Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 21 вересня 2018 року в с. Глушківка

Дорогі брати і сестри!

Я помітив, що часом, коли розмовляю з кимось із Глушківки, то мені підкреслюють, що це таке далеке село, закинуте в глибину нашої области, що і сама назва “Глушківка” сприймається як означення глушини.

Може, і батьки Пречистої Діви – праведні Йоаким і Анна – вважали себе приреченими на непомітне життя на відлюдді, в глушині. Вони були звичайнісінькі люди і не вимагали до себе якоїсь особливої уваги. Навпаки. Вони вважали себе гіршими за всіх інших, бо не мали дару, який так високо цінувався в ті часи, — дару батьківства та материнства. Довгі роки вони молилися про те, щоб мати дитину. Але її не було. Вони вже зістарилися і фізично втратили можливість мати дитину. І ось коли вони пішли віднести жертву в Єрусалимський храм, то священик відмовився приймати в них ту жертву, сказавши: коли вони настільки невгодні Богові, що Він не хоче дати їм дитину, то й жертва їхня Йому не потрібна.

І саме в ту мить приниження і болю вони відчувають Божу присутність! Відчувають так несподівано, коли кожен із них незалежно один від одного отримує одкровення про те, що саме в них народиться дитина, яка змінить світ!

Уявімо собі цей парадокс: адже за логікою народних казок, будь-яких людських уявлень ця дитина — найбільша з-поміж усіх людей! — мала б народитися якщо не в царській родині, то в родині мудреців, священнослужителів, якихось високопоставлених осіб. Але Пречиста Діва приходить у світ в закутку тогочасної цивілізації — в Палестині, до якої римляни ставилися зі зверхністю та зневагою. Вона приходить у родину звичайних непомітних людей — Йоакима і Анни.

Наша немічність у людських очах може перерости у велич, якщо ми не будемо постійно комплексувати з цього приводу, якщо не будемо самі себе робити маленькими і непотрібними нікому. Коли патріярх Мститслав – перший великий патріярх нашої Церкви – говорив про її визнання, то завжди навчав: “Визнайте самі себе, і тоді люди вас визнають!”

Які дві найбільші заповіді дає нам Бог? “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе” (Мт. 22:37-39).

Бог не вчить нас, щоб ми ненавиділи і зневажали себе. Він навчає нас любити себе. А хто себе любить? Той, хто тішить себе, намагається йти вперед по головах інших, зі зневагою ставиться до оточення й тим викликає до себе зневагу? Ні! Любить себе той, хто дбає про своє добре ім’я, про своє майбутнє, пам’ятає про Небесне Царство, до якого нам треба готуватися всім своїм життям, хто вміє любити ближнього. Тому то Бог нашу любов до себе ставить у залежність від любови до ближнього. “Любити себе” означає відкрити в собі індивідуальність, неповторність. Адже Бог кожного з нас створив на Свій образ і подобу.

Чи завжди ми вміємо в собі помічати ці образ і подобу Божі? Ні, буває так, що ми самі себе ненавидимо, зневажаємо, не вміємо себе захистити. Особливо це спостерігається в нас, у старшого покоління, коли ми, буває, схиляємося перед будь-яким найменшим начальничком, пробачаємо будь-яку несправедливість, яка чиниться щодо нас. А ми повинні вміти себе любити і захищати. Захищати свою гідність, вимагати ставитися до себе з повагою. Адже це теж частина великого Божого плану. Бог вчить нас цінувати нашу людську неміч. Бо неміч перед Богом є величчю у майбутньому. Коли ми помічаємо, що ми без Бога не можемо самі нічого зробити, то це не повинно викликати в нас паралічу, духовного знесилення. Ні! Навпаки, це повинно кликати нас шукати Бога, шукати Його присутности, вміти живитися з Його рук.

А чим Бог нас годує? Він насамперед живить нас Своїми таїнствами, що їх ми приймаємо в церкві, починаючи від хрещення і до найбільшого з таїнств — Пресвятої Євхаристії. Він живить нас Своїм словом, яке ми можемо читати щодня. І це — велике право. Скажіть, якби ми себе обділяли їжею — не їли день, два, тиждень або харчувалися абияк — чим би все це закінчилося? Знесиленням або смертю!

