Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 жовтня 2017 року в Свято-Покровській парафії м. Сватове

Дорогі брати і сестри!

Мені пощастило цієї осени вже вдруге за два місяці знаходитися тут, у Сватовому. І коли ми на початку вересня приїздили, аби зустрітися з нашими воїнами, які перебувають тут, неподалік від фронту, то отець Дмитро[1] був такий ласкавий, що відвіз мене на місце, де був колись склад боєприпасів, і показав, що від нього залишилося. Я пригадав важкий осінній день, коли я їхав поїздом до Львова, і тут почали надходити через Інтернет повідомлення про вибухи, що сталися в Сватовому. А потім минув якийсь час, і моя найближча родина пережила те саме, коли в моїй рідній Балаклії теж почали вибухати величезні склади, над містом літали реактивні снаряди, люди тікали, хто куди…

Ми пригадуємо цей час, як уже давно минуле. І забуваємо про те, що поряд із важкою трагедією прийшло до нас усіх і велике щастя. Бо скільки б могло загинути людей і тут, у Сватовому, і в нас у Балаклії! Скільки б могло бути руїн! А обійшлося все набагато легше, ніж могло б бути…

Ви можете пригадати ще й страшний 2014 рік, коли російські війська підступали до самого Сватового, нависала небезпека для вашого життя, для вашої свободи. І тоді теж ви були врятовані! Хіба була в нас тоді армія, яка могла б вас захистити? Не було в нас фактично тоді армії. Тільки добровольчі батальйони пішли на Схід, щоб захищати Україну від ворога. Але ворог зупинився і відступив. Сватове, як і Харків, лишилися вільними. Що це? Ми це самі зробили?

Ми легко забуваємо про випадки Божого втручання в наше життя, приймаємо їх як щось само собою належне.

Господь Сам залишив нам за настанову історію десятьох прокажених. Пригадуєте: десять прокажених зцілилося, з них дев’ятеро зраділи і відразу побігли додому, щоб сповістити всім про своє видужання, а тільки один з повернувся і прийшов, щоб подякувати Богові. Христос запитує: «Чи не десять очистилось, а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?» (Лк. 17:17-18). Кожне пережите нами успішно життєве випробування залишає питання: ким же є ми? Чи дев’ятьма забудькуватими зціленими прокаженими, чи мудрим чоловіком, який пам’ятає, від Кого він дістав дар зцілення?

Сьогодні – день, який встановили були колись наші предки не просто на пошану до Пресвятої Богородиці, а на знак своєї пам’яти і вдячности за конкретні знаки її опіки над українським народом. Вони згадали про епізод, мимохідь наведений у Житії блаженного Андрія Юродивого, коли святий Андрій мав видіння, як Богородиця простягла свій шалик – мафорій – над усіма, зібраними у Влахернському храмі міста Константинополя. Саме цей образ Богородиці, яка, ніби мати, огортає нас своєю любов’ю, настільки запам’ятався, що пригадувався у найскрутніші часи – саме в ті часи, коли треба було згуртуватися і захищати батьківщину. Наші князі, дружинники, козаки, січові стрільці, повстанці – всі вони сприймали це свято за знак Божої опіки над ними. Опіки, яка дається через ту, кого Господь залишив нам усім за Матір, помираючи на хресті, коли промовив до Свого улюбленого апостола Іоана: «Оце мати твоя!» (Ін. 19:27). Той учень, юний апостол Іоан, узяв її до себе не під догляд, а за матір! Саме такою вона прийшла в Україну, відколи наш народ прийняв хрещення.

А скільки було моментів, коли вона захищала нас своєю любов’ю! Мені в ці дні особливо пригадується епізод із захистом Почаївського монастиря. Бо на наступному тижні ми будемо проводити в Харкові наукову конференцію про Почаївський монастир як центр розвитку української культури. Пригадуєте пісню «Ой, зійшла зоря вечоровая, над Почаєвом стала»? Ця пісня нагадує нам про те, як турецьке військо, що тоді зайняло було вже все Поділля, підступило до Почаївського монастиря і оточило його. Монастир не було ким захищати, не було війська. Але ченці зібралися і почали молитися. Аж ось вони побачили, як над монастирем здіймається Матір Божа і захищає його, покриваючи своєю ласкою. А перед нею стоїть навколішки засновник монастиря – преподобний Йов Почаївський і приєднується до чернечої спільноти власною молитвою. Тоді, розповідає передання, сталося чудо: стріли, які направляли вороги, вразили їх самих. Вони налякалися видінням, налякалися виглядом власних ран. Вороги відступили, залишили Почаївський монастир у спокої. А скільки таких епізодів міг би навести кожен із нас, якби був спостережливим і вдячним!

Святі отці вчать нас наприкінці кожного дня озирнутися назад і пригадати, як ти прожив цей день, де ти помітив Божу ласку, відтак же завершити день подячною молитвою.

Ми з вами збираємося разом на богослужіння вже далеко не перший раз. Ми добре пригадуємо недавні часи, коли Свято українського війська для більшости людей довкола виглядало чимось чужим, мало не ворожим. Ось нарешті воно стало офіційно визнаним, загальнонаціональним. Цього року навіть понеділок буде вихідним. Це радісно. Це свідчить про те, що наша держава, наші з вами представники, що опинилися при владі, усвідомлюють свою вдячність Богородиці і приносять їй свій скромний знак подяки. Але це створює і небезпеку. Бо коли з’являється державне свято, тоді й увага переноситься на зовнішні суспільні події: на різного роду відкриття пам’ятників, численні привітання, нагородження і багато чого ще.

Сьогодні дуже легко дізнатися, скільки в нас, в Україні, справжніх патріотів: пройтися по всіх українських церквах і порахувати, скільки людей прийшло вранці на службу. Не на масові заходи, не на процесії. А саме на службу подяки! Бо «євхаристія» – ευχαριστίαі означає «подяка». Саме це є ознакою нашого патріотизму! Саме з єднання в молитві з Богом, зі схиляння в молитві перед Божою Матір’ю починається і наше відчуття любови до Батьківщини, відданости Батьківщині. Дуже важливо, впроваджуючи це свято в наш новий державний календар, не забувати, чому воно встановлене: не через людську волю, а через волю Божого Провидіння, через знаки, що їх одержувала Церква. Треба вміти правильно, з любов’ю прочитати ці знаки. Треба використати цей день насамперед для того, щоб вранці зібратися гуртом для молитви.

Наша Служба Божа називається «літургія», що по-грецькому означає «спільна справа», «спільна служба» (λειτουργία). Бо в ній ми гуртуємося, в ній ми творимо громаду. Нема нас на Службі Божій, – і будь-які спроби примирити партії, поєднати людей, створити територіальні громади закінчуються провалом, оскільки справжньої духовної єдности не буде.

Ми молимося сьогодні до Пресвятої Богородиці, щоб вона і надалі огортала нас своєю покровою, захищала від небезпек. Молимося, щоб Матір Божа обдаровувала нас мудрістю, вмінням читати послані нам небесні знаки, насамперед же – талантом бути вдячними, пам’ятати про Божу ласку, не забувати скласти за неї подяку, й жити з вдячною пам’яттю. А ще – бути разом і в хвилини випробувань, і в хвилини радости. Саме тоді ми зможемо разом із апостолом Йоаном Богословом називати себе правдивими дітьми Пречистої Діви. Амінь.

[1] Настоятель Покровської парафії м. Сватове о. Дмитро Романків.

(Переглянуто 88 разів, 1 переглядів сьогодні)