Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 14 жовтня 2018 року в Свято-Покровському храмі м. Сватове

Дорогі брати і сестри!

Не часто випадає так, щоб день Покрови Пресвятої Богородиці співпадав з неділею. У випадку, коли раз на кілька років трапляється такий збіг, на цей день можуть припасти різні недільні читання. Але щоразу цей збіг допомагає нам відчути щось нове у святі, яке ми вшановуємо, допомагає відчути щось несподіване для себе у подвизі Пресвятої Богородиці.

Ось і сьогодні ми чуємо в євангельському читанні про зовсім іншу жінку — вдову, матір якогось невідомого нам юнака, що помер у Наїні (Лк. 7:11-16). Думаючи про неї, уявляючи її, ми водночас переносимося в майбутнє, на кілька років уперед, коли Матір Божа стоятиме в сльозах біля хреста, на якому розіп’яли її Сина.

Ми думаємо про біль матері, і нам є з чим порівнювати його сьогодні, коли стільки матерів за останні роки осиротіло в нас в Україні. А скільки з них, волаючи біля труни, просило Бога, щоб Він воскресив загиблого на війні сина! Але цього чуда не ставалося… Може, серед матерів, які оплакували загиблу дитину, були й такі, які починали ремствувати: “Чому Бог, який зумів підвести колись Лазаря чотириденного, зумів воскресити сина Наїнської вдови, — чому Він мені зараз не дає такого дарунку?!”.

Це допомагає нам замислитися над самим феноменом чуда. Що ми називаємо чудом? Те, що порушує узвичаєний порядок, що суперечить відомим законам фізики і природним правилам, до яких ми звикли. Те, що показує нам існування Бога, Котрий вищий за всі закони. Бо Той, хто встановлює закони, вищий за них. Бог творить матеріяльний світ. Бог запроваджує правила, за якими ми живемо. Але Він же може в будь-яку мить порушити всі ці правила. Але для чого?

І тут постає це питання: чому Христос воскрешає саме сина випадково зустрінутої вдови? Важко було відповісти на це до Його розп’яття і хресної смерти. Але й тоді Він ніби посилає вже нам усім послання, добру новину: є щось, сильніше за смерть.

Кожен із нас боїться смерти. Але боятися треба не смерти як закінчення перебування тут, на землі, а втрати безсмертя. Бо Христос приходить до нас для того, щоб дати найбільше із чуд, до якого не дорівняються всі інші чуда в світі – обдарувати нас безсмертям, повернути нам право на вічне життя, яке дане було нашим праотцям і яке людство втратили через свої гріхи.

Та покрова, якою невидимо огортає нас усіх Пресвята Богородиця — це її молитва, це її материнська присутність у Церкві. Коли ми, українці, які так шанують це свято, сьогодні гуртуємося в усьому світі, ми намагаємося відчути на собі дію цієї покрови. Нам хотілося б, щоб все наше життя було перейняте чудами. Але навіть найменші з присутніх сьогодні в цьому храмі, можуть пригадати, скільки таких маленьких чуд ми не помітили! Скільки траплялося відвернених від нас небезпек, скільки було ситуацій, коли могло статися безповоротне лихо, а його не сталося! І це тільки те, що ми вже згодом, обдаровані життєвим досвідом, можемо зауважити в своєму минулому.

Але найбільшого чуда ми ніколи не відкриємо до останньої миті, коли ми вже після смерти станемо на суд перед Богом. Це та загадка, яка завжди залишатиметься закритою для нас, живих. І коли мати оплакує свого загиблого на війні сина, переживає свою розлуку з ним, вона не може відчути тієї любови, з якою Богородиця обіймає загиблого за батьківщину воїна там, біля брами Небесного Царства, і як радіють йому ангели, приймаючи його у Небо. Бо найбільше чудо – це чудо перемоги над смертю. Ми не можемо перемогти її фізично, але ми можемо врятуватися від смерти духовної, від вічної загибелі. Це можливо, коли ми подолаємо свою людську слабкість, свою схильність до компромісів, до гріха, коли зможемо бути мужніми і сміливими. А це значить – бути переможцями разом із Богом.

Матір Божа була звичайною земною людиною. Скільки разів їй доводилося перемагати свій страх перед небезпекою, коли йшлося про її Сина! Як переживала вона тоді, коли бігла до Нього, бо зловтішні сусіди почали пліткувати: мовляв, її Син збожеволів і говорить щось незрозуміле! Може, тоді вона згадала провіщення, яке чула, коли маленького Ісуса принесли вони з Йосипом Обручником до Єрусалимського храму, і раптом праведний Симеон прорік їй: “І меч душу прошиє самій же тобі!” (Лк. 2:35). Цей меч був надто болючий. Він вимагав від неї сміливости і віри. Віри Синові.

Вже перше чудо, яке чинить Христос, є чудом, вчиненим за допомогою Богородиці (Ін. 2:1-12). Вона виблагала в Ісуса чудо – таке домашнє гарне чудо, коли Він допоміг врятуватися від ганьби організаторам весілля у Кані Галилейській і перетворив воду на вино, щоб не видно було, що господарі — бідні люди і не змогли досить настачити вина для гостей.

Пригадаймо страшні часи кілька років тому, коли ми у Харкові, а ви тут, у Сватовому, благали, щоб нас обійшла стороною окупація, щоб ми були врятовані від чужинців, які прийшли на нашу землю. Ми вже призабули, як страшно було нам в той час. А Матір Божа молилася за нас тоді! І те, що лиха не сталося, що ми можемо почувати себе зовсім інакше, ніж наші родичі, знайомі, друзі, які лишилися там, на окупованій території, це теж чудо. Чудо, яке невидимо дає нам Пречиста Діва, огортаючи нас своєю покровою.

Але ми не можемо пасивно чекати від Богородиці порятунку від небезпеки. Вона кличе кожного з нас бути співтворцями чуда нашого переходу в майбутнє життя. А це значить, що треба бути пильними, уважними до себе, боронитися від гріха, не йти на компроміси навіть тоді, коли, здається, все довкола закликає тебе: «Будь таким, як усі інші: давай хабарі, йди на по́ступки зі своєю совістю, порушуй заповіді, живи невінчаним із дружиною чи чоловіком, зраджуй…». Перемогти це все, зуміти бути рицарем Христовим у світі – це значить бути переможцем над смертю. Бо немає страшнішої смерти, як смерть духовна. Коли людина помирає на землі, гине її тіло. Духовна ж смерть означає втрату майбутнього для безсмертної душі. Не забуваймо, що крім минущого тіла, кожен з нас має цю безсмертну душу.

Тож молімося, щоб Пречиста Діва, яка сама була зразком материнської любови до Сина і водночас мужности в боротьбі за своє майбутнє, була для нас постійним супроводом у нашому житті. Щоб ми цінували ту покрову, яка простягається над нами, і завжди лишалися борцями з власною слабкістю, гріхом, борцями за своє майбутнє. Бо саме тоді ми зможемо стати співтворцями найбільшого з чуд – відкриття перед нами вічного життя. Амінь.

(Переглянуто 64 разів, 1 переглядів сьогодні)