Виголошена архиєпископом Ігорем 8 листопада 2015 року

Дорогі брати і сестри!

Великомученика Димитрія, якого вшановуємо ми сьогодні, в Греції називають, так, як і Юрія, – Переможцем. Чому саме так? Адже Димитрій не знаний нам як керівник війська, яке б здобуло перемогу в бою. Ми знаємо, що він був начальником військових частин, що розташовувалися на підвладній йому, як проконсулові Солунської области території, знаємо, що він був високопоставленим сановником, одним із представників імператора у належній до Римської імперії Елладі. Але чи воював він з кимось в той період, невідомо…

Натомість знаємо, що після свого упокоєння Димитрій неодноразово з’являється на мурах свого міста, допомагає захистити його від напасників. Він надихає жителів Салонік! І греки досі моляться у часі скрути до великомученика Димитрія як до свого захисника.

Та навіть за життя, вже перебуваючи в ув’язненні за звинуваченням у належності до забороненої тоді в Римській імперії християнської церкви, Димитрій благословив зовсім юного, тендітного свого слугу Нестора на бій із богатирем Лієм, який наводив жах на всіх, перемагаючи під час змагань гладіяторів усіх виставлених проти нього бійців. І ось цей молодесенький слуга раптом убиває свого противника! Не характерна для житій святих сцена насильства, але вона теж є для нас посланням, як і все життя великомученика Димитрія.

В чому його джерело перемоги? Чому вважають його переможцем? Бо він переміг свої людські слабкості! Він переміг прагнення до кар’єри, спокусу пристосування до кон’юнктури, яка складалася в його області. Димитрій, призначений на одну з найвищих чиновницьких посад, залишається самим собою. Він не розмінює своє сумління на посаду, не пристосовується до вимог імператора. Він, вихований у таємній (бо християнство було заборонене) християнській родині, сміливо проголошує: «Я – християнин!». Димитрій проповідує свою віру, допомагає відчути її силу тим жителям, які ще вагалися. Він висміює язичницькі забобони і тим самим веде своїх земляків до спасіння – до християнства, знаючи, що за це неминуче постраждає.

Коли імператорові донесли, що його високопоставлений чиновник, замість того, щоб боротися із новою, альтернативною щодо язичництва вірою, сам її проповідує, то імператор, звичайно, віддав Димитрія на страту.

Наша Свято-Дмитрівська церква була заснована у неспокійні часи. Її і будували жителі цієї слободи Гончарівки, що перебувала тоді ще поза межами Харкова, щоб захистити місто від нападів. Сімнадцяте століття було неспокійним, татарські набіги спустошували Україну. І ось вони, харківці, молилися до великомученика Димитрія, аби він, той, хто захищав своє рідне місто Салоники, захистив і наш Харків.

І коли наприкінці двадцятого століття цей храм відроджувався, то, власне, він і постав як форпост правдивої Церкви. Відроджувався він у драматичні часи, коли ми тільки-но почали відчувати, що влада, яка прийшла після падіння комунізму, не спроможна позбавитися тих стереотипів, які складалися у совєтські часи. Влада намагалася пристосувати Церкву до власних потреб, намагалася використати свої нові посади для корупції, збагачення, для приватизації майна, яке ще лишилося після розвалу совєтської економіки.

І саме тоді Патріярх Мстислав, лідер Церкви, який лишився незламним у вигнанні, стає для нас знаменом можливих змін. Його не пускали до церков. Практично всі єпископи, які прийшли у 1989-91 роках до української національної Церкви, зрадили його, перейшли до тієї, якою опікувалася влада, яка задовольняла тогочасну кон’юнктуру. А Патріярх не зламався! Це ж – уявити собі сьогодні важко! – людина, яка мала дев’яносто чотири роки, приїздить до Харкова, зустрічається з нами. І Дмитрівська церква була єдиною церквою, в якій він міг молитися, міг відправити Службу Божу. Він, сивий старець!

