Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 8 листопада 2014 року

Дорогі брати і сестри!

Навіть недавня історія відродженої Свято-Дмитрівської парафії дає нам можливість відчути, як, читаючи цю історію, ми можемо поринати у таємниці Божого Провидіння. Бо ж справді, двадцять два роки тому, коли після довгих часів запустіння починалися богослужіння в Дмитрівській церкві, здавалося, що вона припала нашій громаді в Харкові випадково, саме тому, що більшість харківських чиновників вже й забули, що тут колись була церква. Та й досі для частини харків’ян ця споруда залишається кінотеатром «Спорт», на який перетворили комуністи колишню перлину харківської архітектури. Тому і не квапилися чиновники передати її панівній тоді в нашому місті посткомуністичній релігійній структурі – Московському Патріархатові.

Але ось минає рік за роком, і ми відкриваємо для себе, як закономірно, що саме ця церква, яка є однією з найдавніших слобожанських святинь – бо заснована була та перша Дмитрівська церква ще першими переселенцями до Харкова в середині XVII століття, – отже, що церква, котра перебувала під небесним покровом великого воїна і борця за правду Димитрія, стала опорою української православної традиції на Сході України.

Ця церква бачила за ці недовгі роки двох великих патріярхів нашого часу, що позначили собою, мабуть, найбільші верховини у перебігу національної історії ХХ століття.

Першим ввійшов сюди блаженної пам’яти Патріярх Мстислав під час своєї останньої поїздки в Україну. І щороку, доки в нього ставало сили, бував тут наш незабутній Патріярх Димитрій. А як чітко відсівалися ті політики, які приїздили до Харкова! Ніколи тут не були політики, які зраджували, які переходили в протилежний табір. Але натомість чесні, послідовні державні діячі, прибуваючи до Харкова, неодмінно приходили вклонитися до Свято-Дмитрівської церкви. Жодного разу, коли вона була в Харкові, не обминула нашої церкви пані Слава Стецько. Бував тут В’ячеслав Чорновіл, приїздили сюди обов’язково і сучасні політичні лідери Олег Тягнибок і Дмитро Ярош. Можна було б назвати чимало інших людей, які відчували, де джерело сили, яке їм потрібне для боротьби за наше майбутнє.

І ось зараз, протягом цього неймовірно важкого року, повного гірких відкриттів, ми відчуваємо, чому саме центр українського православ’я на Сході перебуває під покровою Димитрія Солунського – воїна, який відчув, що є сила, потужніша за силу зброї. Це сила духу. Як ми відчуваємо зараз потребу в цій силі духу! Якби її не було – не переміг би Майдан. Якби її не було навесні – нас би окупували вороги. В той же час наш народ зумів зібратися і протиставити себе іноземним агресорам. І Свято-Дмитрівська парафія у Харкові завжди була на потрібному місці. Тут збирали кошти на допомогу для війська, тут ми благословляли на боротьбу і тут проводжали в останню путь нашого незабутнього Василя Пилиповича Третецького – одного із Небесної сотні, підступно вбитого у рідному Миргороді.

Ми потребуємо зараз сили. Але саме скрутні часи і допомагають відчути, якої сили бракує. Не коштів, хоч їх у більшости з нас не вистачає. Навіть не миру, хоч це для нас сьогодні найбільш пекуча потреба. Нам бракує сили духовної, і про неї ми просимо Бога. Може, саме ці випробування, які спадають на нашу країну, допомагають нам шукати ті сили і позбавлятися від того всього, що нас деморалізує, вводить в оману, від тих підробок під українську державність, які нам пропонували в минулі роки.

Христос звертається до нас через Церкву. Він здійснює у Церкві Свою обіцянку бути завжди разом із нами. Бо Він ніколи не залишає нас, доки є Церква – містичне Тіло Христове. І саме Церква дає нам відчути великий глибинний сенс людської історії. Сенс, який відкривається остільки, оскільки в цій історії перебуває Божа ласка, що рятує нас від небезпек, провадить через випробування, але й посилає нам випробування за нашими силами, аби ми могли, витримавши їх, стати ще міцнішими, згуртованішими.

Тож і сьогодні ми молимося не про те, щоб Господь відвів від нас усі іспити, а щоб дав нам силу пройти їх, аби ми відчули, як ця духовна сила – сила віри в Христа, переживання присутности в одній церковній спільноті – робить безсилими проти нас будь-які підступи ворогів, будь-які ворожі армії, хай вони оманливо і називаються «православними». Адже ж ми знаємо, що сатана завжди намагався замаскуватися під світлі сили і прибрати невластиві йому імена.

Молимося сьогодні, дякуючи Богові за дар, яким стала для всіх нас, харків’ян, Свято-Дмитрівська церква, Свято-Дмитрівська парафія. Дякуємо Богові за дар сили у Христі, який Він дає парафіяльній громаді, і просимо, щоб частинка його припала кожному із нас і щоб, склавши разом ці частинки Христового дару, ми зуміли відчути свою непереможність. Непереможність як Христової Церкви, як давнього християнського народу, який не раз виявляв в історії свій талант: згуртувавшись, давати відсіч аґресорові.

Хай же Господь допоможе нам оцінити ці Його дари і, оцінивши, зуміти використати їх на потребу собі і для добра наших нащадків. Амінь.

(Переглянуто 162 разів, 1 переглядів сьогодні)