st-prince-vladimir-1926-2

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 28 липня 2012 року

Дорогі брати і сестри!

Скільки б ми не відзначали день пам’яті рівноапостольного великого князя Володимира, завжди в нашій свідомості виникатиме подвійне ставлення до цього свята. З одного боку, ми радіємо, що наша держава навернулася до Христа. З іншого боку, нам, людям демократичного світу, прикро відчувати, що це навернення сталося, коли князь наказав, і люди стали приймати хрещення. Очевидно, коли ми уявляємо собі картину хрещення Русі, то посередниками між нами і цією картиною стає довгий досвід опису цих подій, опису, який здійснювався за часів царського правління, за наступників того самого князя Володимира. І вони звичайно ж підкреслювали державний чинник у наверненні, ставлячи князя на чолі процесу приходу Руси до Христа.

Чи так було насправді? Досвід усіх інших країн показує, що якби народ на той час зберігав ще вірність язичництву, то не обійшлося б без бунтів, без протестів. Але про це ми нічого не знаємо. Хіба літописець прикрашав історію? Напевне, трішки прикрашав. Але, в той же час, коли пізніше він згадує про бунти новгородців, яких родич князя Володимира, брат його матері Малуші – Добриня, хрестив вогнем і мечем, або ще пізніше, коли літописець пише про бунти язичників у Заліссі, він правдиво розповідає про опір, який чинили прийняттю християнства несвідомі погани.

Коли ж йдеться про Русь – а за часів Нестора Русь означало те ж саме, що й для нас Україна, – тоді жодної згадки про опір немає. Чому? Напевно, тому, що князь тільки завершив процес навернення, котрий тривав сотнями років, поставив останню крапку у довгій і драматичній історії приходу русинів до християнства. А прологом до цієї історії були і проповідь апостола Андрія Первозваного, і проповідь апостола Павла, який бував не так далеко від Руських земель – у Панонії, заселеній слов’янами, доки мадяри переселилися в центр Європи. Зрештою, і проповіді грецьких місіонерів, і папи Римського Климента, засланого в Крим, – все це складалося в одну скарбницю, яку і доповнив князь Володимир.

Чи применшує це заслуги князя Володимира ? Ні! Він зумів стати вище своїх монарших амбіцій, зумів відчути, що є цінності, незвідні до розмірів держави, до сили влади. Він зумів зрозуміти, як треба йому, може, найпотужнішому володареві в тогочасній Європі – бо рівної, принаймні, за площею, не було держави в той час – як йому треба відчувати присутність Отця. Того Отця, Якому б і він міг поклонитися! Як йому, вихованому у дружинній етиці, не звиклому схилятися перед кимось, треба було мати поряд Бога – опертя і надію!

Ця жадоба Бога прокидається у кожного з нас: хрещений він чи не хрещений, християнин він чи належний до іншої релігії, навіть коли він називає себе атеїстом. Хай він сто разів вважатиме себе атеїстом, але кожен із нас лишається Божим творінням! Як писав ще Тертуліян, наша душа за природою є християнкою, бо створена Богом і покликана до спасіння. До всіх нас прийшов Ісус Христос. Тільки можна почути Його слово, а можна затулитися від Нього, втікати, ховатися від реальности Бога, навіть удаючи з себе християнина.

В чому полягала державна мудрість князя Володимира? Чи в тому, що він формально проголосив нову релігію, аби – як дехто пояснював в старі часи, – краще керувати державою і навести порядок? Та ні. В тому, що він серцем відчув присутність Бога і визнав себе – монарха, князя – Його слугою! І став жити по-християнському. У літописі наводиться один дуже промовистий епізод: коли злочинців стало більше на Руській землі, грецькі єпископи приходили до князя Володимира і просили його про повернення смертної кари, щоб злочинці боялися влади. А він не хотів, щоб його боялися! Великий князь хотів любити народи і хотів, щоб і його любили. І так будував він відтепер свою владу. Так, влада мала спиратися на силу, але володар шукав любові. І вона проросла у його родині.

Вже його сини, Борис і Гліб, виявили зразок такої діяльної любови своїм прикладом, відмовившись брати участь у братовбивчий війні, поклавши своє життя в ім’я миру. Цього миру прагнув і князь Володимир.

Це разюче відрізняється часом від поведінки наших можновладців, які називають себе християнами. І в той же час як не по-християнському вони себе поводять, прагнучи використання влади для збагачення, мріючи про довічне володарювання над народом, сіючи ворожнечу поміж людьми. І саме тому князь Володимир для нас, сучасних людей, цінний не лише як епізод з нашго минулого, але і як зразок справжньої мудрости державного вождя, який прагнув збагатити свою країну найціннішим, що він уявляв. Саме тому князь Володимир порівнюється у тропарі, що його ми сьогодні слухали, із купцем, який, знайшовши скарб, був готовий продати все майно, аби його придбати.

Князь Володимир знайшов євангельські цінності, яких бракувало Русі. І саме їх він придбав і приніс на нашу землю. Не формальний устрій Церкви, не архітектуру сакральних споруд, не ікони, а нову мораль, яку проголосив Христос. Чи маємо ми її сьогодні у нашій країні? В нас є храми, багате і розвинене церковне мистецтво, маємо розкішні обряди, якими в ці дні намагаються хизуватися одна перед одною панівні конфесії. Але чи маємо ми пріоритетом  Євангеліє у нашому повсякденному житті? Чи живемо ми духом того навчання, яке приніс князь Володимир?

Ось з цими питаннями проходимо ми сьогоднішній день і приходимо у день завтрашній, який наближає нас до важких, може, навіть, зламних подій в житті нашої держави, яких очікуємо від цієї осени (восени 2012 р. мали відбутися парламентські вибори). Молимося за те, щоб Господь послав і сучасним державним мужам мудрість князя Володимира. Щоб вони відчули у християнській вірі не зовнішні атрибути, а те осердя, задля якого і готовий був князь Володимир зректися сили, влади, щоб, ніби коштовний бісер, принести на Русь непроминущі цінності Євангелія. Амінь.

(Переглянуто 16 разів, 1 переглядів сьогодні)