DSCN7437

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 27 листопада 2007 р.

Дорогі брати і сестри!

Цього року біля пам’ятників жертвам геноциду українського народу зібралося чимало тих, хто проніс через своє життя пам’ять про полеглих від голодомору й репресій, поминав їх у молитві, а коли це стало можливим ‑ зводив на спомин про них перші хрести. Однак більшість наших земляків лише починає звільняти свою свідомість із пут безпам’ятства. Хай вони приходять до пам’ятних місць ще окремо, непевно, озираючись довкола, зі своїми священиками ‑ але ці місця скорботи вже починають єднати нас спільним переживанням національної трагедії та прагненням запобігти її повторенню.

Метою організаторів геноциду було не тільки знищити мільйони українців. Комуністичний режим прагнув викорінити з наших душ християнську свідомість, змусити зректися батьків, віри, мови, національної солідарности й мистецтва жертовної любови до ближнього. Українців намагалися поставити в умови, коли, аби вижити, вони мали б доносити на сусіда, вислужуватися перед окупантом, брехати, красти… Зраду, братовбивство, канібалізм – ось що принесло Україні поневолення большевицькою Росією, що почалася 90 років тому. І найбільший біль нашого народу, всієї святої Христової Церкви ‑ це не загиблі, а заблудлі, ті, що потрапили в Юдину пастку. Ми, християни, молимося сьогодні за спочилих, ‑ але молимося й за духовне зцілення живих, яким комплекс страху не дає побачити й визнати неспростовних реалій історії.

Загальнонаціональний день пам’яти про жертв голодоморів і політичних репресій закликає нас озирнутися, поглянути один на одного й помітити, наскільки ми близькі за життєвою метою, за вдачею, за проблемами, що нас непокоять. Адже члени однієї родини завжди помічають біля могил своїх пращурів, як єднають їх, нащадків, генетична пам’ять і спадкові риси характеру. Нам усім часто не подобаються манери, погляди, життєві позиції один одного. Але трагедія 1932‑1933 рр. з жорстокою правдивістю демонструє, чим закінчуються пошуки за кордоном підтримки ідеологічних змагань зі своїми братами. Всі окупанти прикриваються одними й тими ж гаслами визволення поневоленого народу від рабства; всі окупанти шукають легковірних і пристосованців, аби використати їх зі своєю метою. Їхня зброя – національний розбрат, зневіра в лідерах, нехтування історичним досвідом, втрата релігійних цінностей. Коли нас хочуть нині переконати, що ми не витримаємо без чужих газу та нафти, без іноземних інвестицій, коли хочуть посіяти в нас панічний страх перед чужою силою, пригадаймо наслідок капітуляції перед аґресією з півночі 90 років тому. І пригадаймо водночас приклад юнака Давида та його слова, звернені до велетня Голіяфа: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім’я Господа» (1 Цар. 17:45). Пророк Амос, який нагадував про досвід царя Давида й застерігав від майбутньої катастрофи, звертається до нас і нині зі словами заклику до цієї могутньої Давидової зброї: «Добра шукайте, не зла, щоб могли жити і щоб Господь, Бог сил, був з вами, як то ви кажете» (Амос 5:14).

Шукати добра – значить, бути разом у цім пошуку, бути солідарними в намаганні відвернути лихо та в творенні справедливого майбутнього. Насамперед же це означає бути з Богом, у Його святій Церкві, єднатися з Господом у молитві, творячи яку, ми й виростаємо в єдину церковну спільноту. Саме цього вчать нас сьогодні мільйони жертв геноциду: «Поводитися достойно покликання.., з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа зв’язком миру» (Ефес. 4:1-3). Бути разом у випробуванні – це й означає бути мужнім Давидом, який зброєю правди й добра перемагає брутального Голіяфа. Амінь.

 

(Переглянуто 66 разів, 1 переглядів сьогодні)