Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 грудня 2014 року в с Мурафа Краснокутського району

Дорогі брати і сестри!

Ми не часто зустрічаємося з вашою невеличкою парафією. Але так трапилося, що наші зустрічі на храмовому святі припадали на ключові моменти у національній історії за останні десять років.  Старші парафіяни пригадують, як у грудні 2004 року ми молилися разом із львівським хором за відвернення кровопролиття, за перемогу справедливости. Саме тоді відбувалася в Києві Помаранчева революція, вирував Майдан.

І минулого, 2013 року, саме у ті кризові дні, коли в Києві пролилася вже перша кров, коли відбувся розгін студентської акції, ми слухали слова, що й сьогодні проймають нашу душу: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.» (Мт. 5:9). Тепер же ми зібралися на молитву під  час війни – війни безглуздої, кровопролитної, яка зруйнувала давні індустріяльні райони України, викинула сотні тисяч людей із дому, а решту прирекла на жалюгідне животіння на окупованих ворогом територіях. Суспільна ситуація кличе нас на боротьбу, кличе до протистояння ворогові. І як же нам сьогодні розуміти слова про миротворців? Адже часто ми уявляємо миротворцем тільки пацифіста, який відмовляється брати в руки зброю і весь час намагається вести перемовини, замість того, щоб чинити опір.

І ось перед нами постає святитель Миколай Мир-Лікійський. Він для нас є взірцем лагідности і покірности. Це підкреслює і тропар – церковний гімн на сьогоднішнє свято. Але давайте пригадаємо, коли саме він став єпископом? У дуже важкий час, коли ще панувала Римська імперія, коли тривали переслідування християн. І хрещений він тоді, коли це було небезпечно для життя. Вже ставши єпископом, він має протистояти найбільш небезпечній єресі, яка намагається спокусити християн ось вже понад тисячу років, – єресі аріянства, яка сьогодні вихлюпнулася у нашу дійсність у новітній секті Свідків Єгови.

Святитель Миколай мужньо і певно стоїть на захисті справедливости. І коли треба добитися справедливости, він не сидить у себе в резиденції – та й не знаємо, чи була в нього резиденція, – а простує туди, де має здійснитися несправедливий вирок, для того, щоб зупинити руку ката, щоб врятувати несправедливо засуджених людей.

Отже, боротьба за мир потребує сили! Ми ніколи не матимемо миру, якщо будемо слабкі. І якщо сьогодні шукати, коли і чому в нас почалася війна, то не згадуймо про Майдан, який відбувався торік. До нас війна прийшла тому, що роками розвалювали армію, тому, що нашим Міністерством Оборони і СБУ керували відверті агенти російських спецслужб, тому, що кошти країни розкрадалися, марнувалися. Одиниці багатіли, і ми знаємо тепер, які були масштаби цього багатства. А ми з вами жили надголодь і раділи тому, що не зовсім голодуємо. І ось прийшла мить розплати.

Зараз говорять, що не було б Майдану – не окупували б Крим і не ввійшли б російські війська на Донбас. Та вже задовго до Майдану в Росії друкувалися карти, де Крим був зафарбований кольорами Російської федерації, а прапори так званих Донецької і Луганської республік використовувалися в Росії на зібраннях різного роду націоналістів, які готували ці події. Тільки що ми виявилися сильнішими! І зараз ми дивуємося: як наша розвалена армія зуміла відбити наступ на Донбасі, як вдалося захистити Харків, в якому ще в березні-квітні було небезпечно ходити по центру міста? Людину, яка просто говорила українською мовою по телефону, могли побити так, як побили старосту Свято-Дмитрівської церкви.

І тут ми згадуємо про той феномен збереження віри, який засвідчила Україна. Мене колись, як я ще був студентом, здивувало те, що половина всіх парафій Совєтського Союзу знаходилася в Україні, хоча Україна складала набагато меншу частину Совєтського Союзу. Потім я чув, що в Московській, Ленінградській духовних семінаріях і академіях, не говорячи про Одеську, було понад вісімдесят відсотків українців. Україна зберегла віру. Україна зберегла християнську традицію. І хоч як українцям важко було витримувати тиск войовничого атеїзму, завдяки нашим жертовним бабусям і матерям ми зуміли успадкувати від них цю традицію і повертаємо її зараз до життя. Її хочуть від нас украсти. І нам під виглядом православ’я пропонують убивць, що йдуть з прапорами, на яких написано «православна армія».

Це не вперше в історії… Диявол завжди з’являвся перед побожними ченцями у вигляді ангела світла, сподіваючись обдурити їх, змусити схилитися перед князем пітьми. І зараз саме сатанинське вчення приходить до нас, називаючись «русскім міром». Ми стали перед дилемою: чи нам бути жертвами завоювання, чи мобілізуватися і протистояти аґресії? І наш народ зумів це зробити. Я захоплююсь нашим отцем Дмитром Романківим, який сьогодні приїхав до вас, щоб прикрасити свято у Мурафі. Сепаратисти дійшли до Сватівського району, де є наша парафія. А сватівчани зуміли стати на барикади, зупинити сепаратистів, відкинути російські війська від свого району. Наша Покровська парафія була одним із найдіяльніших учасників цього захисту. Отець Дмитро Романків благословляв тих, хто йшов на бій. І зараз він виїздить аж до лінії фронту і допомагає солдатам, які там опинилися.

Ми захищаємо мир і справедливість. Ми ніколи не йшли аґресією на чужі землі, ніколи не намагалися когось підкорити, захопити. І в тому – сила нашого народу, вияв присутности в його історії, в нашій з вами свідомості християнських цінностей. Але ми повинні бути готовими захищати їх. Коли треба – захищати зі зброєю в руках. Бо людина, яка потурає насильству, стає співучасником вбивства. А миротворець – це той, хто зуміє зупинити руку ката, як святитель Миколай Мир-Лікійський, і хто зуміє відкинути від своїх кордонів іноземні війська.

Ми і сьогодні переживаємо важкі часи. Але вже цей рік розкрив нас самих по-новому. Пригадайте, як весь час нам нав’язували думку, що ми, українці, не спроможні помиритися між собою. «Де два українці, там три гетьмани» – скільки подібних приказок вносили в наші вуха і свідомість! І раптом виявилося, що в хвилини небезпеки ми можемо стати разом: коли нашу молодь почали бити в Києві на площі, то дзвони, які розлягалися із Михайлівського собору, зібрали відразу не тисячі, а сотні тисяч киян, які прийшли, щоб захистити своїх співвітчизників.

Зараз ті дзвони розлягаються над всією Україною і кличуть всіх нас бути разом у протистоянні аґресії, бути разом у плеканні і захисті миру. Можливо, якраз ця війна, яка сталася ніби несподівано, і є для нас порятунком, бо зупиняє ту повзучу аґресію, яку ми спостерігали у минулі місяці, бо вона допомагає нам відчути свою силу як давнього християнського народу. І відчути як гасло свого життя слова прокимна, які часто повторюються перед євангельським читанням на молебні: «З Богом ми покажемо силу. І Він знищить гнобителів наших». Амінь.

(Переглянуто 80 разів, 1 переглядів сьогодні)