Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 серпня 2015 року в Свято-Преображенському храмі м. Канева

Дорогі брати і сестри!

Замислімося над однією дуже промовистою деталлю: Христос бере учнів з Собою на гору, Він веде їх подалі від загалу, у незвичне місце, яке дозволяє ширше поглянути довкола і відірватися від буденщини, від повсякденного способу життя (Мт. 17:1-9). Так, як Він покликав на гору Мойсея, щоб там дати йому заповіді, так, як Він повів на гору Іллю, щоб там пророк пережив зустріч із Самим Творцем. І ось знову апостоли прямують на гору…

Наші праотці Адам і Єва спокусилися в іншому місці: їм було призначено жити у затишку саду, в Едемі. Але саме там, серед безжурних спокійних буднів знайшов до них підступ сатана, спокусивши нашу праматір і через неї навівши гріх на все людство.

І ось, щоб подолати цей гріх і вирвати людину з-під його влади, Христос кличе: зміни свої обставини, вийди з буденщини, підіймися над загалом, подивися довкола!

А вгорі часом буває страшно! Може, не так страшно, як незвично, моторошно. Людина опиняється наодинці з усією величчю природи, а через переживання її величі – із безмірною величчю її Творця. Вона відчуває себе самотньою і відкритою не тільки всім вітрам, але й зорові Того, Кого часто ми не помічаємо в нашому буденному житті.

Сходження на гору вимагає відваги, вимагає від нас готовности розстатися із домашнім затишком, змінитися, вимагає готовности до змін. Буває в нашому житті так, що ми переживаємо кризи, навіть катастрофи. Дуже часто ми в цей час шукаємо своєї провини, за яку Бог нас карає. Або ж ми переживаємо різку зміну обставин як кризу, що провокує нові нещастя. А кризи часто даються нам Богом для того, щоб нас струснути, вивести з полону повсякденности, поставити перед викликом вічности і перевірити нас: «Ану, чи маєш ти мужність іти сам? Я завжди з тобою, підтримаю тебе, але ти мусиш зробити вибір: зі Мною ти чи там, у тому багні, де ти поволі почав вже потопати?»

Бог кличе нас на дорогу спасіння. Але ця дорога спасіння не є вистеленою червоним килимом, що веде від однієї насолоди до іншої. Ні! Це дорога мужніх, готових іти самим, готових бути першими. Першого ж завжди критикують, підозрюють у прихованих підступах, намагаються зупинити. Саме через це Господь і проводить нас шляхом випробувань.

Як часто Він нагадує Своїм апостолам про їхню місію: бути пастирями! А пастир, тобто пастух, у тогочасній Палестині – це той, хто йде попереду. Вівці прямують за ним, а він торує їм дорогу. І якщо трапиться на цій дорозі яке нещастя, то його першого воно спіткає.

Саме ця місія припадає і всій нашій Церкві! Людина, яка йде в церкву, повинна бути готовою до того, що вона прокладатиме дорогу для інших, що вона братиме на себе відповідальність, що вона вчитиме інших не словами, а прикладом свого життя. Саме у цьому полягає місія Христової Церкви, місія трьох апостолів, які так радісно, захоплено переживають видіння на Фаворській горі. Мабуть, вони тривожилися, коли Христос покликав із Собою саме їх. Вони знесилилися. І коли Він пішов на молитву, вони так само, як згодом в Гетсиманському саді, втомляться і полягають спати. Але навіть саме видіння цього відбитку вічности, якого сподобилися вони – Петро, Яків та Йоан – у цю мить, дає їм таку неземну насолоду, що вони вже не хочуть іти нікуди з цієї гори: «Господи, добре бути нам тут!» (Мт. 17:4). Бо вони відчули себе з Христом…

Нам часто буває неймовірно важко на нашій земній дорозі, коли нас ненавидять, підозрюють, несправедливо критикують, обмовляють. Нам хочеться втекти звідси кудись в інше, затишніше місце. Але тут раптом ми відчуваємо, що з нами йде Христос, Якого так само обмовляли, тортурували, висміювали, коли Він ішов на Голгофу. І саме тоді ми відчуваємо: добре бути нам тут, бо ми з Ним! А в іншому місці, на червоних килимових доріжках до слави, Його немає. Попри те, що осіб на цих доріжках оточуватиме натовп шанувальників, вони лишатимуться насправді самотніми. Адже поряд не буде Христа.

Христос кличе нас усіх іти разом із Ним на гору – на гору мужніх, звідки видно далеку і тернисту дорогу в майбутнє. Якщо ми хочемо цього майбутнього, якщо ми віримо в те, що Сам Творець чекає на нас, розкривши батьківські обійми у вічному Небесному Царстві, то ми не повинні боятися ані крутизни Фаворської гори, ні самоти, ні викликів, які дає нам життя. Бо мусимо знати: саме через ці виклики, через подолання їх, через сходження на Фаворську гору ми й проходимо свій найсуворіший, а водночас найбільш вдячний і плідний іспит у житті – іспит християнської вірности. Амінь.

(Переглянуто 117 разів, 1 переглядів сьогодні)