Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 серпня 2018 року в Лозовій

Дорогі брати і сестри!

Цей день – Преображення Господнє — займає особливе місце в історії нашої Церкви. Саме цього дня вже в далекому від нас 1989 році Петропавлівська парафія міста Львова почала шлях до відновлення київської церковної традиції. Вона перша проголосила відхід від Московського Патріярхату і підпорядкування митрополитові Мстиславу — главі Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі і Української Православної Церкви в США. Так почався дуже драматичний, важкий шлях, всієї складности якого ніхто не міг передбачити тоді, в 1989 році.

Цей шлях ряснів на втрати, помилки, поразки. Й тим не менше, це був шлях висхідний, який завжди підтримувався Самим Небесним Отцем. Ця підтримка була дуже відчутною в кризові моменти.

Бог завжди дає нам у житті, коли ми переживаємо такі кризові моменти, вийти з них сильнішими, якщо ми не будемо губитися, панікувати, капітулювати перед труднощами.

Дорога Христа — це дорога на Голгофу. Тільки це не означає, що вона є дорогою страждань. Не обов’язково. І не обов’язково страждання мають бути фізичними. Але вони завжди пов’язуються з численними виборами. І найважчий з цих виборів — з ким бути. Бути з більшістю чи з меншістю, з тими, хто має політичний вплив, гроші, силу, чи з тими, хто має правду і більш нічого…

А Христос – завжди у правді! І коли ми обираємо Його, то найчастіше прирікаємо себе на те, що будемо у меншости.

Так було завжди. І ніколи не було комфортно справжньому християнинові. Навіть тоді, коли Церква формально оголошувалося державною і підтримувалася владою. Влада підтримувала не реальну Христову Церкву, а той зручний для неї образ Церкви, який її влаштовував, який дозволяв чинити неправду, судити суб’єктивно, будувати майбутнє відповідно до своїх забаганок, зберігати свої привілеї за будь-яких умов. І багато-багато чого ще хотіла влада як у Середні віки, так і в ХІХ-ХХ століттях. Та часом хоче й сьогодні.

А Церква покликана бути голосом Бога. Христос направляє нас у світ, щоб сповіщати Євангеліє: ”Тож ідіть, і навчайте всі народи” (Мт 28:19). Зверніть увагу: навчайте, а не повчайте, тобто, не будьте менторами, які вдають, що все знають, і які єдині можуть показати правдиву дорогу.

«Навчати» – значить навчати власним прикладом, бути образом Христа в світі – ось до чого покликана Церква. І коли вона втрачає це покликання, настає для неї найстрашніший час.

Є в Христа два óбрази, які повинні допомагати нам відчувати свою справжність. Це образ солі і дріжджів. Христос говорив до Своїх учнів: “Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми.” (Мт. 5:13). І ще Він говорив, що учні подібні “до розчини, що її бере жінка, і кладе на три мірі муки, аж поки все вкисне” (Мт. 13:33). Ось такою розчиною — маленькою жменькою дріжджів – покликаний кожен бути в своєму середовищі, свідчити про те, як жити з Христом. А, отже, – переображувати світ своєю присутністю.

Апостоли, які були покликані разом із Христом на гору (вважається, що це — Фавор, хоча ніде в Євангелії про це не написано), відчули незвичайну радість. Ніяких розкошей вони там не мали, ні житла, ні їжі. Але раптом вони відчули такий спокій, який заохочував їх назавжди залишатися там. “Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі”, – вигукує Петро (Мт. 17:4). Саме це відчуття радости може переповнювати нас тоді, коли ми відчуваємо свою справжню, повну присутність у Церкві. Коли ми приходимо до церкви не як глядачі, не як споживачі, які приходять щось взяти: посвятити, похрестити, повінчати, поховати, – а коли ми відчуваємо себе частинкою Церкви.

