Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком)на храмовому святі Свято-Дмитрівської парафії м. Харкова 8 листопада 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішній день повертає нас у криваве, тривожне минуле. Він нагадує нам про страшні часи переслідування християн, коли й загинув римський воїн, адміністратор м. Солуні Димитрій. Загинув, бо не скорився. І хоча ми переживаємо щоразу сум за тими тисячами й тисячами невинних жертв, які поклала Церква в перші століття християнства, але ми пишаємося ними. Більше того, ми молимося до загиблих за Христа, бо знаємо, що мученицька смерть відкривала їм шлях у вічність.

Згадуємо ми сьогодні і не такі давні події, коли не тисячами, а мільйонами мучеників уславилася Христова Церква на територіях, окупованих Совєтським Союзом. Наша Церква поклала в цей велетенський жертовник безліч власних жертв, які стали нашим внеском у скарбницю, яку збирає Христова Церква на Небі.

Захоплюючись подвигом мучеників, ми зовсім не вдаємося до такого собі мазохізму – дбання про те, аби пережити невигоди задля самих невигод, пережити переслідування тільки аби відчути себе відсуненими на марґінес, ущербними. Ні в якому разі! Церква не прагне бути жертвою. Але вона завжди намагається лишатися самою собою. Саме через це завжди виникали її конфлікти з довкіллям. Світ не завжди хотів знищити Церкву. Але він лишав Церкву існувати за однієї умови: щоб вона пристосувалася, змінилася, щоб люди Церкви стали жити так, як усі.

А Церква мусить пам’ятати Христові слова: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36). Христос не кличе нас на конфлікт із світом. Навпаки, Він нагадує: світ зберігається завдяки тому, що Церква зберігається. Бо саме вона несе в собі непохитність моральних засад, яких часто бракує світові. Світові, який вдається для самовиправдання, до психології релятивізму, виправдовуючи своє пристосовництво. Нібито, позаяк часи змінюються, треба й собі мінятися. Позаяк живемо серед людей, то треба не виділятися, а жити так, як усі.

Може, саме це є найнебезпечнішим. Не виділятися, пристосовуватися, бути подібними до інших – саме до цього схиляли нас у Совєтському Союзі. Час кривавих міжвоєнних репресій після Другої світової війни змінився, може, ще більш небезпечним періодом, коли Церкву намагалися зробити частинкою панівної системи. Комуністи згодилися допустити її існування, але за умови: вона мала молитися за вождів, прославляти їх, вона мала бути частиною совєтського істеблішменту.

Ми, здається, пережили це. Але ми входимо у новий світ, який вводить нас у розпач, бо ми бачимо, наскільки він теж є не відповідним до християнського ідеалу!

Що робити Церкві за цих умов? Воювати за світом? Так, але воювати мечем духовним!

Церква не бере участи в політичним акціях і різного роду суспільних авантюрах. Але вона мусить завжди являти взірець принциповости, непохитности у дотриманні євангельських цінностей, у служінні євангельським цінностям. Саме тоді ми з вами як Церква лишаємося самими собою.

Схилитися перед дияволом можна по-різному. Адже що найпідступніше на останок пропонував диявол, спокушаючи Христа в пустелі? «Диявол бере Його на височезную гору, і показує Йому всі царства на світі та їхнюю славу, та й каже до Нього: Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мт. 4:8-9). Христос звичайно ж відкинув намагання диявола. Але скільки разів нам у житті доводилося чути подібне! «Схилися, підкорися, тоді дістанеш владу, гроші, вплив. Тоді зможеш здійснювати свою місію краще, ніж коли ти стоїш у постійній опозиції…»

