Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 липня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми зустрічаємося з духовним досвідом великої людини досвідом дуже драматичним, сповненим змін і нелегких виборів, які мусив робити князь Володимир як лідер держави.

Дитинство Володимирові дісталося нелегке: він мав виборювати свою рівноправність з іншими синами Святослава, бо був сином рабині. Очевидно, вже це плекало в ньому той нав’язливий комплекс меншовартости, який він намагався подолати протягом усього свого життя. Йому довелося боротися за Київ і проливати кров у тій боротьбі. Йому припало робити складні пошуки правди серед різних релігій, які тоді були знані на Русі. Володимир пробував реформувати язичництво – звезти всіх ідолів підкорених народів до Києва і організувати там своєрідний пантеон. Але відчуття внутрішньої порожнечі лишалося в нього…

Володимирові, напевно, важко було збагнути, що з ним діється. Він — монарх, правитель чи не найбільшої тоді в Європі держави, повноправний представник роду Рюриковичів. Йому вдалося подолати власні комплекси, кпини оточення, перемогти суперників, утвердитися на престолі. І в той же час він відчуває брак у своєму житті чогось дуже важливого: відчуває потребу Бога. Ця неусвідомлена потреба спонукає його направляти своїх послів у різні країни, уважно слухати їх, зустрічатися з посланцями відвіданих країн, аби врешті решт переконатися – не з розповідей посланців, а з мови Самого Бога! – у тому, де є правда. Володимир переживає потрясіння саме тоді, коли Бог промовляє до нього за посередництвом ікони Страшного Суду.

Наш літопис дуже виразно це описує: князь відчуває страх і водночас надію. Страх опинитися там, де грішники – ті, що малюються на іконах Страшного Суду ліворуч. І пробуджену грецьким місіонером надію на те, що і він може бути разом із праведниками – з тими, хто праворуч.

Коли князь Володимир посилає своїх послів у різні держави, то визначають його вибір не абстрактні богословські міркування, а одне просте порівняння його послів: «Не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнять із нею. Знаємо тільки, що там Бог із людьми пробуває і служба їхня лучча, аніж в усіх інших народів. Не можемо забути ми краси тієї, бо всякий чоловік, коли спочатку покуштує солодощів, потім не захоче гіркого прийняти» (напевно, посли були у Влахернському храмі Константинополя).

Небо промовляє до нього, і Володимир відчуває прагнення Неба. Кожен із нас, людей, створених на образ і подобу Божі, несе в собі це прагнення. Саме воно часто і є імпульсом наших духовних шукань — шукання Неба, шукання свого справжнього дому. Ми завжди відчуватимемо себе на землі мандрівниками, які шукають дорогу для повернення додому. Бо для цього справжнього дому, для вічного життя, ми всі були створені. Ми загубили цей дім через гріхи праотців і мусимо своїми духовними змаганнями виборювати право повернутися до нього.

Володимир не тільки відчув цей поклик. Він зумів зробити його усвідомленим. Він побачив Того, Хто промовив: “Я дорога, і правда, і життя” (Ін. 14:6). Володимир знайшов дорогу і вже відтоді йшов цією дорогою, не гублячись через підшепти темної сили, яка намагалася зупинити його, як кожного з нас зупиняє, щойно ми ступаємо на дорогу праведности: «Ти заслабкий, ти наробив надто багато помилок у своєму житті, ти любиш жінок, алкоголь…». Про це правдиво говорять нам і літопис, і Житіє святого великого князя Володимира. А він повірив, що насправді не є таким. Він відкинув хибний образ свого «я», який нав’язується спокусником. І пішов шукати не тільки Неба, але й себе самого.

Мабуть, сучасники князя Володимира, які знали його ще молодого, здивувалися б й посміхнулися, коли б почули, як він нині прославляється у тропарях, стихирах і каноні за його мудрість, побожність, праведність. Вони знали його зовсім іншим — неспокійним, рвучким, швидким на гнів, знали його женолюбство, чули, як він відкинув пропозицію прийняти іслам, бо не міг зректися алкоголю, забороненого ісламом…

Все це видається нам смішним і нелогічним. Але наскільки ж треба було людині повірити в Бога, аби так радикально змінитися, аби справді стати взірцем праведности!

