panteleimon2 ПАН

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) в м. Миколаєві 9 серпня 2009 р.

Дорогі брати і сестри!

Скільки людей приходить до церкви саме тому, що сподівається на зцілення! Скільки разів ми шукали допомоги у Бога передусім у подоланні наших тілесних вад, нашої людської слабкости. Тож, коли великомученик і цілитель Пантелеймон, навернувшись на християнську віру, почав зціляти недужих, це також було сприйнято насамперед як вияв того, до чого і покликана релігія, Церква.

Але давайте сьогодні, у зв’язку з днем пам’яти небесного покровителя вашої громади, ще раз замислимося над самим феноменом зцілень, учинених великомучеником і цілителем Пантелеймоном. Чому саме він умів долати недугу? Адже стільки лікарів перевіряли його майстерність і відходили розчаровані: виявилося, що він не вживав ніяких надзвичайних ліків, не застосовував особливих засобів, які допомагали б зцілитися людині. Чим же він долав хворобу?

Великомученик Пантелеймон повертав людину до здорового способу життя. Тільки не того «здорового способу життя», який сучасні лікарі зазвичай зводять до харчової дієти й фізичних вправ, а того єдиного повноцінного способу життя, до якого людина була покликана: у єдності із Богом. Саме повернення цієї єдности, відновлення природньої гармонії людини з Богом і сприяло подоланню людських недуг, сприяло зціленню.

Можна припустити, що часто сенс хвороб, які долав великомученик і цілитель Пантелеймон, саме й полягав у тому, що вони, пережиті хвороби, нагадували про базову, головну, джерельну основу всіх наших хвороб – гріх, первісна причина розлуки людини з Богом. Бо врешті-решт, усі наші тілесні хвороби мають за свою основу той момент виклику Богові, який ми знаходимо в книзі Буття, коли диявол, спокушаючи наших праотців, пропонував їм бути самим, як боги.

Перед ким із лікарів не з’являлася така спокуса: бути самому, як Бог? Така спокуса збільшується зі збагаченням наукових знань, з появою нових медичних технологій. Генна інженерія, експерименти на клітинному рівні – все це може вселити в людину гордовите відчуття рівности Богові. Але парадокс: разом із розвитком медичних технологій, разом із посиленням могутности людини збільшується і сила хвороби, зростає небезпека пандемій, зростає число жертв епідемій у різних країнах світу. Водночас з’являються все нові і нові етичні проблеми. Скажімо, проблеми, пов’язані зі станом людини в комі: чи підтримання штучного існування людини, що не приходить і не прийде до свідомости, є для неї добром, чи ж зазіханням на її право на гідну смерть? Чи припинення штучного живлення людини, що перебуває в комі, можна вважати евтаназією?

Ми сьогодні молимося насамперед про тілесне зцілення кожного з нас. Та й взагалі, звертаючись до святого цілителя Пантелеймона, майже завжди ми зосереджуємося на проханні захистити нас від тілесних хвороб. Але пригадаймо-но: коли ми починаємо кашляти чи, тим більше, коли в нас підвищується температура, чи ми боремося насамперед із самим кашлем або намагаємося збити температуру? Ні, життєвий досвід підказує нам шукати прихованої причини появи зовнішніх симптомів хвороби, котрі викликали і кашель, і високу температуру.

Досвідчена людина знає, що підвищення температури її тіла є ознакою того, що організм бореться із хворобою, а не причиною самої хвороби. І будь-який лікар та й розумний хворий, який уже знає своє тіло і його слабкості, не намагатиметься позбутися симптомів хвороби до з’ясування її причин.

Нерідко в нашому житті саме хвороба є даром Бога для нас. Вона послана, щоб зупинити нас, покласти в ліжко, вихопити зі щоденної коловерті подій, коли нам немає часу помолитися, замислитися. Ми все квапимося, намагаємося виконати всі плани, які самовпевнено поставили на майбутнє. А нам потрібно поміркувати, оцінити своє життя. Нам, може, потрібно зупинитися саме в цю мить, коли ми стоїмо перед вирішальним вибором, за яким на нас чигає небезпека втрати вічного життя. Отож хвороба й стає нашою мимовільною, але потрібною зупинкою.

Не кожна хвороба йде від Божого втручання в наше життя. Так само, як і не кожна психічна хвороба є наслідком вселення в нас диявола. Легко розрізнити досвідченого екзорциста ‑ священика, який має дар вигонити бісів, ‑ і шарлатана, який практикує т. зв. «вичитки», аби здобути собі популярність, а може, ще й самоствердитися. Що передусім зробить досвідчений, обдарований Богом екзорцист? Він спитає батьків чи родичів хворого: чи були вони у психіятра, чи перевірили стан здоров’я пацієнта? Тільки після таких консультацій він вирішить, чи йому варто втрутитися у цю хворобу, якщо вона справді має нематеріальне походження. Але вважають, що таких випадків буває десь три – найбільше п’ять відсотків серед безлічі психічних розладів, котрі здаються нам біснуватістю.

Наша хвороба – це в кожному разі нагадування про вади нашого способу життя. І вона – в будь-якому випадку підказка для нас, про те, що ми десь зробили в житті помилку, щось вчинили не так, як належало. Навіть, може, ця підказка міститься в безпосередній причині цієї хвороби, але, можливо, і глибше, коли ми збудували помилково саму перспективу нашого життя.

Тому, приймаючи хворобу як вияв присутности вічности у нашому минущому житті, вчімося цінувати її сиґнали, вчімося у кожній хворобі не тільки гарячковито шукати порятунку, але й прагнути виходу із хвороби духовно зміцнілим, поєднаним із Богом.

Пам’ятаймо, що сам великомученик і цілитель Пантелеймон перше своє чудо вчинив ще до того, як хрестився. Для нього це був своєрідний експеримент. Він хотів перевірити: а чи так насправді є, як християни йому оповідають? І він уже смертельно поранену змією, фактично мертву, людину, підняв іменем Божим. Це йому показало єдину дійсну силу подолання всіх хвороб, а водночас обдарувало відчуттям власної слабкости й необхідности звернення до Бога. Хай же й у наших тілесних недугах головним уроком і даром буде не тільки переживання своєї слабкости, а й відчуття того, що Бог є поряд із нами і Він готовий нас спасти.

У першому сьогоднішньому євангельському читанні, встановленому календарем на дев’яту неділю по Зісланні Святого Духа, ми чули розповідь про порятунок Петра, коли апостол почав тонути на Генизаретському морі. Чи відразу Господь урятував його, коли Петро, втративши віру в те, що він в присутності Спасителя не може потонути, занурився в море? Ні. Господь чекав, коли сам Петро заволає до Нього: «Господи, врятуй мене!». І тоді Христос відразу схиляється і витягає Петра із пучини вод. Хай же ніхто з нас не соромиться й не баритися відразу, коли йому стане важко, коли він відчує наближення тілесної хвороби, коли його опанують душевні кризи, вигукнути рятівні слова: «Господи! Спаси мене, бо потопаю!». Амінь.

 

(Переглянуто 54 разів, 1 переглядів сьогодні)