Саме з того часу Свято-Дмитрівська церква, яка в 1992 році ще тільки переходила в руки парафіян і потрібні були ще кілька років – п’ять важких років! – для того, щоб звільнити цю церкву від незаконних користувачів, – саме вона і стала тим малесеньким плацдармом, з якого почала знову зростати Українська Автокефальна Православна Церква. Церква Київської традиції.

І коли в наступні року знов і знов виявлялася фатальна слабкість частини нашого суспільства, його неспроможність витерпіти, вистояти, зберегти віру, перемогти свої слабкості, то саме ця парафіяльна громада ставала ядром для здорових сил у Церкві. Та й не тільки в Церкві.

Ми знову переживаємо важкі часи. Російська аґресія показала нам небезпеку релігійного чинника в політичних змаганнях. Бо чи то росіяни вдираються в Україну, окупують Крим, плюндрують Донбас, чи вони посилають свої війська в Сирію, – щоразу це здійснюється під приводом захисту православних святинь, захисту релігійних традицій, які прийшли до нас зі Сходу. І тут стає питання про ідентичність, справжність віри, про те, що є пріоритетним: чи пристосування до тієї традиції, яка склалася у синодальний важкий період, чи захист своєї власної київської традиції в її повноті.

І саме Свято-Дмитрівська церква вже 2015 року стає місцем, звідки йде імпульс, який так налякав багатьох, – заклик до єднання Церкви, до відновлення єдности Київської Церкви в її повноті! Заклик не до того фальшивого єднання, яке проєктувалося на Церкву згори, з чиновницьких кабінетів Києва, а єднання самої Церкви. І не в тій формі, якої вона набула в часи імперського царювання, перетворюючись на духовний департамент влади, а в тій, яку зберігала за часів преподобного Феодосія Печерського, Петра Могили, за часів сповідників віри, які гинули, але не здавалися окупантам. Так, як гинули і наприкінці дев’ятнадцятого століття наші мученики, які не бажали переходити до Церкви, утвореної Москвою і принесеної на західноукраїнські землі, на землі Холмщини і Підляшшя.

Ми молимося сьогодні за єдність Церкви, за повернення до неї всіх тих, хто має до неї належати. Нам дуже шкода, що частина людей і сьогодні лякається, тікає від єдности. Тікає, бо завжди страшно опинятися в гурті тим, хто відчуває свою слабкість, кому добре бути наодинці з собою, заховавшись у власний куточок, або ж хто сприймає Церкву як свій верстат, як місце заробітку.

Але Церква повинна бути тією оздоровчою силою, якої бракує нашому суспільству, тим мірилом системи цінностей, які лишаються завжди непорушними остільки, оскільки вони проголошуються Євангелієм. Саме в такій Церкві ми є. І саме в цьому непроминуща цінність Свято-Дмитрівської парафії, яка, перебуваючи під небесним покровом переможця власної людської слабкости і всіх ворогів, які намагаються нею скористатися, великомученика Димитрія Солунського, показує приклад, сміливо йдучи вперед. І не для того, щоб стати першою. Якраз часто і тікають від єдности ті, хто керується принципом краще бути першим на селі, ніж останнім у місті

Але якою є першість у Церкві? «Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу» (Мр. 10:43). Христос Сам умив ноги Своїм учням у той час, коли вони почали були сперечатися, хто з них старший (Ін. 13:3-12), даючи нам урок покірливости!

Цей рік – рік, коли ми переживаємо тисячоліття від прославлення перших українських святих Бориса і Гліба, які дають нам і сьогодні урок братньої любови і покори, несумісної з капітуляцією перед насильством – допомагає нам вибрати правильний шлях: шлях до Христа і з Христом, шлях до єдности у Христі довкола єдиного престолу. Шлях служіння Євангелію, тому єдиному мірилові цінностей, тій єдиній і непроминущий Конституції, як називав Євангеліє Патріярх Мстислав, кращої за яку ніколи не напише жоден авторський колектив. Амінь.

(Переглянуто 49 разів, 1 переглядів сьогодні)