те, що її робить абсолютно відмінною від усіх земних інституцій, і водночас про те, що наближає Церкву до кожного з нас. Сьогоднішній день — свято первоверховних апостолів Петра і Павла – ніби вивершує, увінчує цей піст.

Сьогоднішнє свято пропонує нам не спогад про минуле, хоча й згадки про життя первоверховних апостолів Петра і Павла та їхнього оточення також викликаються цим святом. Воно допомагає нам відчути себе співприсутніми у їхній Церкві, відчути себе виконавцями тієї самої місії, яку виконували апостоли Петро і Павло. В цій місії траплялося різне. І хоча на більшості ікон нинішнього свята ми бачимо апостолів Петра і Павла у братніх обіймах, з приязною посмішкою, зверненою один до одного, але в житті кожного з них траплялися моменти пошуків, падінь, зневіри…

Пригадаймо, наприклад, момент, коли апостол Павло збирався в дорогу і з собою мав взяти Варнаву. А Варнава хотів прихопити з собою свого родича, Марка-Івана. Але раніше, коли вони були в іншій подорожі, юнак ухилився від від її продовження й повернувся додому. І Павло, ображений на нього, не схотів іти з ним у подорож. Тоді й Варнава лишився із солідарности зі своїм родичем.

Здавалося б, вони мали розсваритися. А це внесло б розбрат у життя Церкви. Але ні, все владналося. Той самий Марко, переживши хвилини своєї слабкости, зумів не тільки піднестися до виконання апостольської місії, але й став найближчим співробітником іншого первоверховного апостола — Петра, його секретарем, перекладачем. Як вважає частина дослідників, саме він написав перше євангеліє – Євангеліє від Марка. Так само його вважають основоположником однієї з найдавніших християнських церков — Олександрійської Церкви. І символ апостола Марка — Лев – стає елементом герба сучасного Олександрійського патріярхату.

Бачите, навіть цей епізод, який міг би в звичайних людських умовах призвести до вибуху пристрастей, амбіцій, до розриву, не став причиною розриву в Церкві.

В будь-якій, навіть найкращій, родині трапляються і суперечки, і полеміка. Якщо у присутніх у храмі сьогодні спитати, чи не сварилися вони, не билися ніколи замолоду зі своїми братами-сестрами, то, думаю, мало хто відповів би “ні”. Бо всяке трапляється в житті. Але потім ми проминаємо цей час, переростаємо його. І відчуваємо чим далі, тим більше, свої родинні зв’язки, відчуваємо, що ми з’єднані чимось набагато міцнішим і надійнішим, ніж минущі захоплення або переконання, які виникли в певному контексті. Церква допомагає нам відчути повсякчасну присутність того, що і творить Церкву Церквою — благодатну присутність Святого Духа!

Ти є Петро (σὺ εἶ Πέτρος); і на цій скелі Я збудую Свою Церкву(Мт. 16:18),ці слова Христа звернені до первоверховного апостола. Петро, почувши їх, не став іншою людиною. Він лишатиметься рвучким, імпульсивним, пристрасним, він ще не витримає випробування у вирішальну мить, але його виділяє Христос поміж іншими. Чому? Бо Петро пізнав у Христі не просто Вчителя. Він пізнав у Христі Сина Бога Живого! І коли ми робимо для себе це відкриття і бачимо в Христі не історичну постать, не постать із минулого, з легенди, з книг, а завжди живого Главу Церкви, присутнього в нашому житті Сина Бога Живого, тоді й наші стосунки з Ним, як і стосунки одного з одним, виглядають інакше. Бо ми відкриваємо в собі родину. Родину, яка, стаючи спільнотою, продовжує складатися з людей з різними характерами, вдачами, вподобаннями. І водночас вона є родиною!

Шануючи Христа, ми вчимося шанувати один одного, вибачати один одному наші помилки. Водночас саме на цьому ми проходимо уроки наших стосунків із Христом. Інший апостол нагадує нам: «Якщо хто скаже: Я люблю Бога! — але ненавидить свого брата, той неправдомовець. Адже хто не любить свого брата, якого бачить, то як може він любити Бога, Якого не бачить?» (1 Івана 4:20). Не можна любити Бога і з ненавистю, ворожістю, зневагою ставитися до свого ближнього.

Ми проходимо повсякчасний іспит у житті через стосунки з нашими ближніми. І просимо Бога, щоб Він допоміг нам пройти цей іспит гідно, щоб ми, як той юний апостол Марко-Іван, як інші апостоли, зуміли стати сильнішими за свої людські амбіції, пристрасті. Щоб ми зуміли стати справжніми християнами й через Богосинівство Ісуса Христа відкрили в собі виключний привілей і право бути членами апостольської спільноти. А через це — родиною Самого Божого Сина! Амінь.

(Переглянуто 104 разів, 1 переглядів сьогодні)