Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 19 серпня 2019 року

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішній день ставить перед нами кілька дуже виразних і водночас далеких перспектив. Недарма в сьогоднішньому читанні (Мт. 17:1-9) говориться про гору, на яку підіймається Ісус. Гора — місце, з якого видно далі, ніж з рівнини. Гора завжди створює для нас певну ілюзію відокремлености від довкілля, ізоляції, піднесености над усім світом. І все це – для того, щоб учні, яких запрошує Христос із Собою на Гору, яку традиція називає Фаворською горою, відчули себе в присутності Неба, відчули вічну присутність Неба тут, на землі.

Це є парадокс, бо ми завжди уявляємо собі Небо, про яке говориться в Святому Письмі, як щось таке далеке, віддалене від нас, на яке, може, хтось із нас здобуде собі право, коли закінчить свій земний шлях. Але Христос приходить, щоб показати: ми покликані до цього Неба, кожен із нас є його частинкою. Бо кожен з нас має частинку цього Неба в собі — нашу безсмертну душу, яка кличе нас до Творця. І хоч хто вірить в Бога, чи хто не вірить, хоч хто є християнином, хоч хто не є, – кожного з нас створює Бог! І кожного з нас Він створює для спасіння. І до кожного-кожнісінького з нас посилається Христос!

Переображення Ісуса є цим маленьким віконечком у майбутнє. Апостоли тільки трішки зазирнули в це віконечко і відчули відразу той спокій, якого так бракує нам всім у житті. Їм так не хотілося розпрощатися з цією миттю, вони бажали б завжди лишатися в ній…

Коли ми читаємо якісь старі твори про майбутнє вічне життя, то в них воно здається нам одноманітним і нуднуватим, оскільки воно не передбачає змін, динаміки розвитку. Можливо, саме тому, що уявлення про вічне життя, передане через церковну традицію, давні письменники пробували вкласти в нашу свідомість завдяки тим моделям мислення, які виробилися в нас, закріпилися в казках. Бо спокій — це не апатія, не безділля. Це якраз піднесення до того найбільшого діла, яким є єднання з Богом.

Ми можемо пережити часточку цього величного спокою в мить нашого найбільшого щастя, в мить, можливо, осяяну невидимою присутністю Бога в нашій молитві, коли ми, звертаючись до Нього, нарешті відчуваємо: Він тут, слухає нас, Він є з нами, ми говоримо з ним, а не просто говоримо в простір. І тоді це також допомагає нам відчути це внутрішнє Переображення.

Ми могли бачити його в обличчях щасливих людей, відчувати це в наших маленьких дітях, які не позбулися цього відчуття безгрішности, що приносять вони в цей світ і дарують нам із вами. Часом буває таке, що в старшої людини, попри те, як її спотворило життя, в лагідному вигляді обличчя, в її спокійних врівноважених очах відчувається теж цей величний спокій переображеного людства, до якого кличе нас Господь.

Саме тому ми відчуваємо в цей день не тільки переживання події, яка відбулася в минулому. Ми відчуваємо нашу з вами перспективу. Господь ніби кличе нас на Гору, поглянути: а що там може бути, в майбутньому? Бо кожному з нас хочеться зазирнути в це майбутнє.

І ось Бог показує нам не тільки переображеного Христа і двох найбільших старозавітніх пророків, які розмовляли із Ним. Він відкриває нам нашу присуність у Церкві. Бо Церква дається нам як місце нашого переображення, як наша гора Фавор. Недарма Церкву називають Небом на землі.

Ми можемо зробити Церкву Небом, коли ми будемо дбати про неї не тільки прикрашаючи її в міру своїх можливостей, але вносячи в неї своє щире серце, свою любов, доброту, свою відкритість до інших людей, вносячи в Церкву своє відчуття взаємодопомоги. Роблячи Церкву такою світлою, якою бачили апостоли гору Фавор.

Але ми можемо зробити її зовсім іншою. І як би ми не прикрашали її золотом, гарними іконами, якщо ми будемо приходити в церкву з ненавистю до свого ближнього, з образами, з кривдою, з відчуттям своїх душевних страждань, які хочеться вихлюпнути просто на когось, а не відкрити перед Богом, щоб позбутися їх, тоді ми і Церкву будемо перетворювати на таке собі підземелля, де збираються марґінали, щоб разом пережити свою відокремленість від світу.

Христос не кличе на до того, щоб сховатися і милуватися один одним, щоб відокремитися від інших. Він кличе нас відкрити радість Фавору всьому світові! Апостоли хотіли були залишитися там назавжди: “Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі” (Мт. 17:4). Але ж ні, Христос веде їх до інших, веде до світового бруду, відразу відкриває перед ними страшні хвороби, з якими приходять до Нього люди. А потім скаже апостолам: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мт. 28:19). І через апостолів цей заклик сповіщається нам.

Ця місія Церкви стає собливо важливою, коли буває важко, коли здається, що нема кому вірити в світі, що довкола панує така собі півтемрява півправди, коли люди кидаються з однієї церковної юрисдикції в іншу залежно від того, до якої з них має симпатію місцевий начальник. Тоді це буде не Церква, а різновид політичної гри, за якою нічого глибшого не стоїть.

Христос кличе нас піднятися над усім цим, кличе бути, як Він. Апостолів Він веде з Собою – без Христа не було б переображення, не було б Церкви. І свято Переображення — це свято надії, яке дає нам шанс на те, що й ми можемо відчути оцю радість переображеного людства. За однієї умови: коли ми приймемо Христа в своє життя, коли будемо жити з Ним. Коли радістю перебування з Христом ми будемо ділитися з людьми довкола себе. Амінь.

(Переглянуто 80 разів, 1 переглядів сьогодні)