Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 липня 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Як важко нам, звичайним людям, уявити цю цифру – тисяча років! Коли ми читаємо історичні дослідження, в яких губляться сотні років поміж цілими епохами, коли ми в одну мить на одній сторінці можемо побачити в хронологічній таблиці події, відокремлені одна від одної кількома поколіннями, – тоді цифри втрачають для нас свою глибину.

Але ось сьогодні, коли ми вшановуємо тисячоліття упокоєння святого рівноапостольного великого князя Володимира, уявімо, що відстань ця принаймні вдесятеро старша, ніж найстарша людина, яку ми бачили в своєму житті! Уявімо, що за цей час проминуло п’ятдесят поколінь людей, змінилися форми устрою держави, змінилися цивілізації, змінилася географія світу. Скільки всього змінилося за цей час! І кожне з тих п’ятдесятьох поколінь сприймає подію, що відбулася, по-своєму, відповідно до своїх запитів, до власної культури.

А ця культура часом дуже підступна у сприйнятті минулого. І раптом виходить так, що ми велику драму пошуків князя Володимира прочитуємо, як такий собі величний акт у дусі фресок на церкві, коли державний лідер зважено вибирає поміж різними релігіями, які здаються для нього однозначними. Раптом день пам’яти святого князя Володимира перетворюється на ярмарок марнославства, коли різні конфесії починають змагатися між собою в тому, хто більше тисяч людей виведе на хресну ходу в Києві.

Аж тут Бог посилає нам, як сьогодні, невелику негоду. І стає зрозумілим, наскільки ми всі з нашою примарною величчю є безсилими перед потужними явищами природи, пізнати які ми ще і сьогодні повністю не спроможні, і подолати силу яких, попри всю примарну велич нашої цивілізації, ми також не вміємо.

Це, може, і допомагає нам звільнитися від полону відґлянсованих історичних малюнків, які зображують прихід князя Володимира до християнства як таке величне простування переможця від слави до слави. Ми спробуємо побачити його особисту драму.

Людина, яка, попри здобуття величезної влади в одній із найбільших тогочасних європейських держав, здобуття у кривавій боротьбі із своїми суперниками, водночас шукає найбільш потрібне всім нам і примарне у цьому світі – шукає себе. Шукає і не знаходить.

Князь Володимир пробує, об’єднавши державу, звезти до Києва всіх ідолів, щоб відчути себе розпорядником над ними, такою собі вищою владою над усіма релігіями, як це не раз і до нього, і після нього намагалися робити правителі. І виявляється, що це нічого  не дає князю Володимирові. Він пробує йти на Херсонес, щоб завоювати собі віру силою. Аж раптом виявляється, що людська недуга може спіткати його вже на порозі перемоги. Він втрачає зір. Тільки з Божої ласки, як колись апостолові Павлу, зір йому повертається. Він відкриває те, що для нас, може, найпотрібніше і сьогодні: що він – звичайна людина, така, як і всі люди довкола нього. Здається, таке елементарно просте відкриття! Але ж не забуваймо, що в ті часи, в передхристиянському античному світі, у середні віки в народів, які ще не прийняли християнство, царська влада та й загалом – належність до аристократії – сприймалася вже як право бути вищими за звичайних людей, силою свого народження належати до особливої верстви навіть у трансцендентному вимірі.

Думаю, всі читали про те, що навіть коли в ті часи ховали правителя (про що свідчать нам скіфські могили на Півдні України та й у наших степах), то ховали разом із ним і рабів, і коней, і зброю – все, що потрібно було б йому, щоб залишитися правителем і на тому світі. Земна влада ставилася понад межею життя і смерти!