Колись дідусь любив мені приказувати: “Привчав циган кобилу нічого не їсти. Та вона здохла”. Так може бути з нами, коли ми себе будемо морити духовним голодом, не даючи нашій душі Божого слова, не даючи таїнств. Ми можемо безжурно жити, вільно ходити по землі, але духовно ми помираємо без Церкви. Саме тому Бог дає нам цю поживу. А посередницею в наших стосунках із Богом дає звичайнісіньку діву, яка відрізнялася від інших тільки одним, але дуже важливим: вона не мала на собі гріха. Вона зуміла прожити так, щоб не вчинити зла нікому. І своєю скромністю, непомітністю вона перемогла світ.

Скільки б ми не читали Євангелія, не знайдемо в ньому спеціяльних розповідей про Пречисту Діву за кількома невеликими винятками. Навіть сьогодні, в перше велике річне свято — Різдво Пресвятої Богородиці, — ми слухаємо розповідь про зовсім інших жінок: про Лазаревих сестер Марту і Марію (Лк. 10:38-42). Тільки що закінчується ця розповідь уже захопленим вигуком, який стосується Пречистої Діви: “Блажене лоно, що носило Тебе, і груди, що Тебе кормили!” (Лк. 11:27-28) – благословенна та, через яку Ти прийшов у світ. А для того, щоб Бог прийшов у світ, треба було, щоб народилася ось така жінка!

Ми збираємося в церкві для того, щоб самим учитися бути святими. Здавалося б, це неймовірно важке і нездійсненне завдання. Та ось нам дарується приклад — Матір Божа. Вона вміла бути святою! Чи важко це їй було? Мабуть, часом нестерпно важко. Недарма сказав їй праведний Симеон, коли вона принесла до храму маленького Ісуса: “І меч душу прошиє самій же тобі!” (Лк. 2:35).

Кожна мати розуміє ці слова: як меч прошиє душу. Такі мечі й нині прошивають душі матерів, які ховають своїх дітей, загиблих на фронті, де вони захищали Україну від чужинців…

Саме цей біль, якщо він не сприймається як розпач, може бути для нас теж знаком нашої співприсутности в болях Богородиці. Коли людина, попри свій біль, нікого не проклинає, не зрікається себе, не тікає від світу, вона уподібнюється до Божої Матері. Богородиця, попри втрату Сина, лишається з апостолами. Після розп’яття і хресної смерти Спасителя вона йде разом із ними і стає для них усіх матір’ю. Так, як заповів Христос, говорячи з хреста до наймолодшого з апостола Йоана: “Оце мати твоя” (Ін.19-27). І нам самим вона дається за матір, за нашу провідницю через життя.

Чи завжди мати веде нас через життя за руку? Таж ні! Ми часто від неї самі дуже рано йдемо і намагаємося будувати своє життя по-своєму. Але, стаючи дорослішими, ми все частіше звертаємося думкою до матері. Навіть коли вона померла, ми подумки радимося з нею, уявляємо: а що б вона сказала, як би вона вчинила? Таким чином мати, попри фізичну смерть, і надалі лишається присутньою в нашому житті.

А Мати Божа не померла! Ми називаємо день її упокоєння «успінням». Вона ніби заснула, і тіло її зникло з гробу. Бо Син її — наш небесний Глава Церкви Ісус Христос — взяв її з тілом на Небо, у вічність. Вона перебуває духовно з нами постійно. Як кожна мати, Богородиця допомагає нам, підтримує нас своєю молитвою, напучує нас.

Сьогоднішній день — не тільки храмове свято для вашої невеличкої громади. Це день нашої радісної зустрічі з Пречистою Дівою. Вона допомагає нам відчути, що не тільки в цьому (насправді досить великому) селі Глушківка, а в будь-якому найменшому хутірцеві ми можемо бути ближчими до Бога, ніж людина в палаці, у великому місті саме через те, що Господь дивиться в нашу душу. Не на нашу посаду, наше майно й місце в суспільстві, а на нашу душу. І судить Він нас не за зовнішніми знаками, не за багатством, славою, владою. Він судить нас за чистотою нашого серця. Бог обдаровує нас тим, що нам найпотрібніше у відповідні моменти. Так, як Він обдарував праведних Йоакима і Анну найдорожчим у світі, що з’явилося за всю історію людства — Пречистою Дівою Марією. Амінь.

(Переглянуто 97 разів, 1 переглядів сьогодні)