Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 8 листопада 2019 року

Дорогі брати і сестри!

У соціологів є така методика: креслити діаграми коливання курсу валют, зміни суспільних запитів, відвідування масових заходів тощо. Думаю, якби ми почали від 1992 року накреслювати такі діаграми, позначаючи, скільки людей було на службі, скільки священиків брало участь у відправі Літургії, то цікава вийшла б картина. Особливо, коли б зіставляти її з довколишнім середовищем. І не в тому річ, що бували часи, більш або менш сприятливі для Церкви.

Живучи в цьому світі, ми вчимося пізнавати Христа. А пізнавати Його можна часто лише всупереч цьому світові. І досвід великомученика Димитрія, як і свій власний християнський досвід, ми прочитуємо в дуже широкому контексті наших знань, уявлень, залежностей від різних чинників. Насамперед – у залежності від нашої суспільної зрілости.

Добре повторювати: “Царство Моє не від цього світу” (Ін. 18:36). Але як долати кон’юнктурність, як захищатися від впливу світу? Ось це і є, може, найважливішим і найважчим завданням християнина. Завданням, яке стоїть перед нами від самих часів Ісуса Христа. Бо ж і Його учні часом залежали від кон’юнктури: тікали, коли було небезпечно, розбігалися, коли Ісуса з Назарету звинувачували в тому, що Він говорить щось незбагненне, що, може, Він збожеволів…

Тому для нас насамперед важливі ті приклади з історії святости, які засвідчують переможну силу непохитности християнських переконань.

Чию пам’ять ми сьогодні вшановуємо? Юнака з патриціянської родини, сина проконсула, який від батька успадкував владу над однією з найбільш багатих частин Римської імперії — Македонією. Македонія ж ще в часи Олександра Македонського стала центром елліністичної цивілізації. Самі римляни комплексували порівняно з еллінами, бо відчували власну слабкість у тому широкому контексті розвитку цивілізації, який пов’язувався з Платоном, Аристотелем, Аристофаном, Софоклом. Але й із Олександром з Македонії, де знаходилися Салоніки або Солунь, як стали називати це місто слов’яни.

Димитрій походив з родини, яка навчилася ховати свою віру так, як багато хто з нас ховав її під час комуністичної влади. Ми були християнами в душі, але назовні виявляли себе такими, як усі. Батько Димитрія був таємним християнином і так само виховував сина, щоб він не демонстрував назовні свою віру. Бо вже вкотре в епоху Діоклетіяна для християн настали важкі часи, переслідування почали охоплювати всю Римську імперію.

Аж ось настає вирішальна мить, коли юний Димитрій, названий, до речі, на честь язичницької богині Деметри – Δημήτριος, – призначається на місце батька. Імператор наближає його до себе, ставить проконсулом, наказуючи Димитрієві, щоб він суворо виконував приписи про переслідування християн. Що ж чинить Димитрій? Прибувши після призначення до свого місця служби, він відверто оголошує, що він — християнин! І замість того, щоб переслідувати християн, він починає поширювати християнську віру.

Димитрій знав, на що він іде. Він ішов на конфлікт з Римською імперією, яка здавалася непохитною. Він ішов на конфлікт із суспільною думкою, яка також здавалася незмірно потужнішою за переконання жменьки християн, які тоді були розчинені в багатій, самовпевненій античній спільноті.

На перший погляд, Димитрій програв. Бо відразу про його переконання стало відомо імператорові; Димитрія заарештували і стратили. Але врешті решт він переміг! Віра Димитрія тріумфально перемогла на всьому просторі Римської імперії. Мощі мученика були відкриті і стали окрасою Солуні, його молитва сторіччями захищала рідне місто. І не тільки це місто. Наші з вами далекі предки, слобожани, які заселяли Харків у сімнадцятому столітті, вірили, що це Димитрій їх захищає. Бо наш храм у приміській слободі Гончарівка стояв на дорозі можливих татарських нападів і боронив мешканців маленького тоді Харкова від захоплення ординцями.

