Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 серпня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Чому так легко і приємно стало апостолам на горі Преображення (Мт 17:1-12)? Чи тільки тому, що вони відчули силу свого Учителя? Мабуть, ні. Пригадаймо, як нам буває спокійно і гарно, коли ми повертаємося на якийсь час у місце, де виросли, у батьківський дім. Ми там раптом засинаємо так, як ніколи не спали у місцях своїх життєвих мандрів пізніше. Ми ніби повертаємося у своє дитинство, в той час, коли були захищеними, відчували себе безтурботними під опікою своїх батьків…

Переображення, що сталося на горі, яку церковна традиція ототожнює з Фавором, означало не перенесення в якийсь інший вимір. Христос відкриває нашу присутність у Небесному Царстві, відкриває умовність межі між видимою реальністю і реальністю невидимою, яку ми називаємо Небом. На якусь мить апостоли відчули себе саме там, на Небі, у вічності, відчули себе теж переображеними. І саме це повернуло їх у часи дитинства людства – часи Адама і Єви. Апостоли не жили тоді, але генетична пам’ять, яка є у кожному з нас, кличе нас до цього нашого спільного дому – дому праотців. Кличе до тієї справжньої батьківщини, для якої ми були створені і до якої Господь нас веде.

Сенс присутности Христа в світі відкривається на горі Переображення. Він прийшов, щоб повернути нам усім наше справжнє єство, переобразити до вічності, відновити в нас того невмирущого Адама, яким мав бути наш праотець і якими маємо бути ми з вами.

Такими відчули себе на ці кілька митей апостоли. І як же їм не хотілося виходити з цього рідного дому у дім земних мандрів! Бо там, на Фаворі, відкрився їм тягар цього тимчасового земного дому. Зрештою, щойно зійдуть вони із гори, відразу перед ними постане вся відразливість наслідків гріха –біснуватий, якого не змогли зцілити апостоли, що лишилися поза горою Переображення (Мт. 17: 14-21).

Ми відчуваємо, як з кожним роком все більш і більш пригнічує нас тягар невиконаних обов’язків, нездійснених мрій, справ, які ми запланували і не зробили. Саме це спотворює нас і нашу дійсність. Ми повертаємося до вищої реальности, коли звільняємося від цих тягарів.

Кому з нас не було легко і приємно, коли ми відходили від сповідальниці після того, як щиро визнали свої провини і скинули їх із наших плечей? Бо  тоді й ми відчули себе на мить теж переображеними, безгрішними. Відчули себе, як апостоли, поряд із Христом на Фаворі. Але що далі ми відходимо від сповідальниці, що більше ми повертаємося до повсякденного життя і набираємося знов провин, то важче і важче нам стає…

Мабуть, не один із нас часом милувався обличчям побожної старшої жінки. Воно ніби вже і спотворене життям, але ж якими лагідними і чистими є її очі, якою приємною – посмішка! І хочеться бути біля неї і розмовляти з нею. Пригадаймо нашого незабутнього Патріярха Димитрія: як радував він нас своєю присутністю, як хотілося довше бути разом із ним! Або як чекали ми виступів блаженної пам’яти Митрополита Любомира Гузара, який також вселяв у нас цю спокійну певність у завтрашньому дні. Він говорив про неприємні, тривожні речі, але міг сказати про них правду так, що вселяв у нас надію. І це є також відбиток того Фаворського світла, яке побачили апостоли.

Потім, за часів Григорія Палами і пізніше, почне формуватися в східному богослов’ї вчення про фаворське світло як невидиму енерґію, що дає нам видимий образ присутности Неба на землі. Іконописці передають її німбами, які зображуються над головами святих і нагадують нам, що святість є звільненням від омани світу і поверненням до правди, до справжньої реальности, яку ми часто не помічаємо.

Бо ця реальність, яка ховається від нас за оманою зла, неправди, гріха, – вона відкривається для нас Христом. Саме тоді, коли ми пізнаємо правду, пізнаємо Христа, ми і звільняємося від цих оман.

Христос нагадує нам: «Пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ін. 8:32). Саме євангельська правда відкриває нам всюдипроникнисть фаворського світла – світла, яке йде з Неба, відкриває нам наше покликання до Неба. Вона дає нам відчути у молитві, у сповіді, у прийнятті Святих Таїн – у митях зустрічі з Христом – те, як близько до нас є Небо і як добре нам бути на ньому!

Як Церква Христова, ми покликані дарувати людям це відчуття, відкривати перед ними і перед самими собою насамперед цю реальність. Ми, як Церква, покликані поширювати присутність Неба на землі, аби кожен храм ставав таким маленьким Фавором, де було б добре бути кожному з нас. Фавором, який би відкривав нам правду про майбутнє, закликав не лякатися його, а з надією і сподіванням чекати на нього. Не тільки чекати – творити його своєю повсякденною присутністю у назавжди просвіченому світлом Христової присутности світі! Амінь.

(Переглянуто 78 разів, 1 переглядів сьогодні)