Як ми називаємо князя Володимира? Рівноапостольним. Так, як називаємо царя Константина Великого, св. Ніну — хрестительку Грузії, тих державних мужів і проповідників, які зробили з цілим народом справу, подібну до справи апостолів, – навернули народ до Христа. А це можливо тільки одним чином — через власне навернення.

Князь Володимир зумів учинити це чудо! Але не сам, а за Божою допомогою, бо взяв Його собі за провідника і діяв так, як навчало Євангеліє. Він зумів, давши нам приклад віри у власні сили, приклад пошуку власного «я», нетотожного з нав’язуваним нам силами пітьми зіпсованим образом, якому ми часто віримо і який накладаємо на себе як маску в повсякденному житті.

У ці дні ми згадуємо подію, яка стала поворотною в житті нашої єпархії 27 липня 1942 року. Неспокійні дні, коли точилася війна, коли німецька й совєтська армії воювали за Харків, якому доводилося раз-у-раз переходити з рук до рук. І от посеред цієї військової пожежі раптом стається диво — поява Харківсько-Полтавської єпархії. Вона сформувалася стихійно з тих відроджуваних парафій, які з’являлися як трава після першого весняного дощу там, де відступили комуністи, і виникала ілюзія вільного церковного життя. Всі вони входили під владу єдиного єпископа, який опинився в Харкові в цей час, вийшовши зі свого вимушеного підпілля, – владики Феофіла Булдовського. Саме до цієї єпархії прибув хрещений колись владикою Феофілом ще молодий як єпископ, але досвідчений як політик, Мстислав Скрипник. Колишній Степан Скрипник — онук Симона Петлюри, виходець зі знаної полтавської родини, який змушений був після поразки визвольних змагань довгі роки жити на території, окупованій Польщею. Він і там не капітулював перед окупантами: активно займався політичною й кооперативною діяльністю, обирався до польського сейму. А потім, коли більшовики, захопивши Західну Україну як союзники нацистської Німеччини, розстріляли серед інших його дружину, він приймає монашество і княже ім’я Мстислав.

Так ось саме він, єпископ Мстислав, зустрічаючись із блаженної пам’яти владикою Феофілом, переконує його об’єднатися, стати частиною єдиної Української Церкви з тим, щоб спільно провадити народ до спасіння. Не тільки самим іти цим шляхом, але й бути духовними лідерами цілої нації.

Це сталося 75 років тому, коли було підписано «Акт про входження Харківсько-Полтавської єпархії до Української Автокефальної Православної Церкви».

Чи потрібно це було митрополитові Феофілу? Він був уже літньою людиною, яка надто багато перестраждала в своєму житті через переслідування, обмови, наклепи, навішування ярликів і багато-багато чого ще. Він уже мав думати тільки про те, як самому відійти в небесні оселі. Але він мав відчуття відповідальности перед своєю паствою і закликав її ввійти до церковної спільноти, яка мала збудувати єдину помісну Церкву.

Тоді це не вдалося зробити. Єпископи в більшості своїй відступили на Захід, щоб там зберегти хоча б вогник української церковної традиції. А владика Феофіл лишився, щоб померти тут, у Харкові, у в’язниці НКВД.

Пригадаймо і ми з вами, дорогі брати і сестри, про той апостольський подвиг простування до Христа, до якого закликає нас пам’ять про святого Володимира Великого, до якого закликає спадщина митрополита Феофіла: не боятися труднощів, не боятися перешкод, не падати жертвою нав’язливих міражів, які пропонують нам недоброзичливці, а сміливо йти вперед разом із соратниками. Йти разом із Христом, слова Якого і сьогодні нагадують нам про обов’язок кожного християнина: дбати про те, щоб було одне стадо і один пастир, прагнути до єдиного пастиря, який має провадити Христову отару.

Тож, пригадуючи цей ювілей у славний день пам’яти рівноапостольного князя Володимира, переймімося і ми не новими турботами, а радісною і світлою надією на те, що й нам припала честь відіграти свою роль у гуртуванні цього великого стада. Хоч навряд чи назве нас хтось колись «рівноапостольними», але апостольська місія — місія творення Церкви і гуртування її в одне ціле —доступна і нам з вами.

Молімося сьогодні, щоб милосердний Господь за молитвами рівноапостольного великого князя Володимира дав нам сили, наснаги і відваги гідно здійснювати цю місію. Амінь.

(Переглянуто 86 разів, 1 переглядів сьогодні)