Ми живемо в іншому світі, який коливається в залежності від безлічі чинників. Немає такої сукупности діаграм, які б зуміли відобразити всі ці коливання. І в цьому змінюваному світі, який ставить під сумнів самі споконвічні цінності, неймовірно важливо (ще важливіше, ніж у світі Димитрія Солунського) мати острівець стабільности, острівець непохитности перед земною кон’юнктурою.

Мало ми зуміли зробити за час існування Свято-Дмитрівської парафії. Ми не зуміли відбудувати церкву, бо в нас не було, немає і, дасть Бог, не буде багатих спонсорів, які б купували нашу прихільність за свої пожертви. Нас небагато на службі, небагато священиків бере участь сьогодні у богослужінні. Але в той же час ми можемо пишатися тим, що ми лишилися єдиною невеличкою громадою, яка як увійшла в Українську Автокефальну Православну Церкву на початку 1990-х років, так і залишалася в ній, незалежно від змін. І це в той час, як інші парафії мандрували то в УПЦ КП, то в ПЦУ, то ще деінде. Ми лишилися, ми є такими, як були тоді. Та водночас ми змінюємося внутрішньо, ми шукаємо себе в Церкві, ми простуємо дорогою віри до Христа, до спасіння. Ми будуємо свою перспективу так, щоб не зрадити великих патріярхів, які були окрасою нашої Церкви. Коли слідом за патріярхами Мстиславом і Димитрієм увійшов до нашого храму Блаженніший Святослав, ми відчули його своїм. І відчули, що ми продовжуємо той самий рух до єдиної Київської Церкви, важливим етапом якого і була в двадцятому столітті Українська Автокефальна Православна Церква.

Будуючи Церкву, ми будуємо насамперед себе. Міцність духовної будови, неухильність творення з себе справжніх християн і визначає міць Церкви. Не кількість людей на богослужіннях, не кількість пожертвуваних грошей, не кількість визнання тими чи іншими зарубіжними центрами, а визнання самих себе. Бо ж і патріярх Мстислав усе любив повторювати: “Визнайте самих себе, і тоді інші вас визнають”.

Христос учив нас, що є дві найбільші заповіді — “любити Бога” і “любити ближнього”. Але любити свого ближнього потрібно як самого себе (Мт. 22:37-39)! Навчаючись любити Бога, ми навчаємося по-справжньому любити ближнього і себе самих. Бо це також мистецтво! Ми можемо ним знехтувати, коли приймаємо як належне свої слабкості і не пробуємо їх позбутися, коли не рухаємося вперед. Бо заклик до постійного зростання у вірі, мужнього протистояння спокусам цього світу — це заповіт, який лишають нам мученики перших століть християнства.

Ті, хто кидав виклик системі, по-грецькому називаються μάρτυρες — свідки. “Ви будете Моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї та Самарії — і аж до краю землі!” (Дії 1:8). Мученики — це свідки Христа. Дай Боже, щоб свідчення твердости віри і непохитности переконань було нашим набутком і тією цінністю, яку ми завжди нестимемо і ділитимемося із світом!

Хай же в цьому допомагає нам Господь і хай ніколи ми не будемо соромитися того, що нас мало! Бо наш улюблений Патріярх Димитрій, який так любив бувати в Свято-Дмитрівському храмі і якого добре пам’ятають ті, хто лишився в парафії здавна, часто повторював: “Не бійся, мала черідко!” (“Не бійся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство” – Лк. 12:32). Бо, справді, малою була черідка апостолів, які зібралися довкола Христа, але вони перемогли світ.

Коли ми знов і знов вслухаємося в євангельське читання на день пам’яти святих мучеників (Мт. 10:15-22), то слідом за переліком страждань, які доведеться перетерпіти християнам, ми чуємо обнадійливі останні слова: “Але хто витримає до кінця, той спасеться.” (Мт. 10:22). Хай же ця витримка до кінця буде для нас запорукою майбутнього спасіння. Амінь.

(Переглянуто 120 разів, 3 переглядів сьогодні)