Двадцять п’ять років на тлі двотисячолітньої історії Церкви – це зовсім маленький відтинок. Але скільки було пережито Свято-Дмитрівською парафією за двадцять п’ять років! І сьогодні, мабуть, отцеві Віталію Зубаку й тим, хто був на його першій службі 8 листопада 1992 року, дивно згадувати той півморок, стільці, екран, який висів на місці теперішнього іконостасу, бруд довкола – все те, що отець Віталій сьогодні так добре охарактеризував як мерзоту запустіння, порівнявши цей храм зі стародавнім єрусалимським храмом, занедбаним загарбниками. Саме ця мерзота запустіння дуже точно відображала стан людських душ, з якими вийшли наші люди із сімдесятилітнього рабства комунізму. Дуже підступного рабства, яке роз’їдало душу зсередини, яке навчало подвійности сумління, яке відучувало нас бути самими собою і захищати власну гідність. Цього всього вчимося ми в Церкві. Разом із Церквою ми зростаємо, змінюємося не тільки кількісно, а й духовно, але за однієї умови: коли ми перебуваємо з Христом.

Наш храм – це водночас і місце наших з вами зустрічей, організації заходів, які допомагають нам розширити уявлення про світ, поглибити знання про Бога, про Церкву. Але насамперед – це місце зустрічі з Христом! Дуже реальної, виразної зустрічі, яка дається через слухання Христового слова, через прийняття Його Самого в таїнстві Євхаристії – причастя Тіла і Крови Христової. Це величезний шанс, який дарується кожному з нас. Ми можемо скористатися ним, а можемо відкинути його, піти собі геть, піти шукати щось інше, бо нам не досить комфортно бути поряд з іншою людиною, ми шукаємо іншого середовища. І можна знайти безліч виправдань для однієї позиції – позиції втечі.

Сьогодні саме тікання від Христа, можливо, найнебезпечніша спокуса. Виправдань для цього можна знайти дуже багато. Але знов і знов пригадуємо слова, які лунають на дні пам’яти мучеників: «А хто витримає до кінця, той спасеться».

Місія Свято-Дмитрівської парафії, місія отця Віталія Зубака полягає в тому, щоб бути собою, бути на місці, бути завжди притулком для тих, хто страждає, потерпає, хто шукає надійного ґрунту під ногами, якого часто бракує нам у житті.

Скільки разів за цей час парафія лишалася самотньою. Дехто переходив то в одну юрисдикцію, то в іншу. А парафія була! І потім поволі, переживши свої помилки, хтось повертався, хтось падав та так і залишався лежати. А Свято-Дмитрівська парафія стояла! Стояла непохитно перед змінною кон’юнктурою…

Нас не кликали на майдани. Але ми приходили, коли треба було допомогти: коли ми привозили допомогу і молилися на Майдані Свободи у 2004 році; коли стало скрутно і в Харкові ніде не могли знайти місця для проведення Форуму Євромайданів. Попри те, що сама ідеологія Євромайдану для нас не в усьому була зрозумілою, ми дали притулок і для цього Форуму…

Я говорю про минуле. Але згадка про це минуле нас тільки ставить перед викликом майбутнього. Бо саме живемо ми не для минулого, не для того, щоб постійно пригадувати, пишатися або соромитися своїми вчинками, які вже були. Ні. Ми прямуємо до зустрічі з Христом. Прямуємо через нові і нові випробування цього життя, до яких ми маємо завжди бути готовими.

І хай сьогоднішній ювілей, сьогоднішній роздум над долею нашого небесного покровителя Димитрія Солунського і над двадцятип’ятилітнім відтинком життя Свято-Дмитрівської громади стане для нас наснагою в цьому сміливому простуванні у майбутнє, де місія християнина завжди лишається одною: БУТИ. Бути подобою Христа у світі, намагатися оприявнювати в своєму житті те, чому вчить Церква. Бути взірцем послуху і смирення, а водночас – взірцем мужности у проголошенні євангельської правди світові. Тієї єдиної правди, яка не піддається ніяким деформаціям і яка завжди перемагає. Амінь.

(Переглянуто 74 разів, 1 переглядів сьогодні)