Трьох святителів

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 12 лютого 2013 р.

Дорогі брати і сестри!

Не так давно ми відзначали день пам’яти святителя Григорія Богослова. Рік цей за старим календарем починався із дня пам’яти Василія Великого. Іоана Золотоустого ми згадуємо не один раз на рік, а, можливо, найчастіше, бо кожна Служба Божа, яка відправляється за його чином, включає і його поминання. Для чого ж тоді нам мати ще один спеціяльний день вшанування цих трьох великих святих?Це особливо добре відчутно в 2013 рік – рік 1700-ліття Міланського едикту, тобто того указу, який визначив середньовічні й пізніші форми стосунків Церкви та держави.

Вони всі троє: і трішки старший Василій Великий з його ровесником Григорієм Богословом, і молодший за них Іоан Золотоустий – усі вони входили в церковне життя тоді, коли Церква вийшла із катакомб і формувалися нові стосунки Церкви та держави. Ці стосунки зовсім не впорядкував остаточно Міланський едикт 313 року. Вже значно відбувалися напружені протистояння, спроби викреслити Церкву із суспільного життя, які були здійснені за Юліана Відступника. Траплялися і найнебезпечніші спроби втягти Церкву у царину державної політики, зробити її частиною державного організму.

Троє великих святителів недарма поєднуються в сьогоднішній службі з читанням із Нагірньої проповіді (Мт. 5:14-19), де говориться про місію Церкви: світити перед людьми, не ховатися із своїм світлом. Бо ж пізніша історія Церкви, після виходу з катакомб, рясніє спробами локалізувати вплив Церкви, позбавити її визначального впливу на суспільні еліти, на політичне життя, загнати її у ґетто.

Особливо помітними такі спроби стали, починаючи з вісімнадцятого століття – століття, коли прекрасні гасла Просвітительства, із проголошенням свободи, рівности і братерства, раптом обернулися на першу хвилю жорстокого терору, насамперед стосовно Церкви: масове закриття монастирів, руйнування храмів, позбавлення Церкви права підлягати своєму канонічному предстоятелеві.

Наступні століття пробують виробити свої приховані форми обмеження впливу Церкви. Ми нічого не маємо проти конституційної засади відокремлення Церкви від держави. Але пригадаймо, як формулювали большевики цей принцип: відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. І на цій підставі були закриті всі парафіяльні школи, всі духовні семінарії. Священикам категорично заборонялося викладати у державних школах. А потім, як знаємо ми, люди старшого покоління, кожна віруюча людина була, по суті, позбавлена права викладати в школі. А віруючі учні переживали постійні знущання, тиск на себе із метою позбавити їх права на віру.

Церква не може бути чиєюсь маріонеткою. І коли ми говоримо про стосунки Церкви з суспільством, то, очевидно, що Церква не повинна узалежнюватися від однієї політичної сили. Тим більше, продавати свою підтримку в обмін на обіцянки чи то матеріяльної, чи політичної винагороди. Але, з іншого боку, Церква не має права ховати світла Євангелія від тих темних тенденцій, які з’являються в суспільному житті, не може мовчати, коли чиниться неправда. “Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі.” (Мт. 5:16), – вчить Христос у Нагірній проповіді. Саме це є покликанням Церкви: коли з’являються спроби підмінити євангельську систему цінностей чимось іншим, утвердити в суспільній свідомості вартості, несумісні із християнськими, вона зобов’язана підіймати свій голос і застерігати проти тих, хто впроваджує у суспільну свідомість цю систему вартостей, проти тих інформаційних мереж, які служать антихристиянським цілям.

Але й це ще не все. Сучасне життя пропонує й інше випробування. У нашій країні воно ще відчутне менше. Але в ліберальній цивілізації Заходу Церкву все більше і більше обмежують в її праві впливати на внутрішнє повсякденне життя людини, намагаються відгородити особисте, індивідуальне від церковного впливу.

Зрештою, хіба мало і в нас людей, які декларують свою релігійність словами: “Я вірю в Бога, а більше мені нічого не треба. Я не ходжу в церкву, а ті приписи, які декларує Церква, є даниною минулого. Я живу, як підказує мені моє сумління.”

Справді, наше сумління є важливим джерелом пізнання Бога. В кожного з нас вкладено безсмертну душу, яка відображає свого Творця – образ і подобу Божі, як пише Книга Буття (Бут. 1:26-27). Але яким оманливим може бути часом цей внутрішній голос! Не раз, мабуть, кожен із нас переживав його підступність у своєму житті. І коли немає поряд надійного авторитету, тоді ми можемо наробити купу помилок, йдучи за оманливими голосами, які нібито лунають у нашому розумі і пробираються у наше серце.

Церква якраз і є за своїм покликанням тим непохитним авторитетом, який зобов’язаний застерігати кожного з нас від помилок, підказувати, що є добре, а що – зле. Проектувати на нашу повсякденність заповіді, які дані були не для того, щоб їх відкинути в архів разом із старими виданнями Біблії, а щоб знов і знов прочитувати нам їхнє безсмертне значення відповідно до зміни суспільних обставин, технологій та інших реалій нашого життя.

Ми звертаємося до Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Золотоустого як до порадників у нашому повсякденному житті. І понад півтори тисячі років, які відділяють нас від їхнього упокоєння, зовсім не є перешкодою для того, щоб відчути драматичну місію цих лідерів Церкви, які повинні були виводити народ Римської імперії, їхню паству і тих, хто тільки мав стати їхньою паствою, із присмерку пізнього язичництва, із тенет цивілізації споживання. Адже такою стала пізньоантична цивілізація, котра кожного привчала брати від життя те, що він може, і думати про одне: як знайти засоби задоволення своїх тілесних потреб.

Великі святителі вчать нас відкривати в своїй душі те, чого ми часто не помічаємо. Саме тому світло їхніх справ сяє і сьогодні не тільки у суспільному житті, даючи приклади мужнього протистояння неправедним мужам цього світу. Такими прикладами рясніють житія святителів Василія Великого та Іоана Золотоустого. Вони дають нам також світло, яке дозволяє просвітити наше внутрішнє життя. Вони вчать нас не бути пасивними спостерігачами експансії морального релятивізму, пристосовництва до змінюваних настроїв у суспільстві, завжди лишатися вірними своєму християнському покликанню. Вчать міцно триматися на ковчезі спасіння, яким є Христова Церква і керманичами якого вони не припинили бути і сьогодні. Амінь.

(Переглянуто 75 разів, 1 переглядів сьогодні)