Наш незабутній Патріярх Димитрій любив повторювати слова Ісуса: “Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство” (Лк. 12:32). Так звертався він до різних громад у тих парафіях, до яких приїздив. Бо зазвичай й починалося все з такої малої черідки. І коли ваш хор пробував починати співати на початку служби, я пригадав, як точнісінько так починали співати у Іоано-Богословській церкві в 1991 році, коли туди приїхав митрополит Антоній (Масендич) і очолив службу в день Різдва Пресвятої Богородиці. Не було ще хору, священик тільки вчився служити. Але ми жили цим відчуттям Фавору, відчуттям Божої слави, яка була присутня біля нас. І це допомогло витримати, пережити важкі зими, створити громаду, яка потім перетворилася на кілька міцних громад, і кожна з них знайшла свій шлях і своє місце. Хтось пішов далі, хтось застиг на місці, хтось збочив. Але тим не менше ці громади сталися.

Я бажаю вам, щоб ваша громада також сталася, щоб ці слабенькі голоси, які сьогодні пробують підспівувати, перетворилися на згуртований хор, щоб ваша церква поволі оживала і починала будуватися вже як новий храм. І найголовніше: щоб ви самі відчували після кожного приходу в церкву ось це почуття, яке передають нам апостоли, добре бути нам тут. А воно створюється нашим відчуттям громади.

Бо що найціннішого сьогодні може подарувати Церква українському суспільству? Власний приклад доброї християнської родини — те, чого нам бракує. Брак цього найгостріше відчувається всіма нами, нам закидають це з-за кордону. Три дні тому один наш гість із Канади суворо вичитував: чому ми всі тут, в Україні, сваримося, змагаємося між собою. Сварки, непорозуміння — це те, що найбільше шкодить нам і кидається у вічі. І цього маємо довкола себе скільки завгодно. Досить подивитися зараз на білборди, які я бачив, коли проїздив через Лозову.

Але Церква, навіть в тому стані, в якому вона сьогодні є, — поділена, порізнена — може давати відчуття згуртованости довкола Христа. Ми ніколи не матимемо цього відчуття, якщо будемо говорити про себе як про звичайну громаду, якщо думатимемо про свої міжособистісні стосунки. Наш родинний лад у парафії починається з налагодження наших стосунків з Христом, з відчуття Його присутности як нашого спільного Глави, як Сина Отця Небесного, через Якого і ми повертаємося до нашого богосинівства. І саме через це відчуття родинних стосунків із Богом нас, Божих дітей, і починає формуватися те відчуття родини, яке ми повинні будувати в громаді й нести звідси в світ.

Ми маємо велику ласку в Лозовій – дві громади: Української Автокефальної Православної Церкви і Української Греко-Католицької Церкви – дві сестри, які сьогодні починають свій шлях одна до одної. І це дуже добра нагода для того, щоб формувати у міжпарафіяльних стосунках навіть ще без євхаристійного спілкування відчуття єдиної спільноти. Це наше послання довколишньому світові.

Добре бути нам тут — доносить Євангеліє до нас слова з далекої давнини. Ці слова є для нас закликом і викликом водночас. Чи готові ми до цього? Чи готові ми бути свідками Євангелія в світі? І сьогоднішній день Преображення Господнього показує: “так, можемо”.

Тоді, коли у 1989 році Петропавлівська парафія Львова зважилася на свій мужній крок, вона була самотньою. І це був ще Совєтський Союз! Люди чергували біля церкви вдень і вночі, боялися, що ось-ось прийде міліція і відбере в них храм, передасть іншій, панівній і єдиній легальній тоді конфесії. Але саме людська згуртованість, віра, саме відчуття того великого і величного, яке дає нам присутність Бога, допомогла витримати. І передати свою естафету всій Українській Автокефальній Православній Церкві. Здається, нам зараз так важко, тому що тільки ми лишилися від неї і зберігаємо цю естафету, не відійшли, не пішли десь на манівці, а продовжуємо шлях, заповіданий отцем Володимиром Яремою – майбутнім Патріярхом Димитрієм — і тими, хто відроджував Українську Автокефальну Православну Церкву в 1989 році.

Але знов звертає до нас незабутній Патріярх своє слово: “Не лякайся, черідко мала”, – вір у Бога, вір у себе, будь мужньою. Саме цієї мужности, віри, солідарности, любови до Бога й один до одного я хочу всім вам побажати в цей святковий день Преображення Господнього. Амінь.

(Переглянуто 74 разів, 1 переглядів сьогодні)