Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 21 вересня 2015 року в храмі Різдва Пресвятої Богородиці с. Глушківка

Дорогі брати і сестри!

Давайте з вами замислимося, яку людську драму ми згадуємо сьогодні! Скільки болю пережили праведні Йоаким і Анна перед тим, як побачили свою дитину! Весь вік вони жили в очікуванні радости, що прийде до них разом із народженням немовлятка. А радости цієї все не було. Навпаки, вони вже втратили надію, що матимуть дитину. У ті ж бо часи не було ніяких пенсій, ніякої соціяльної допомоги старшим людям. І якщо людина не мала родини, не мала дітей, вона була приречена на старечі злидні, на самотність, на смерть без догляду. Саме таким безрадісним бачили і вони своє майбутнє.

І як буває під час нещастя, саме в ці миті випробо́вувалися і люди довкола Йоакима та Анни: хто співчував їм, розраджував, відвідував їх, а хто зловтішався. І навіть той, від кого вони, здавалося б, очікували найбільшої підтримки – священик, відмовився приймати від них жертву: «Не годиться прийняти від рук твоїх дарів, бо бездітний ти, не маєш Божого благословення через якісь таємні гріхи твої» (Дмитро Туптало. Житія святих. Том I, Житіє святих праведних богоотців Йоакима та Анни).

І не тільки в родині Йоакима та Анни була драма. Тоді Римська імперія, яку юдеї вважали державою зла, опанувала майже весь цивілізований світ. Близький Схід стогнав під іноземним поневоленням. Чужинці брутально вторгалися в їхнє життя, зневажали їхню мову, їхні традиції. І хоча залишили їм якусь оазу довкола Єрусалимського храму та по їхніх поселеннях, але не обминали нагоди, щоб не показати своєї вищости. Важкий був час…

І саме цей час був потрібен, як колись всесвітній потоп, для того, щоб випробувати твердість людей у вірі, випробувати їхню вірність.

Йоаким і Анна лишилися вірними Богові. Вони не прокляли Його, не нарікали на свою долю. Вони продовжували любити один одного, були разом і молилися, щоб Господь зласкавився над ними. І вже в літньому віці, коли, здавалося б, за законами природи вони не могли вже народжувати дитину, – саме тоді й приходить так довго і важко очікувана дитина. Але яка дитина! Та, котрої чекало все людство, та, котрій було приречено народити Самого Божого Сина, – найчистіша з-поміж нас Пресвята Діва Марія!

Саме це і відкрило Йоакимові та Анні, чому було стільки страждань, чому довелося стільки їм пережити! Бо велика нагорода вимагає важких випробувань…

Дорогі брати і сестри!

Ми з вами теж проходимо зараз важкі випробування. Більшість із нас чули тільки від своїх батьків, а дехто – від своїх дідів і бабусь слово «війна». Ми не уявляли собі, що війна може прийти на нашу землю. І ось вона в кількох десятках кілометрів від нас[1] і мало що не прийшла до нас із вами. А минулої весни вона вже розгорталася у Харкові, і центр міста було окуповано приїжджими з Бєлгородської области молодиками, і нормальній людині страшно було зайти на центральну площу.

Ми переживаємо непрості часи. Але саме в ці важкі часи випробувань і гартується наше майбутнє. Бо такі часи і даються для того, щоб випробувати кожного з нас: чи хто залишиться вірним, залишиться християнином, здатним любити і прощати навіть у цей неймовірно важкий час? Чи він не озлобиться на весь світ, не тікатиме від своїх, не шукатиме собі якоїсь схованки, в якій би міг усамітнитися від усіх довкола і вдати, що там, назовні, нічого не діється?

Ні, не можна сховатися від світу! Ми покликані йти в світ. Христос нас туди послав! Але не для того, щоб роздмухувати войовничість, ворожнечу, а для того, щоб плекати мир.

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Мт. 5:9)! А що значить «творити мир»? Капітулювати перед злом, тікати від нього? Ні в якому разі! Творити мир – значить захищати себе, свою свободу, свою гідність, своє майбутнє. Коли треба – захищати зі зброєю в руках, не даючи ворогам вдертися на нашу землю і принести сюди свою ненависть до всього живого, до всього світлого.

Наша Церква і всі Церкви України також проходять випробування. Але, мабуть, найкращій іспит був для них тоді, коли в ті миті, як зібраним на київському Майдані людям загрожувала смерть, наші священики поєдналися між собою: і православні, і католицькі спільно молилися, спільно ставали між протестувальниками і загонами «Беркута», щоб не дати стріляти один в одного. І коли почалася війна, ще задовго до того, як держава почала приймати закони про капеланську службу, наші священики вже були там. Наш з вами дорогий отець Дмитро Романків вже тоді благословляв оборонців Сватового! І, бачите, добре благословив, бо ні до нас, ні до Сватового не вдерлися вороги!

Церква була і є там, де важко, саме тому, що вона покликана бути охоронницею спокою у душах людей. Бо саме там, у нашому серці, і народжується мир. Нема у нас всередині миру, ненавидимо ми один одного, розпускаємо плітки один про одного – то про який мир у суспільстві можна говорити? І тільки тоді, коли ми зуміємо творити цей мир у своєму серці, у своїй громаді, мир між різними громадами – саме тоді можемо розраховувати, що мир прийде у суспільне життя, прийде в нашу країну.

Ці випробування даються нам не марно. Вони даються для того, щоб, перейшовши їх, витримавши іспит, ми стали сильними, щоб усе суспільство відкрило собі, для чого потрібна Церква! Не для того, щоб благословляти якісь нові ресторани та дорогі автомашини, декоративно бути присутніми на державних заходах. Ні! Церква потрібна як голос сумління, який здатен сказати навіть найвищім посадовцям: «Ви не можете перемогти ворога, якщо не перемогли корупцію, не перемогли свою слабкодухість, не перемогли обман, яким і зараз рясніють ваші виступи». Саме для цього потрібна Церква! Потрібна для того, щоб боротися за правду і бути з тими, хто боронить правду.

Зараз і наша невеличка єпархія складає свій іспит. Нам довелося бути на передовій. І одна наша парафія таки втрачена через те, що Красний Луч окупували вороги. Але саме ті, хто зумів вистояти в цей час, не злякався, не втік від випробувань, не почав шукати власних шляхів – саме ті і виявили свою зрілість, свою здатність бути з Христом не тоді, коли Він у славі входить в Єрусалим, а коли Він простує на Голгофу, простує на розп’яття. Саме тоді Він потребує нас! А Христос вчить нас бачити Себе у кожному, хто потребує допомоги.

Хай же ці іспити стануть для нас не підставою для переживань і розчарувань, а настановою і підказкою. Тому, кому багато доводиться пережити, багато і су́диться. Якби не пережили Йоаким і Анна і зневаги, і відчуження інших, коли б не пережив Близький Схід підкорення імперією зла, мабуть, не прийшов би звідти Спаситель на людську землю. Не прийшов би з лона найчистішої Діви, чиє Різдво ми сьогодні вшановуємо.

Хай же пам’ять про пречистий плід гідно витриманих іспитів стане для нас настановою і підтримкою в ці часи. І хай кожен із нас – священик чи мирянин – зуміє гідно виконати унікальну християнську місію, до якої ми покликані: бути не тільки носіями, а творцями миру. Миру в своїй душі, в своєму середовищі, миру у суспільстві. Амінь.

[1] Проповідь виголошується неподалік від межі Харківської та Луганської областей.

(Переглянуто 264 разів, 1 переглядів сьогодні)