Та ось ця влада виявляється примарною… Як важко було це відкрити людині! Як хапається вона і зараз за ці ілюзії! Як зганьбило нас усіх харків’ян непристойне видовище день-два тому, коли міліціонери ловили двох «мажорів», які принижували їх і вважали, що через те, що їхні батьки належать до тих, кого прийнято називати сьогодні суспільними елітами, вони можуть п’яні їздити на машині, зверхньо ставитися до всіх довкола, зневажати закон, підкреслено демонструвати свою зневагу до оточення[1]. Це також язичництво. І коли ми говоримо про першу заповідь Божу: «Я Господь, Бог твій… Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вих. 20:2-3), то не забуваймо, що вона і для нашого часу має надзвичайно актуальне значення. Бо ми і сьогодні пробуємо собі знайти інших богів, крім Єдиного справжнього Бога.

Як у тропарі зображується відкриття Володимира? Як купця, який, знайшовши коштовність, продає все, щоб її придбати. Звичайно, цей образ береться із Євангелія. Але який же він тут влучний! Князь Володимир мав силу, владу. Він мав примару позірного – ну не безсмертя, але переходу в усій своїй величі у майбутнє життя. А відкрив порожність усього цього! І це дала йому віра. Не тому, що він хотів бути деспотом для своєї країни і змусити всіх коритися його забаганкам. А тому що, зробивши для себе це відкриття, він радо ділився з усіма дорогими для нього людьми. Він подбав, щоб нарешті Русь остаточно прийняла християнство.

Князь Володимир не був першим християнином у нашій державі. Задовго до нього, за сотні й сотні років уже існували християнські спільноти. Ми читаємо у житії священомученика Климента, папи Римського, що коли він опинився на Півдні України, у Причорномор’ї, то застав там тисячі християн. Напевно, це були в’язні, яких направили туди на каменоломні як порушників римських законів за сповідання іншої віри. Але ж вони були там! І наші далекі предки з ними спілкувалися, а вчення Христове знаходило все нових і нових адептів у наших таврійських степах. Звідти ж воно підіймалося і вгору Дніпром, досягаючи полянських сіл!

На часи дитинства князя Володимира в Києві вже знали і його бабусю – християнку Ольгу, і те, що більшість дружинників-варягів була християнами. На Русі діяли християнські церкви. Отже, християнство було реальністю у Руській, тобто Українській, землі. І все ж київському великому князеві треба було подолати чимало психологічних перешкод. Насамперед – свою гординю, самовпевненість, презумпцію зверхности над усіма іншими і віри в те, що він як нащадок Рюрика призначений для влади.

Він почув у словах грецького проповідника, почув у євангельському слові ту істину, якої йому бракувало. Залишивши те, що виявилося примарним, князь подався за цією істиною, і ось тоді він здобув справжнє, непроминуще багатство.

Ми вже пережили тисячоліття хрещення України. Цього року ми переживаємо тисячоліття упокоєння великого князя Володимира – хрестителя. Ці знаки часу не випадково адресовані нашому поколінню. Після епохи большевицького терору ми повертаємося до віри. Але як же важко, як драматично відбувається це повернення! У скількох людей замість справжньої євангельської віри з’являється віра у фантоми, які панували до хрещення над князем Володимиром, у язичницьких ідолів, якими для нашого часу стає кар’єра, багатство, слава і багато-багато чого ще. Звільнитися від цього всього, знайти істину і для нас, людей ХХІ століття, є великою життєвою проблемою. Натхненний приклад великого князя Володимира нагадує нам не так про славу і велич нашої держави, як про силу духовного пошуку, який, тягнучись до Отця, вміє подолати минуще заради вічного, вміє відкинути примарні цінності заради цінностей справжніх, непроминущих. Вміє, кинувши, ніби дитячі іграшки, все, що людину оточувало в повсякденному житті і заважало їй побачити справжній реальний світ, підвестися і піти до Отця, кличучи за собою всіх інших – і наших предків, і нас із вами. Амінь.

[1] Суд над ними триває й досі, влітку 2016 р., і далекий від завершення.

(Переглянуто 70 разів, 1 переглядів сьогодні)